1.2 Місіонерство в післямонгольський період (XIII – XVI століття)
Монголо-татарське нашестя було народним лихом і державною катастрофою. Багато міст і сіл лежали в руїнах і згарищах. Значна кількість населення загинула або потрапила в полон. Ремесло, торгівлю, культуру в своїй основі було підірвано. Руські землі потрапили в тяжку неволю і залежність від Золотої Орди.1
Мати міст руських Київ також став здобиччю монголів. Десятинний храм було зруйновано. Лавру Печерську спіткала така сама доля — багатства пограбовано, ченці — одні загинули від меча, інші втекли в ліси.2
Проте монголи на наших землях не насаджували свою релігію. Вони згодом навіть дозволили проповідування християнства в себе. 1261 року в столиці Золотої Орди Сараї (на нижній Волзі) створено єпископську кафедру. Проте діяльність її обмежилася тільки задоволенням релігійних потреб руських колоністів, практично не маючи на меті місіонерства серед місцевого населення.3 Були, правда, окремі випадки навернення в християнство самих татар. Приміром, племінник хана Берке, під впливом проповіді ростовського єпископа Кирила, який відвідав Орду, таємно від родичів поїхав у Ростов і там охрестився з ім’ям Петро. Пам’яткою його доброчесності залишився в Ростові монастир на честь св. ап. Петра і Павла.4
У монгольський період ще більше поширилося християнство серед неруських народів. Успіхові місіонерської діяльності серед них значною мірою слід завдячувати переходу найкращих сил Русі зі зруйнованого Півдня на Північ. Чернецтво тепер поширювалося та будувало свої нові обителі переважно в лісах Півночі, де в той час широко розвинулася колонізація нових земель. Висвітлимо діяльність найвидатніших місіонерів монгольського й післямонгольського періодів.
У другій половині XIII ст. в Білозерському князівстві серед заволзької чуді* насаджували християнство насельники Кубенського монастиря, розташованого на кам’яному острові Кубенського озера. Їх випадково виявив там князь Білозерський Гліб. Через бурю на озері князь пристав до острова та зустрів там 23 пустельників, котрі навертали в християнство чудь і карелів.5
У тих самих землях через 100 років працював інший проповідник християнства — святий Стефан, просвітитель Пермського краю.6 Він був сином соборного причетника в Устюзі. 1365 року вступив до Ростовського монастиря, де подвизався 13 років. Там вивчив грецьку мову, щоб перекласти Святе Письмо для зирян (застаріла назва комі).* Він придумав зирянську азбуку й переклав на зирянську мову найважливіші біблійні та богослужбові книги. З благословення Коломенського єпископа Герасима вирушив (у 1370 або 1379) у Малу Перм, аби просвітити язичників-зирян. Самовіддана, повна небезпек діяльність св. Стефана мала великий успіх. Багато зирян хрестилося, і св. Стефана 1383 року було поставлено єпископом Малої Пермі.*** Для утвердження новонавернених св. Стефан відкривав при храмах училища. Він будував церкви, ставив священиків із самих зирян і вів богослужіння зирянською мовою. Спочив він 1396 року. Проте чимало зирян чинили спротив наверненню в християнство, тож у XV столітті наступники св. Стефана — Герасим і Питирим загинули мученицькою смертю.
Завдяки натхненній проповіді й високим прикладам святого життя подвижників, які спасалися на Півночі, християнство продовжувало давати свої плоди й серед фінських племен. Недалеко від Карполя наприкінці XIII столітті на горі Челні поселився преподобний Кирило й заснував Челмогорський монастир. Протягом 52 років місіонерської праці він просвітив християнством Чудь.7
1329 року на Валаамському острові Ладозького озера поселився преподобний старець Сергій, до котрого невдовзі приєднався інший чернець — преподобний Герман. Завдяки їхній місіонерській праці православ’я поширювалося в Карелії,* яка дуже потерпала від утисків шведських папістів. Заснований преподобними Сергієм і Германом знаменитий Валаамський монастир мав великий вплив на християнізацію карелів.8
Наприкінці ХІV століття чернець Валаамського монастиря Арсеній, прибувши на сусідній з Валаамом острів Коневський, де язичники на обожнюваному ними камені приносили в жертву коней, хрестив багатьох і заснував Коневський монастир.9
На Онезькому озері у ХІV столітті преподобний Лазар, що був родом із Греції, заснував Муромський (Мурманський) монастир. Дикі лопарі** сильно гнобили преподобного, але зціливши сліпого сина їхнього старійшини, Лазар увійшов до них у повну довіру й охрестив багатьох.10
У першій половині ХV століття ченці-місіонери досягли навіть берегів Білого моря. Преподобні Саватій (1435), Герман і Зосима, котрі подвизалися на Соловецькому острові, заснували 1429 року відомий Соловецький монастир, який мав величезний вплив на християнізацію всього північного краю.11
1439 року Костянтинопольська ієрархія уклала на Флорентійському соборі унію з Римом. 15 грудня 1448 року собор російських єпископів незалежно від Костянтинополя обрав митрополитом московським і всієї Русі Рязанського й Муромського єпископа Іону. Наступний собор 1458 року підтвердив це рішення. Уряд Литви й Польщі не міг визнати православного митрополита, котрий жив у ворожій для них державі. Відтоді починається самостійне життя двох частин Руської Церкви, причому московські митрополити титулуються «митрополитами всія Русі», а литовсько-руські (українські) — «митрополитами Київськими і всія Русі». Життя двох митрополій колись єдиної Церкви відтоді проходить в особливих, причому різних історичних умовах.
