2. Про те, що Біблія не підтверджує юридичний підхід
Отже, час перейти до першої групи аргументів, котрі наводять нам наші опоненти – а саме біблійних аргументів. Суть аргументації зводиться до наступного: вся юридична термінологія, що використовується в Біблії не повинна розумітись буквально. Подібно до того, як антропоморфізм (надання Богові людських рис) має допомогти людям, у яких відсутнє абстрактне мислення, уявити всемогутнього Бога, так само конкретна юридична термінологія має допомогти людям з низьким духовним та інтелектуальним рівнем, "грубих умом", як називає їх Іоанн Златоуст. Ці люди нездатні сприймати вищі духовні істини, які стосуються відновлення ушкодженої людської природи. Чи дійсно це так?
2.1 Термін "викуплення" – груба аналогія для законників?
Перший термін, на котрий би хотілось звернути увагу – викуплення. На думку пана Осіпова, біблійну ідею викуплення не варто розуміти буквально: "Интересно отметить, что слово “Искупитель” присутствует только в Ветхом Завете, но его совсем нет в Новом. В Евангелии лишь дважды встречается слово “искупление” (Мф.20;28 и Мр.10;45). Неоднократно оно употреблено в посланиях, и причина этого вполне очевидна. Послания обращены к христианам из иудеев и язычников, сознание которых было полностью пропитано юридическим, “законническим” пониманием религии. Поэтому, чтобы сделать как-то более понятной тайну пришествия Христова, апостолы нередко пользуются привычными для них терминами[3]".
Відсутність слова "Викупитель" в Новому Заповіті насправді не говорить ні про що. Старий і Новий Заповіти написані на різних мовах, і якщо слово "Спаситель" в Новому Заповіті включає в себе ідею викуплення, то євангельські автори не мали жодної потреби дублювати єврейський термін грецьким аналогом.
В Біблії для поняття "викуплення" використовується два слова. Перше слово означає викуп, викупна ціна. Воно зустрічається двічі – в паралельних текстах Мар.10:45 і Мат.20:28. Ідея полягає в тому, що метою приходу Христа на землю було служіння людям, яке виявилось у тому, що Він віддає життя як викуп за багатьох. Ці тексти дуже важко витлумачити в органічному розумінні, згідно якого спасіння людства (в значенні зцілення) пов’язується не зі смертю, а з воскресінням Христа. Смерть же має виключно утилітарне значення, вона – перепустка в шеол: "Христос проливает кровь не для того, чтобы умилостивить Отца и дать Ему "юридическое право амнистировать" людей. Через пролитие крови Он, Его любовь, ищущая людей, получает возможность для входа в мир смерти[4]". Тобто, тут явна логічна суперечність: якщо термін "викуплення" перетлумачувати в органічному сенсі, то він аж ніяк не може бути пов’язаним зі смертю Христа, його слід співвідносити з воскресінням, про яке в даних текстах не йдеться.
Інше слово n (з тим самим коренем ) означає викуплення, визволення. Воно зустрічається в біблійному тексті десять разів: у Лук.21:28 та Євр.11:35 в сенсі визволення від страждань, а решта – в посланнях апостола Павла. Саме Павло чітко пов’язує викуплення з виправданням (Рим.3:24) і прощенням гріхів (Еф.1:17). Потрібно мати дуже буйну фантазію і природній дар до розшифровування алегорій, щоб побачити за цими "антропоморфізмами для тугодумів" езотеричну мудрість органічної теорії. Це, зрештою, визнають і противники юридичного підходу. Дехто з них, зокрема А. Кураєв, намагається вирішити питання ввівши градацію авторитетності текстів Нового Заповіту: "Несомненно, что слово Самого Спасителя значит больше, чем слово апостола. Так вот, юридические образы, присутствующие в посланиях апостола Павла, несомненно уступают по своей достоверности и глубине тем образам, что использовал Сам Христос для изъяснения Своего служения[5]". Звідси один крок до поділу книг Нового Заповіту на першо- і второканонічні. Безумовно, це нова ідея для богослов’я, в тому числі і православного.
2.2 Термін "нагорода" – стимул для бездуховних?
Так само неприйнятним для наших опонентів виглядає використання терміну "нагорода" (рос. "награда / воздаяние / возмездие"): "…правовое понятие о возмездии, при котором необходимо мыслится потусторонность вечной жизни, такое понятие имеет случайное происхождение в христианском мировоззрении […] высшее благо человека полагает не в нравственном добре, а в caмoycлaждeнии, и добро признает только благом относительным, только средством к достижению самоуслаждения в будущем мире […] такое понимание жизни всего более понятно и близко человеку греховному, себялюбцу, какими оказываемся в существе дела все мы, люди этого века […] для него речь о блаженстве святости будет музыкой для глухого. Он не поймет убеждения быть добрым, если в виде награды ему укажут, что он и будет добрым, и более ничего. Конечно, это себялюбца не убедит […] Для такого-то настроения и необходимо понятие возмездия …[6]".
Ми бачимо, що аргументація наших опонентів базується не на аналізі біблійних текстів, а на доводах морального порядку. Ми розглянемо ці доводи нижче, а тепер хотілось би повернутись до тексту Біблії. Слово вживається в Новому Заповіті 28 раз. Зокрема, в Мат.6:1-5 ми зустрічаємо попередження для тих, хто молиться і дає милостиню напоказ. Ці люди отримують свою нагороду вже на землі, через славу, яку вони мають від людей, а на небі вони нагороди не отримують. За логікою архімандрита Сергія цей текст говорить, що кожен, хто вчинив в своєму житті акт лицемірства позбавляється… чого? Задоволення від морального добра? То для егоїста це невелика втрата. І який сенс обітницею нагороди у вічності заохочувати корисливість, яка є гріховна пристрасть? Адже, згідно православного вчення, земне життя якраз і призначене для того, щоб людина зцілялась від цих пристрастей і не несла їх в вічність. І, зрештою, навіщо виставляти Бога брехуном? Уявляєте ситуацію, коли "грубий умом" стане перед Богом і скаже: "Господи, я пішов за тобою, Ти пообіцяв мені нагороду, а тепер відмовляєшся від цього?". Найцікавіше, що в категорію "гріховних себелюбців" потрапляє і апостол Павло, котрий пише, що сподівається на нагороду від Господа (1Кор.9:17).
Слово використовується не лише в значенні нагороди, але і в значенні покарання (2 Пет.2:13). Будучи послідовними, наші опоненти відкидають також ідею Божого покарання: "Как врач не награждает тяжело больного, посылая его в санаторий, и не наказывает, выпрыгнувшего с третьего этажа, делая ему операцию, а поступает по любви к обоим, так и Господь не награждает за добродетели и не наказывает за грехи, но всех с равной любовью ставит в наилучшее, т.е. наиболее соответствующее свободного выбора Бога и достижения спасения[7]". Можна прийняти цю логіку стосовно людей, які знаходяться в церкві, спасенні (або спасаються, по православному вченню). Але Петро пише про лжевчителів та лжепророків… Для кого в такому разі призначене пекло?
Звісно, будь які терміни можна перетлумачити, заявивши про те, що нове значення слова – це і є його таємний, сокровенний зміст. Але, якщо відкинути повністю клінічні випадки, на кшталт пані Блаватської, то будь-який екзегет, що взяв на озброєння алегоричний метод тлумачення, все одно визнає, що між буквальним і алегоричним значенням тексту існує певний зв’язок. Має бути якась аналогія, паралель, інакше – повний суб’єктивізм в розумінні тексту. Але в даному випадку паралель годі провести, надто про різнопланові явища йде мова.
Ще один момент не може насторожити. Визнаючи наявність в Біблії слів, котрі написані для "грубих умом" і тих, кому дано зрозуміти вищі істини органічної теорії, критики юридизму фактично ділять християн на дві касти. Такого роду інтелектуальний расизм був властивий для містико-окультних навколохристиянських релігійних рухів (гностики, маніхеї тощо). У вченні Христа немає нічого прихованого, езотеричного. Це вчення – просте слово істини про звільнення від гріха і життя вічне.
3. Про аморальність юридичного підходу
3.1 Про спотворення морального образу Бога
Певно найбільш поширеним звинуваченням, яке закидають прихильникам юридичної теорії, є звинувачення в спотворенні морального образу Бога. Ось що пише професор Осіпов про правове розуміння жертви Христа: "Такое понимание, по существу, отвергает Откровение о Боге Любви и подменяет его дохристианским, рабско-наемническим учением о Боге Правды, Суда и Страха[8]". Всі тексти з Нового Заповіту і творів отців Церкви, де мова йде про Бога як про Суддю тлумачаться за вище вказаною схемою – як антропоморфізми для розумово і духовно відсталих. Чи дійсно це так? Чи дійсно ідея Бога Судді несумісна з ідеєю Бога любові?
В першу чергу варто визначити, що означає слово "суддя". Було б помилкою ототожнювати його зі словом "каратель". Суддя – це той, хто має владу вирішувати чиюсь долю. В даному випадку – долю людини у вічності. Він, будучи Творцем має законне право привести людину в небеса, або засудити до пекла. Думаю, ніхто з наших опонентів не буде сперечатись з тим, що Бог має таку силу і владу. Якби було не так, то не мали б ніякого сенсу молитви до Бога про прощення гріхів, сподівання на Його милість, бо милувати може лише той, хто має право карати. Не можна не погодитись з С. Худієвим: "отрицая, что Бог является Судией, мы также неизбежно отрицаем, что он является Спасителем[9]".