Під час третьої подорожі 1714 р., коли він був у Березовському краї, у буренькинських юртах язичники напали на місіонерів, обстрілявши їх із луків. Одного священика вони поранили в голову, келейникові Філофея стріла потрапила в плечі, монахові, що підняв руки до неба, прострілили долоні. Усі супутники Філофея повернулися на судно, тільки він один свідомо залишився на березі, піддаючи себе смертельній небезпеці.20 Остяцький старшина Ушанко вистрілив із пищалі у святителя, але куля прошила тільки його одяг. Ушанка ув’язнили та згодом кинули в Тобольську в’язницю. Філофей простив кривдника, і за згодою останнього, хрестив його.21
Ось якою безстрашністю й самопожертвою святителя завойовувалися душі язичників і магометан. Крім цього, вся благовісницька діяльність сибірського просвітителя була проникнута духом євангельської лагідності. Дослідник П.Буцинський писав про нього: «ми не знаємо жадного випадку, щоб схимонах Феодор застосовував будь-яке насильство під час хрещення сибірських інородців».22
10 червня 1715 р. відійшов до Господа митрополит Іоан Максимович. Указ Петра І про призначення Філофея знову на Тобольську кафедру застав схимника в рідному Києві, куди він у другій половині 1716 р. прибув із Тюмені на богомілля. 20 березня 1717 р. Філофей повертається в Тобольськ.25 У новий період управління Тобольською митрополією святитель більше уваги приділяв східним районам Сибіру. З актів, що збереглися в Іркутському й Селенгінському монастирях, установлено, що в січні 1719 р. митрополит Філофей проживав у Томську, у квітні та травні того ж року, а потім восени — в Єлисейську, в червні — в Туруханську. Кінець 1719 р. і початок 1720 р. він провів в Іркутську, подорожуючи Байкалом і за Байкал, весною плавав Ангарою.24 Святитель під час цих подорожей правив богослужіння, висвячував священиків, укріпляв у вірі новохрещене корінне населення Сибіру, закладав каплиці та храми.
1721 р. митрополит Філофей знову йде на спокій у Тюменський монастир, де провів останні роки життя у великій бідності, не отримуючи навіть призначеної йому пенсії. Насамкінець, 1726 р., 76-літнім старцем схимонах здійснює свою останню проповідницьку подорож в Обдорськ до язичників-остяків, дорогою оглядаючи влаштовані ним раніше церкви та зміцнюючи у вірі своїх духовних дітей. Упокоївся сибірський апостол 31 травня 1727 р. в Троїцькому Тюменському монастирі, де за заповітом його й поховали.25
Наступник Філофея на Тобольській кафедрі митрополит Антоній Стаховський писав про нього так: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті; охрестив у Сибіру до 40000 язичників і побудував для них 37 церков», закликаючи до Христа не страхом, але «тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».26
Російською церквою митрополит Філофей Лещинський зарахований до лику святих. Учасниками апостольського подвигу митрополита Філофея було чимало українців, однак імена лише декотрих нам відомі. З українців, без сумніву, соратниками святителя були Антоній Платковський, якого взято з Москви 1717 р. ієродияконом, а потім призначено будівельником Іркутського монастиря (з 1730 р. його архімандрит), де він започаткував і місійну школу. Також архімандрит Іларіон Лежайський. Зі світських осіб допомагали митрополитові вже згадуваний Григорій Новицький та Іван Перевицький, заслані в Сибір у справі гетьмана Мазепи. Григорія Новицького гетьман Мазепа призначив своїм резидентом у Польщі. Коли викрили союз гетьмана з Карлом XII, Новицький одержав наказ російського уряду повернутися до Києва, де його ще до Полтавської битви узяли під варту, як свояка Орлика. Вивезений до Москви, і перебуваючи у в’язниці, він подав 1712 р. чолобитну Сенатові, у якій просив залишити його в Москві за порукою, а не засилати, як було вирішено, у Сибір. Прохання його відхилили й у жовтні 1712 р. заслали до Верхотур’я. Митрополит Філофей під свою відповідальність брав Новицького в місійні подорожі, які той описав в «Кратком описании о народе остяцком» 1715 р. Новицького, як і Перевицького, було поставлено для нагляду й керівництва християнського життя новохрещених остяків. Закінчилося життя Григорія Новицького мученицькою смертю. Його вбили після смерті митрополита Філофея остяки-погани.27
б) Святитель Іоан (Максимович).
Коротким було архипастирське служіння митрополита Іоана в далекому Сибіру й на схилі літ воно здійснювалось, але все-таки він залишив помітний слід в історії цього краю, як і в історії всієї Церкви.