Українська Церква на території Польсько-Литовського князівства головним своїм завданням мала стримування експансії католицизму, а з XVI століття і протестантизму, з Заходу. Північно-східну митрополію на момент проголошення її самостійності історик Покровський характеризує так: «У 1458 році більша половина найдревніших єпархій відійшла під владу Київського митрополита. Порівняно невеликий заселений простір, зосереджений біля Новгорода, Твері, Ростова, Суздаля, Володимира, Москви і Рязані, інородний схід і пустинний південь дістались Москві з її митрополією. На північному сході їй дістались тундри, ліси й болота, заселені не стільки людьми, скільки звірями».12
Такий стан митрополії залишався не довго. Внаслідок завоювань територія Росії швидко розросталася. Підкорення нових народів відкривало простір для місіонерської діяльності, у результаті якої Московська митрополія росла і територіально, і чисельно. У XV—XVI століттях місіонерська праця продовжувалась у Пермі, яку 1478 року було приєднано до Російської держави. У середині ХV століття естафету благовістя від Стефана й Герасима Пермських прийняв єпископ Питирим. Він був відомий своєю освіченістю. При його дворі вівся літопис. Святий Питирим постійно об’їжджав край і сумлінно проповідував. 1455 року, як і Герасима, його вбили язичники, а його наступником став єп. Іона. Йому вдалося значно поширити віру, навернувши до неї князя Великої Пермі. Його стараннями ідолів було знищено, а на їхньому місці будувалися церкви, при яких влаштовувалися училища. Св. Іона преставився 1471 р.13
Місіонерську працю св. Іони продовжив єп. Філарет (1471—1501), котрий проповідував сам пермською мовою.
Самовідданим місіонером був св. Феодорит, названий просвітителем лопарів, який у дрімучих лісах біля річки Коли заснував Троїцький монастир (1540—1550). Тоді місцеве населення почало масово приймати Православ’я. Був випадок, коли за один день хрестилося близько 2 тисяч чоловік.
Ревною місіонерською діяльністю відзначався св. Трифон Печенгський, або Кольський (народився 1495). У пошуках усамітнення пішов на далеку північ за річку Печенгу, де проповідував місцевим племенам з небезпекою для життя. Побудував храм на Печензі на честь св. Трійці, а згодом монастир. Помер у 88-річному віці.14
Помалу язичництво відступало. За свідченням Герберштейна (в 1526) ідолопоклонники ще зустрічались інколи в лісах, але туди постійно вирушали місіонери для їх навернення.15
Після підкорення Казані 1532 р. й Сибіру 1583 р. — значно розширилися межі Російської Церкви. У Казані 1555 р. створено архієпископську кафедру, яку займає відомий місіонер св. Гурій (+ 1564)*. Широка місіонерська діяльність у Сибіру серед місцевих народностей почалася тільки після утворення Тобольської і всього Сибіру митрополії 1620 р.**
Місіонерство у другій половині XVI й XVII столітті розглянемо пізніше, коли будемо говорити про історію виникнення місій на Поволжі й у Сибіру. Саме в цих регіонах на той час зосередилася місіонерська справа Російської православної церкви. А зараз перейдемо безпосередньо до XVIII століття, аби дізнатись у яких політичних й економічних умовах жила церква, і як ці умови впливали на місіонерську діяльність.
РОЗДІЛ ІІ.
УМОВИ РОЗВИТКУ МІСІОНЕРСТВА У XVIII СТОЛІТТІ В
РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ
2.1 Церква і держава у XVIII столітті
Аби зрозуміти причини розквіту й занепаду місіонерської діяльності у XVIII столітті необхідно розглянути історичний фон, на якому ця діяльність відбувалася. Століття, яке нас цікавить, було складним і багато в чому трагічним в історії Російської церкви. Почалося воно з реформ Петра І, серед яких установлення ним державної церковності принципово змінило як відносини між державою та церквою, так і особисте ставлення імператора до церкви на наступні 200 р. існування петровської імперії.1 Петро повністю нехтує історично встановленим патріаршим устроєм церкви*, тобто канонічним устроєм, і заради «единовластия» завів у Росії поліційну систему так званої «державної церковності», яка виникла під впливом ідей реформації та філософії натурального права й запанувала тоді в державах Західної Європи. Суть її в приматі державної влади над усім, зокрема над релігією та церквою. Ця система відносин між церквою та державою була антиподом ієрократичної системи середніх віків: «духовний меч» вона цілком підпорядкувала «мечу світському».2