В. Джемс констатував, що молитва є сутністю релігії. При цьому він розмежовував молитву-прохання, де думка людини переважно зосереджується на посланні різних благ, і молитву як спілкування, єднання з Вищою Силою. Останню В. Джемс називав молитовним станом, у якому людська природа доторкається до потойбічного світу. Відтак пробуджується духовна енергія, проходить процес її вивільнення і реалізації. Молитва як прояв активності духовної енергії є порухом самої душі і, що є важливим для В. Джемса,, вона одухотворює релігію. У молитві як способі спілкування з Божеством людина виступає не глядачем, а діючою особою. Така діалогічність є специфічним процесом творення духовної особистості, що сприяє її відродженню і визначає всю її життєву поведінку.
Можна провести паралель між ідеями В. Джемса і дослідженнями петербурзьких вчених В. Сльозіна та І. Рибіної, які на всесвітній конференції «Останні досягнення науки про свідомість» (Арізонський університет, США, 1999р.) [8 ] доповіли про відкриття унікального феномену — особливого стану людини під час молитви. Вчені виявили, що під час молитовного стану православного священнослужителя електроенцефалограма показувала повне відключення кори мозку. Як показали дослідження, молитовний стан конче необхідний людському організму. Джемс стверджує, що такий стан досягається лише в релігії. Ймовірно, вияв такого стану не обмежується релігійною сферою, а є сутнісним атрибутом духовності в усіх її виявах.
Залежно від конфесійної спрямованості молитви змістовно розрізняються. Про це свідчать дослідження, які були проведені в лютому — квітні 2002 р. в м. Архангельськ. У дослідженнях взяли участь 60 осіб, що належали до трьох релігійних груп: православних, адвентистів 7-го дня і буддистів (школа Карма Кагью). Усі учасники виділяли молитву (медитацію) як важливий для релігійної людини акт поведінки. При цьому «православні акцентують увагу на покаянні, адвентисти — на подяці за милість Божу, буддисти — на самовдосконаленні» [3, с. 91]. Хоча молитви мають досить розмаїту змістовну наповненість, проте всім притаманний катарсичний, психотерапевтичний ефект.
Висновок
Процесуальний характер молитви висвічує духовні обрії буттєвості людини, допомагає розширити її духовно-трансцендентні сенси існування, що, безперечно, сприятиме обґрунтуванню такого типу філософування, який би поєднував раціональне та ірраціональне і тим самим служив би і розуму, і почуттю, і моральності у формуванні особистості, причетної до сфери Божественного.
Література
1. Августин А. Исповедь. — М.: Канон О.И. «Реабилитация», 2000. — 464 с.
2. Біблія, або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. — К.: Українське біблейне товариство. — 2002. — 1159 с.
3. Гудим-Левкович Г.Е.Религиозная идентичность и представления об идеальном духовном человеке, смысле жизни и жизненном успехе личности (теоретические и эмпирические аспекты психологического исследования) // Религиоведение. — № 1. — 2003. — С. 79—92.
4. Джемс В. Многообразие религиозного опыта. — СПб.: Андреев и сыновья, 1993. — 418 с.
5. Ковалинський М.І. Життя Григорія Сковороди // Сковорода Григорій. Твори. У 2 т. — Т. 2. — Трактати. Діалоги. Притчі. Переклади. Листи. — К.: AT «Обереги», 1994. — С. 380—418.
6. Мантегацца Паоло.Экстазы человека / Пер. с 5-го итальянс. изд. д-р Н. Лейненбер. — СПб.: Типогр. газеты «Новости», 1890. — Ч. 1. — 242 с.;Ч. II.— 132 с.
7. Мистецтво молитви. — Л.: Свічадо, 2000. — 264 с.
8. Молитва как особое состояние человека. Сенсационное открытие ученых Института имени В. М. Бехтерева // Спасите наши души. Журнал для верующих и неверующих. — 1999. — № 8. — С. 18.
9. Москалець В.П.Психологія релігії: Посібник. — К.: Академвидав, 2004. — 240 с.
10. Психологія. З викладом основ психології релігії. — Л.: Свічадо, 1998. — 320 с.
11. РибоТ. Психология внимания. — СПб., 1890. — 128 с.
12. Сирин Ефрем, святой. Творения. Том 3. — Изд. отдел Московского Патриархата, 1994. — 431 с.
13. Слово преподобного Симеона Нового Богослова. — М.: В Университетской типографии, 1882. — 448 с.
14. Християнське життя за Добротолюбієм. Вибрані фрагменти з писань Святих отців та учителів церкви. — Л.: Свічадо, 2003. — 212 с.