Зауважимо, що як національне, так і релігійне відродження в Україні натрапило на чимало перешкод, серед яких були небажання владних структур проводити демократичне реформування суспільства та неготовність частини населення сприяти та підтримати кардинальні суспільно-політичні зміни. За таких умов національно-духовне відродження може супроводжуватись поряд з позитивними і негативними наслідками. У політичній сфері вони виступають у проявах екстремізму, націоналізму, сепаратизму, конфліктності; у релігійній ділянці негативи проявляються у проповіді конфесійної винятковості, міжконфесійних конфліктах, поширені новоутворень деструктивного характеру. Як одні, так і інші руйнують суспільну мораль, загрожують стабільності та безпеці держави.
Як вказував В.Липинський: ”...упадок релігії і упадок державної організації, яка авторитет релігії береже та репрезентує, йде завжди в парі з розкладом державного, національного та товариського життя, з руйницькою гризнею розбещених в своїм необмеженім індивідуалізмі одиниць - не треба, на жаль, далеко шукати”.[147,C.119]
Виходячи з певних негативних проявів у релігійній сфері, що проявились в умовах перехідного, а відтак, нестабільного українського суспільства, деякі вчені характеризують релігійно-церковне життя в Україні як таке, що перебуває у стані глибокої кризи. Так, А.Колодний виділяє наступні чинники, які на його думку характеризують цю кризу. Серед них: загострення міжконфесійних та внутріконфесійних колізій; занепад впливу традиційних для України церков; проникнення у релігійне поле Укаїни зарубіжних місій; зростання зовнішніх виявів релігійності при відсутності глибокої віри; виключення релігії з національного відродження, а то й перетворення її в дезінтегруючий фактор; відсутність релігії в ролі морального імперативу у суспільному житті.[128,С.31]
На нашу думку, кризові явища та внутрішні суперечності присутні у сучасному релігійному розвитку України, однак, ми не вбачаємо необхідності у надмірній їх абсолютизації. Швидше, ми можемо погодитися з думкою Н.Кочан про наявність кризи не у релігії, як суспільному феномені, а лише у православ’ї [132,С.118] найпоширенішій релігії в Україні, що після розколу на три конфесії- УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП - перебуває у затяжному конфлікті. Ми гадаємо, що попри всі труднощі у релігійно-церковному поступі та суперечному характері національного та духовного відродження оновлювальні процеси значно переважують кризові, а з часом і зовсім витісняють елементи кризи не тільки з релігійної сфери, а й з суспільної та політичної.
Релігійне оновлення відбувається у тісній близкості з національним пробудженям укаїнського народу. У ньому зацікавлені не тільки церква та віруючі різних конфесій, а й держава. Незважаючи на свідський характер укаїнської держави, вона покладає певні надії на церкву та релігійні організації як на один з найважливіших засобів формування і зміцнення духовних та моральних основ суспільства, адже світова практика свідчить, що саме релігія спроможна підтримувати належний рівень моральності суспільства. Вихід із кризової ситуації, в якії перебуває сьогоднішня Україна, потребує формування нової системи морально-етичних вартостей, зміни особистісної налаштованості, поведінки та суспільних структур. Як вказує З.Антонюк: “Церква не пропонує жодної моделі економічного й суспільного життя, як і не захищає жодної політичної системи,.. лише намагається вказувати та підримувати створення умов, які сприяли б реалізації духовних завдань... пропонує такий гуманізм, який, зміцнюючи морально людські особистості, має позитивно впливати на життя суспільства, сприяючи гуманним моделям вирішення суспільних проблем”. [49,С.73] Саме такою бачить суспільну функцію церкви громадянство України, яке не покладає на неї відповідальності за діяльність комуністичного режиму [109,С.32], а розцінює церкву, як соціальну інституцію, здатну розв¢язати численні проблеми духовного, релігійного та морально-етичного порядку.[82,С.40-50]
Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства. Саме тому, вона пристосовується до сучасного світу, одночасно ні не ототожнюючи. Ні не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог. Отже, церква, щоб промовляти до людини про неї саму, про її завдання і мету, сама мусить знати потреби людини, обставини, які визначають її ментальність і джерело кризи особистості. Причиною тієї кризи є не гармонійність сучасного світу, яку зауважуємо на трьох рівнях: негармонійність у окремій особі, у сім’ї, і, нарешті, у суспільстві. [166,C.183]
Зупинимось більш конкретно на характеристиці кожного рівня. По-перше, джерело кризи окремої особистості полягає у невідповідності погодження теорії з практикою. Це виначається тим, що рівень знань і пізнання зростає швидкими темпами, а практика трансформується досить поволі. Часто людина не взмозі повя¢зати всі елементи суспільного життя в одну цілісність і тому стає жертвою політизації, комерціалізації, ідеологізації, перетворюючись на предмет суспільних та політичних маніпуляцій. Значні проблеми виникають внаслідок негармонійності (дизгармонії) між прагненням до успіху та визнання і моральністю, а також між колективним прагненням та особистим. По-друге, криза сім’ї, що особливо стала відчутною останні десятиліття, теж випливає з неврівноваженості сучасного світу, який ставить під сумнів не лише традиційну вартість шлюбу, а й саму інституцію сім’ї. І, нарешті, дисгармонія в суспільстві, що проявляється на економічному, політичному, расовому, міжнародних рівнях. Тут і суперництво ідеології, колективний егоїзм груп чи націй, негармонійність в соціальній сфері, амбіційні прагнення окремих держав. Все це породжує ворожнечу і конфлікти в яких людина, одночасно, і причина, і жертва.
Джерелом вище згаданих протиріч та суспільної дисгармонії є відчуження людини. На думку діячів церкви: “Чоловік відчужився тому, що відвернувся від Бога”. [166,С.186]
Своєрідна загальмованість, глибокий внутрішній дискомфорт індивіда, розклад системи морально-етичних вартостей належать до числа моральних патологій і викликають загальну аномію суспільства. [210,C.164]. Зауважимо, що такий стан речей властивий усім перехідним соціальним системам. Л.Нагорна визначає основний тип соціальної організації в сучасній Україні, як амбівалентний, а маргенальний і навіть девіантний тип поведінки. [177,C.108] “Аполітизм”, зневага до суспільного життя, небажання участі в ньому є, звичайно, індиферентизм, а релігійний “аполітизм” є лицемірством. Політичний же фанатизм і породжений ним культ насилля і ненависті є спільним ідолопоклонством, зрадою Бога і поклонінням Кесарю. [256,C.128]
Безумовно, демократизація суспільного життя передбачає формування творчої, вільної, активної особистості здатної самостійно мислити і діяти, мобілізувати необхідні внутрішні ресурси для досягнення мети, готовий покласти на себе відповідальність за результат своєї діяльності. Ми погоджуємось з думкою І.Алексієнко, що така трансформація особистості можлива за умови “переосмислення системи цінностей, переорієнтації пріорітетів, пов’язаних зі зміною менталітету і важливих психологічних характеристик”. [47,C.31]
Роль центру, формуючого обличчя українського народу, його світогляду, мораль, духовність, характер та ідеї відігравала протягом тисячолітньої історії свого існування в Україні, церква, яка формувала суспільну етику на засадах християнства та пропонувала ідеальні моделі міжособових та суспільних стосунків. У хвилини загрози випликаним церквою надбанням з особливою силою усвідомлювалось багатогранне значення церкви та її внесок у творення, зберігання та проповідування у народі християнських універсальних вартостей, які ставали основою релігійного, культурного і національного життя українців. І сьогодні, церква покликана не лише сприяти відродженню вже створених нею, однак, на жаль відкинутих суспільством, вартостей, а й прагнути заохочувати суспільство покласти християнські цінності основою його життєдіяльності. Як вказує В.Мокрий: “Руйновані національні і загальнолюдські вартості раніше чи пізніше треба відбудовувати, хіба що їх загибель є ознакою інерції послідовного миршавіння знікчемнілих душ та завмирання у народі енергії духу, що стримить до волі, правди і справедливості, або є свідоцтвом постійного відходження народу у добу занепаду Духу, через неперервність духу в якихось поколіннях на якісь ланці, що опустилась нище історичного покликання, а народ втратив інституції, які зміцнюють етику і добру волю людини”.[168, С.83]
Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Ми гадаємо, що принципова помилка марксизму-ленінізму має антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадикватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель. Як вказує Т.Шпідлік: “антропологія носить повнісю духовний характер” [276,С.274], а вихідним її пунктом є “образ Божий”, відповідно до якого була створена людина. Антропологія охоплює людину у всій її цілісності, враховуючи властивості душі і тіла відповідно до їх “можливості одухотворюватися”.[276,С.274] Таким чином, якщо ідеалом комунізму є суспільна людина, то ідеалом християнської антропології є Бого-Чоловік.