Народився святитель Іоан у м. Ніжині, на Чернігівщині в грудні 1651 р. Згодом з батьками та з шістьома меншими братами він переїжджає жити до Києва. Родове прізвище батька було Васильківський, та він частіше підписувався Печерський, бо жив недалеко від Києво-Печерської Лаври.1 Від імені батька Максима став він Максимович, тобто від звернення по-батькові. Трансформація звернення по-батькові у прізвище довершилась у Росії.2
Майбутній святитель здобув освіту в Київській Колегії, з часом реформованій в Академію. Під керівництвом обдарованих викладачів Інокентія Гізеля, Іоанікія Галятовського й інших відданих Православ’ю та православній богословській науці вчителів, у ньому було посіяно глибоку любов до богословських занять, яким він і віддавався з усією ревністю молодості. Блискуче закінчивши 1676 р. курс Могилянської Колегії, він залишається при ній учителем латинської мови. Тоді ж і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській Лаврі. Молодому ченцю дають відповідальний послух проповідника й відтоді розкривається його особливий талант до проповідництва.3
1681 р. вже ієромонаха Іоана Максимовича призначають намісником Новопечерського Брянського Успенського монастиря, відомого під назвою «Свєнського». На прохання Київської Лаври, цар Феодор Олексійович віддав цей монастир, хоча він перебував уже на території Росії. Віддав із метою переховування в ньому братії та її архімандрита на випадок військових дій. Ієромонах Іоан Максимович був першим намісником від архімандрита лаври в цьому монастирі, займаючи становище «Новопечерського» намісника впродовж 15 років.4
1606 р. Іоана Максимовича призначають архімандритом Єлецького монастиря, а 10 січня 1697 р. в Москві патріарх Адріан5 висвячує його на Чернігівську архіпастирську кафедру.
Архієпископа Іоана любила й шанувала чернігівська паства за його натхненні богослужіння та глибоко повчальні проповіді. Тому дуже шкодувала Чернігівщина за улюбленим архієреєм, коли розійшлася чутка про призначення архієпископа Іоана в далекий Сибір на кафедру митрополита Тобольського й усього Сибіру.
Мало хто з архієреїв погоджувався бути архіпастирем Сибірським. Клімат Сибіру, а ще більше, контингент людей, які жили там, лякав їх. Крім темних і ворожих іновірців у Сибіру було багато злочинців, котрі відбували покарання. Тому йшли на Тобольську кафедру святителі, готові на самопожертвування заради поширення віри Христової. Невипадково серед них стільки святих, уславлених нетлінністю мощів і численними чудесами.
Іоан опікувався освітою духовенства, цим доповнюючи апостольську працю невтомного святителя Філофея.7
Провидіння Боже звело разом ці дві могутні постаті, двох великих українців — Іоана й Філофея — для справи благовістя. Не здійснив би митрополит Філофей своїх героїчних місіонерських подорожей, якби залишився управляти митрополією. Тільки завдяки спільній праці двох святителів, місіонерська справа одержала такий поштовх, який протягом майже цілого століття відчували наступні місіонери. Без цього поштовху налагодити місіонерську справу було б майже неможливо. Резонанс спільної діяльності двох архіпастирів докотився до Аляски й далекого Китаю.
1714 р. святитель Іоан відправив у Пекін місію на чолі з архімандритом Іларіоном (Лежайським). У Тобольську він розпочав видавничу діяльність, використовуючи створену ним у Чернігові типографію. До цього часу належить видання митрополитом Іоаном «Илиотропиона» слов’янсько-російською мовою, щоб його розуміли і сибіряки, ці «діти природи».8 Це був останній твір святителя, а до нього з-під пера свят. Іоана вийшло багато інших. У Чернігові він видав «Нравоучительное зерцало» 1703 р. і 1708 р. «Толкование на 50-ий псалом» 1708 р., «Царский путь Креста» 1709 р.; «Богомыслие» 1710—1711 рр.. З його іменем також пов’язують «Латино-греко-российский лексикон»9 та інші твори. Свою працю над «Илиотропионом», як свідчать деякі дослідники, митрополит Іоан розпочав ще обіймаючи посаду викладача в Києві, де видав його латинською мовою. І тільки в Тобольську, до кінця опрацювавши, випускає слов’янсько-руською мовою. «Илиотропион» у перекладі з грецької — соняшник. Цей улюблений ще з юних літ святителем образ соняшника став для нього аналогією, яка допомагала виявити узгодження волі людської з волею Божою. Отож святитель і поклав цей образ в основу «Илиотропиона». «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя, — у цьому житті й у майбутньому — пише святитель, — є постійне звернення нашої уваги в середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова й діла, щоб зважити їх не упереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.
Християнине! Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є Воля Божа; вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого Сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі, продовжувати безпомилково пливти життєвим морем, за наказами «барометра» й «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».10