На нашу думку, обидві запропоновані моделі, чи принаймні одна з них, можуть бути прийняті українськими церквами в сенсі засадничих. Зрозуміло, що Православні Церкви та Східні Католицькі Церкви мають ту ж саму історію та культуру, одну спільну богословську, літургійну, духовну та кононічну спадщину, яка належить універсальній церкві, характеризує їх спільну ідентичність. Таким чином, щоб виконати екуменічну місію УГКЦ повинна зберігати це “спільне насліддя шанованої старовини”. [195, С.113] Маємо на увазі відновлення, після періоду латинізації, древніх літургійних, богословських, духовних та канонічних традицій, дійсних у часи Єдності Заходу та Сходу, при умові їх відповідності до сучасних умов та виключенні можливості поглинання чи злиття.
В умовах інтенсивної екуменічної діяльності сьогодення унія, в такій формі як вона була прийнята у 1596 р. в Бресті, вважається анахронізмом. Однак, зважаючи на всі “за” і “проти”, беззаперечним є факт утворення в результаті унії феномену УГКЦ, що стала прецендентом церковного об’єднання. Вірні греко-католицької церкви – це “живе заперечення, що східний мусить бути православним”. [103, С.129] УГКЦ поєднала у своєму обряді духовність та культуру Заходу і Сходу. Ця синтеза визначає вірних УГКЦ як католиків східної візантійсько-слов’янської традиції. Як вказує Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар: “Культура, яка певна себе, яка знає на чому стоїть, яка свідома своєї ідентичності, може спокійно запозичити від інших культур, не боячись за свою власну субстанцію”. [103, С.130]
Зрозуміло, що сучасний екуменізм повинен сприйматися як такий, що взаємно збагачує і як нагода, і як форма вияву пошани та любові. Однак, пошана чи любов до з’єднаних Церков не вимагає обов’язкового повторення тієї ж самої форми зв’язку. [165, С.133] Остання може і повинна бути більш еластичною, притягаючою та відкритою.
Священник УГКЦ О.Петрів запропонував план подальшого розвитку подій, що мали б завершитися остаточним об’єднанням церков, яке панувало в історії церкви до сумнозвісного розвитку 1054 року. Запропонований варіант включає 3 етапи:
І – метою якого є єдність семи Вселенських соборів передбачає:
– поєднання УПЦ КП та УАПЦ з подальшим визнанням цієї Церкви Вселенським Патріархом Варфоломеєм;
– надання Патріархом Московським автокефалії УПЦ;
– визнання Патріархату УГКЦ Апостольською Столицею;
– об’єднання УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ в єдиній Помісній Церкві.
ІІ – метою якого є єдність часів Апостольських.
Він передбачає діалог та досягнення єдності з церквами, які досі вважалися
єретичними.
ІІІ – через єдність у Слові (Логосі) до єдності у Творцеві (Отці). [196, С.134]
Зрозуміло, що окрім теоритичних викладів суспільство чекає від церкви і певних практичних кроків. Саме тому, УГКЦ активно включається в екуменічний діалог. На Другій Європейській Екуменічній Асамблеї, що відбулась у Граці в червні 1997 року серед 700 із країн та церков Європи була і делегація УГКЦ, яку очолював Єпископ-Помічник Глави УГКЦ Любомир Гузар. Звичайно, до складу української делегації входили і представники православних церков України, зокрема УПЦ КП. Асамблея ухвалила низку документів, основною ідеєю яких стало примирення всіх християн. [208, С.12-122] Таким чином, по при всі труднощі, що виникають на шляху примирення, все ж долаються перешкоди і налагоджується співпраця, яка приведе до об’єднання всіх українських церков в єдиній Помісній Церкві. Циклічність розвитку передбачає, після тисячоліття роз’єднання та взаємних анатем, новий якісний етап, основною характеристикоюякого має стати єдність Христової Церкви.
З початком третього тисячоліття Католицька Церква свідомо бере на себе відповідальність за допущені помилки, що спричинили розкол. У “Догматичній Конституції про Церкву” сказано: “Церква... є рівночасно і свята, і потребуюча очищення, і тому постійно творить покаяння і обновлення”. [41, С.24] А серед “гріхів Церкви”, які вимагають особливого покаяння, на думку папи Івана Павла ІІ, є ті: “які стали на перешкоді до єдності, що її Бог прагнув для свого народу... На схилі цього тисячоріччя Церква повинна звернутися з ще ревнішою молитвою до Святого Духа, благаючи його про благодать об’єднання християн, що становить основне питання євангельського свідченняу світі”. [6, С.37] “Бо без єдности , – зазначає Д.Степовик, – справа євангелізації не може увінчатися повним успіхом...”. [35, С.ХХІІІ]
На нашу думку, об’єднання Церков в Україні, чи хоча б їхнє гармонійне співжиття мають органічно визріти в українському грунті. На жаль, мусимо зауважити, що домінування політичних чинників в сучасному екуменічному русі ставив під сумнів саме поняття екуменізму. В найближчий час екуменізм має якісно трансформуватися і позбутися при цьому рис релігійної розрядки. Для українських церков недопустимою є позиція очікування, пасивності, яка перетворює їх в об’єкт несприйнятних для нас екуменічних моделей. Тільки власні екуменічні ініціативи (нагадуємо, що такі розробки мають місце у практиці УГКЦ) можуть подолати несприятливі для українського християнства тенденції. Екуменізм повинен стати для нас не модною європейською “забавою”, а справою нашого національного виживання. Без порузуміння між українськими церквами неможливо побудувати цивілізовану, а значить і незалежну, демократичну, правову Україну. Отже, нам потрібен екуменізм не задля того, щоб “сподобатися” світові, а задля вирішення наших власних проблем, які, до речі, сприятимуть і світовому екуменічному рухові.
ВИСНОВКИ
Проведений аналіз засвідчує, що як національно-духовне, так і релігійне відродження тісно пов¢язані зі здобуттям українським народом політичної незалежності. Процес розбудови демократичної правової держави в Україні передбачає конституційну заборону конфесійної дискрімінації, яка неодмінно проявляється в умовах політичного домінування однієї нації над іншою, у періоди панування тоталітарного, антитеїстичного режиму і якої неодноразово зазнавала Українська Греко-Католицька Церква протягом більш ніж 400-літньої історії свого існування. Проголошення незалежності України та демократичний курс сучасної державної політики створили реальні умови для УГКЦ активно включитись у процес національного, культурного та духовного відродження. УГКЦ стала на позицію української державності та всіма засобами послідовно втілює її у своїй діяльності на теренах Українни. Залишаючись домінуючою у Західній Україні, УГКЦ поширює свій вплив на східні регіони, прагнучи зупинити процес руйнування національної та духовної єдності українського народу, стимулюючи відродження національно-культурної самоідентифікації українців. Саме тут зустрічається сутність релігії та дія Церкви з сутністю українського історичного процесу, зливаючись в одну цілість : релігія трактує поняття добра, а церква дбає про його повну реалізацію в житті одиниць і всієї української спільноти.
Проаналізувавши роль релігії та Ураїнської Греко-Католицької Церкви в етнополітичному розвитку, національно-культурних процесах, що відбувалися в умовах політичної самостійності чи залежності та в період сучасного національно-духовного відродження України,доходимо донаступних загальних висновків :
1. З часу прийняття християнства Володимиром Великим ( 988 р. ) Українська Церква стає об¢єднуючим, громадотворчим фактором соціальної співдії. Церковна організація зближує суспільні верстви, встановлбє гуманне, товаристське співвідношення, засноване на християнській моралі, виступає основним чинником стабілізації громадського і суспільного життя. Одність релігійного світобачення та культу,єдність моральних засад та вартостей витворюють свідомість спільноти етнічної, політичної, економічної. Тотожність зобов¢язань і прав, завдань, прямувань і цілей переростають у першорядні державотворчі елементи. Державна влада отримує свою вищу, привнішу санкцію та релігійне обгрунтування.
Християнство завдало рішучого удару всякій дискримінації, натомість, внесло в українське суспільство ідею християнського гуманізму ; сприяло започаткуванню та розвиткові культурного процесу, виконавцем та тисячолітнім носієм якого стала Українська Церква. З часом християнство перетворюється у рушійну силу певних соціально-політичних процесів у житті українського народу. Християнство, оформлене спочатку в рамках однієї Церкви, а від 1596р. після Берестейської унії з Римом репрезентоване Українською Православною та Українською Греко-Католицькою церквами було і залишається сьогодні джерелом духовності з якого черпає свою силу і наснагу український народ.
2. Берестейське міжцерковне порозуміння 1596 р. стало довершеням справи попередніх поколінь, органічним продуктом та закономірним насліком усього попереднього розвитку українського християнства, сутнісним виявом на всіх етапах його історичного розвитку була синтеза східних і західних церковних традицій.
Оцінки унії її прихильниками та опонентами завжди були діаметрально відмінними, такими вони залмшаються і сьогодні. На нашу думку, науковий підхід до оцінки унії повинен враховувати як певні негативні, так і позитивні її наслідки та опиратися на реальні факти історичного розвитку Української Греко-Католицької Церкви.
Акт проголошення унії на Берестейському соборі 1596 р. став початком церковного розколу серед українців, відкрив сторінку інтенсивної внутрішньої релігійної війни, спричинив до розламу української нації та тривалого ворогування її частин (православних та греко-католиків) між собою. Однак, стан релігійних міжусобиць містив у собі певні позитивні моментиефект яких полягав у неможливості повного злиття з римокатолицизмом, а, вівдтак, збереженні та плеканні традицій Київського християнства. Унійний акт 1596 р. виводився з джерел українського християнства і найбільш адекватно відповідав його внутрішньому змістові. Феномен Берестя, поєднавши у собі дві гілки європейської цивілізації – східну - Візантійську та західну - Римську, поклав початок творенню нового типу української культури, що розвивалась в руслі унійної культурно-історичної логіки. Таким чином, ми можемо потрактувати Берестейську унію 1596 р. як об¢єктивно-історичнурозв¢язку, продиктовану локальними потребами та обставинами, яку варто розуміти, як певний вид прийняття глобального розв¢язання очікуваного поєднання.