З М І С Т
Вступ
1. Молитва у контексті святоотцівської думки
2. Духовний потенціал молитви
Висновок
Література
Вступ
Тема контрольної роботи «Молитва як чинник духовності: богословські та філософсько-релігієзнавчі виміри».
Постійне вдосконалення особистості, підвищення її ролі в процесі позитивних змін у суспільстві актуалізують проблему пошуку духовних орієнтирів існування людства. Ця проблема породжує гостру потребу в осмисленні як богословських, так і філософських надбань, пов'язаних з антропним виміром світу, неодмінним атрибутом якого є модус духовності. Важливу роль у цьому контексті відіграє молитва.
Феномен молитви досліджували переважно богослови (Я. Воронецький Ор, П. Джонсон, Ю. Макселон, Дж. