Смекни!
smekni.com

Іудаїзм в Україні. Антирелігійна компанія М. Хрущова. Наступ на іудейські релігійні громади (стр. 5 из 7)

Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила ста­новище радянських євреїв. У країні розгортається надзви­чайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набу­ває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоніст­ського впливу".[2.,168]

До керівництва синагогами допускаються здебільшого осо­би похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контро­лювалися місцевими органами влади та органами безпеки.

Релігійно-громадська активність для них — можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Бага­то таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іуда­їзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спо­стерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в сере­дині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий — щосуботи і частіше.

Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пен­сію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.

Життя переважної більшості таких парафіян неодноразо­во піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підпри­ємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, за­гибель рідних і близьких — усе це тією чи іншою мірою пе­режив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагмен­ти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладе­но в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього ди­тинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, при­пустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян ук­раїнських синагог того часу.

Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939—1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не підда­валася випробуванням 20—30-х років. Євреї, котрим вдало­ся пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінне освячували за допомогою синагоги.[10.,76]

Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задоволь­няла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаї­зму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, при­чому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприк­лад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової об­рядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Симферополі, Вінниці, в багатьох невели­ких містах України іудейські культові заклади відвідували­ся, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне жит­тя тут ледве жевріло.

Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко — обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане сто­сується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).

Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейсь­ке населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявляли­ся виповненими публікою, котра не мала загалом елементар­них релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічали­ся шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літе­ратурою тощо.[1.,134]

Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релі­гійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.

У 70—80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переваж­но природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзви­чайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непри­миренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до гли­бокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі по­являються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спону­кали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до пра­возахисного руху.

Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.

Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відо­мий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтація з владними струк­турами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, за­думаних як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.

Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напе­редодні горбачовських реформ визначався гранично склад­ним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:

— драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;

— державний антисемітизм, який базувався на парадок­сальному поєднанні скерованості на денаціоналізацію євреїв і запобіганню їхній офіційній асиміляції (сумнозвісна п'ята графа);

— репатріація до Ізраїлю й еміграція на Захід;

— занепад офіційної синагоги і відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набира­ло форми опозиції панівному режиму.

Релігійне і громадсько-культурне життя євреїв після унезалежнення України.

Ерозія та занепад комуністігчного режиму, а потім і здобут­тя Україною незалежності створили принципово нову ситуа­цію для єврейського життя і єврейської релігії в країні. Ці реалії завдали також дуже відчутного удару по сталому сте­реотипу українця-антисеміта, досить поширеному на Заході.Очевидно, сприятливі умови для розвитку єврейського життя, які відкрилися в Україні після її удержавлення, зу­мовлено такими чинниками.

По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українців до євреїв живився у світовій громадській думці історичними ремінісценціями, що сягали в XVII—XVIIIст., в часи грома­дянської війни, а не спирався на реальні дослідження україн­сько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом із тим серйозні розвідки, здійснювані на Заході, засвідчува­ли, що специфічного "українського антисемітизму" немає. Так, Ц.Гітельман, обстеживши 1161 єврея, котрі емігрували про­тягом 1977—1980 рр. до СІЛА із СРСР, отримав такі резуль­тати: 38% емігрантів з України часто стикалися з антисемізмом (з Росії — 33,2%); інколи — 31,9% (з Росії — 40,4%). Водночас ніколи не стикалися з антисемізмом 12,7% емігран­тів з України і лише 4,1% з Росії.[10.,133]

По-друге, рух за незалежність України, перші кроки неза­лежної Української держави не підтвердили гіпотез щодо обов'язкової деструкції національних рухів народів, серед яких мешкають євреї, для їхнього існування. Наприкінці 80-х —• на початку 90-х років у національному русі самої Украї­ни не помітно сили, яка б обстоювала антисемітизм. Народ­ний рух України ще за свого формування ухвалив резолю­цію проти антисемітизму, оголосивши водночас про намір сприяти розвиткові єврейської культури й релігії. Пізніше, в міру загострення соціально-економічної і політичної ситу­ації в Україні, активність радикальних угруповань, котрі про­дукують ксенофобію і ворожість до інших націй, стала по­мітнішою. Однак треба зазначити, що їхні ідейні конструкції і пропагандистські дії викликають спротив демократичних кіл, а самі радикали вважають, що юдо фобія відволікатиме їх від "головного ворога", тобто від росіян (це, безперечно, не означає, що зміна політичної кон'юнктури не призведе до зміни ними цілей для заподіяння "головних ударів").