Важливим засобом для успішної проповіді місіонерів єпископ Інокентій II вважав знання мов місцевих народів. «Навчати знати Бога й закону його треба мовою того народу, котрому подається наука. Тому, що важко вкоренити нове вчення й віру, коли своєю мовою й не повірять і просторо роздумувати не будуть».5
Багато зусиль доклав єпископ Інокентій для навернення бурятів. Серед цього народу разом із нашими місіонерами працювала місія ламаїстського духовенства, яка успішно боролася з шаманством. Ще 1730 р. російський уряд визнав лам і надав їм статус «духовного стану». Ламаїстське духовенство, авторитет якого після визнання державою зміцнився, було звільнено від податків і рекрутчини. Місіонерська праця через таку політику держави ставала дедалі важчою. Крім того, місцева влада намагалася доносами в Петербург очорнити дії архієрея. Після цього, праця місіонерів Східного Сибіру перетворилася на болісне самопожертвування й боротьбу з ламаїзмом, який, підтримуваний державою, дедалі більше вкорінювався серед бурятів і якутів, про що повідомляли у звітах єпископи й місіонери.6
З 1731 р. Іркутськ було названо провінційним містом і воєвод у ньому замінили віце-губернатори. Саме ці вищі чиновники Східного Сибіру постійно протидіяли місіонерській справі. Приміром, єпископу Інокентію вища світська влада м. Іркутська відмовлялася надавати коней для місіонерських подорожей. Особливо важкі стосунки в нього склалися з віце-губернатором Плещеєвим, котрий був «в канцелярських справах невігласом, користолюбивий, промислових і торгових людей за недачу подарків бив нагайками і притісняв приказних служителів; прихильників своїх любив постійно вгощати і споювати різними винами».7
Бідність єпископа Інокентія Неруновича доходила до того, що часом він не міг уже давати новохрещеним найнеобхіднішого. «Деякі бурятські мужики, — сповіщається, — бажають сподобитися святого Хрещення, але їм нема звідки дати хрестів, одежі й іншого необхідного при хрещенні, яке раніше давав він зі своєї келії, а тепер не може».8
Проте особистий авторитет святителя був надзвичайно високим. З великою місіонерською самозреченістю Інокентій II захищав малі народи своєї єпархії від зловживань підприємців і місцевої влади. Намагався він відновити діяльність місіонерської школи, у чому не допоміг йому, попри всі прохання, Святійший Синод. Святитель залучає до викладання засланих до Сибіру вихованців Києво-Могилянської академії: П.Малиновського (1738) та Й.Максимовича (1740), аби хоч якось підтримати функціонування школи.
Про життя й діяльність святителя Інокентія II Неруновича є низка схвальних відгуків. Історики православної місії в Сибіру вважають його «Одним із найбільших місіонерів у Сибіру».9
Дослідник історії православної місії серед ламаїстів ієромонах Гурій пише, що єпископ Інокентій II був «сповнений широких і плідних планів місійної діяльності, великого особистого почину й гарячої участі в місійному служінні».10 Через дев’яносто років після кончини Інокентія Неруновського (+26 липня 1747 р.) на його надгробній плиті в каплиці в Братському острозі* наступник його в апостольському служінні висловив глибокі почуття подяки сибіряків, які зберігали вдячну пам’ять про нього святителя: «Великий Ієрарше Христів! Ти направляв струмками благодаті виноград, насаджений у межах Сибіру соіменником твоїм велика Інокентієм. І Ти, водний духом його, вів паству Іркутську до Горнього Єрусалиму. Це приносять тобі дань пасомі смиренним соіменником твоїм Інокентієм III. 1838 року січня 9 дня.11
в) Святитель Софроній (Кристалевський).
Ще один святитель, котрого виплекала українська земля і про якого майже забула, здійснивши подвиг доброчесності, став окрасою православної церкви. За суворим титулом єпископа Іркутського ховалося щире, віруюче українське серце, яке до останньої своєї хвилини було цілком віддане справі розвитку й поширення Церкви Христової.
Народився він 25 грудня 1703 р. Історик Іван Власовський вважає, що батьком його був дяк.1 Але більшість дослідників стверджує, що батько святителя був посполитою людиною та служив у Чернігівському полку, де й народився святитель. Про це свідчать рукописи Святійшого Синоду.2 Можливо, звільнившись із військової служби й поселившись з сім’єю в містечку Березань Переяславського повіту, він справді став псаломщиком у місцевій церкві.
Отже, з джерел, які збереглися від часу життя святителя, нам відомо, що звався він Степаном, прізвище його Кристалевський і він син Назарія Федорова, через що й називали його інколи Назаревським. У нього було двоє братів і сестра Пелагія. Згодом вона вийшла заміж, а овдовівши, прийняла постриг з ім’ям Панкратії в Благовіщенському Коробієвському монастирі, неподалік міста Золотоноша. Ім’я одного брата — Павло, а старшого невідоме, проте є дані, що згодом він був намісником Красногорського Золотоноського монастиря.3
Батько виховував сина в церковному дусі, а потім віддав на навчання до Київської Академії, яку Кристалевський блискуче закінчує 1727 р. Пізніше він стає послушником Красногорського Покровського монастиря на Полтавщині, де три роки проводить подвиг послуху. 23 квітня 1730 р. Кристалевський приймає чернечий постриг з ім’ям Софроній. У житті святих про святителя Софронія розповідається, що після постригу чернець Софроній почув у Покровському храмі голос: «Коли будеш єпископом, побудуй храм Всіх Святих». Цей голос провіщав про його майбутнє святительське служіння.4
З 1732 р. в Києві у Софіївському соборі молодий чернець висвячується в сан ієродиякона, а згодом в ієромонаха.5 Про подальший період його життя говориться в формулярі самого Софронія: «Після посвячення два роки був я скарбником (у Золотоноському монастирі), а потім, за указом Преосвященнійшого Арсенія, єпископа Переяславського, призначений був у його Архієрейський дім».6
Виконуючи покладені на нього обов’язки правлячим архієреєм у Переяславлі, Ієромонах Софроній часто усамітнювався в своєму монастирі, проводив дні в повчальному спогляданні та праці, подаючи приклад чернечого подвигу своїм побратимам.7 К Синоді на нього звернули увагу, коли він був там за архієрейським дорученням. Згодом, 1742 р. Разом із 29 ченцями, запрошеними з різних монастирів країни, ієромонаха Софронія взяли в столичний Олександра-Невського монастир. Через рік його призначили скарбником монастиря, а 1 червня 1745 р. за розпорядженням архієпископа Феодосія (Янковського) — виконуючим обов’язки намісника. І ще через рік ієромонаха Софронія затвердили на посаді намісника Олександра-Невського монастиря.8
Результатом великої праці тих років святителя Софронія було поліпшення викладання в тамтешній семінарії, укомплектування монастирської бібліотеки, а також будівництво двоповерхової церкви: верхня — на честь святого Федора Ярославовича, старшого брата св. Олександра Невського, а нижня — святого Івана Золотоустого.9 Отець Софроній побудував також філію Лаври, так звану «Троїцько-Сергіївську Пустинь», де й сам відпочивав духом, й інші ченці, котрі бажали молитовного подвигу в тиші, подалі від гамору столичного життя. У Лаврі отець намісник старався запровадити й підтримувати суворе життя чернецтва за церковним статутом і в богослужіннях, і в трапезі.10
У лютому 1753 р. Синод призначив намісника Софронія Кристалевського на Іркутську кафедру, яка по смерті єпископа Інокентія Неруновича вдовувала вже шість років. Сама імператриця власноручним підписом під своїм указом вказала Святійшому Синоду на благочестивого намісника Олександро-Невського монастиря Софронія, як на особу «не тільки гідну єпископського сану, але й яка повністю може виправдати бажання та надії государині й Синоду — підняти тягар єпископського служіння на далекій окраїні й задовольнити потреби пастви в суворій країні, серед дикої природи й беззаконства людського».11
Факт висвяти ієромонаха Софронія, яка відбулася 18 квітня 1753 р., у Фомину неділю в московському великому Успенському соборі, цікавий тим, що всі ієрархи, котрі хіротонізували, були українцями. Це архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський) разом з єпископом Коломенським Гавриїлом (Кременецьким), єпископом Тверським Веніаміном (Пуцек-Григоровичем), єпископом В’ятським Антонієм (Ілляшевичем) і єпископом Костромським Генадієм (Андріївським).12 Росіян тут не було не тому, що їх не запросили, а з тієї причини, що єпископ-росіянин тоді був рідкістю. Тоді ще не мала Росія освічених гідних кандидатів на єпископство.
Святитель чудово знав куди він їде та які випробування на нього чекають. Бажання докладно підготуватися до свого нового служіння затримало святителя на певний час. Йому треба було зібрати команду однодумців, котрі також зреклися себе й узяли тяжкий хрест місіонерства на далекому Східному Сибіру. Задля цього він відвідав свою першу Красногорську обитель і побував у Києві, де молився про подання йому благословення на архіпастирську діяльність у Києво-Печерських угодників. Серед вибраних святителем для подорожі в далекий край були українці: ієромонах Сінесій, уродженець м. Прилуки, будівничий Новосергіївської пустині, товариш святителя Софронія, а також Київлянин Іоїль, з харківських учителів, який згодом, зведений у сан архімандрита, обійме забайкальську місію в Іркутській єпархії.13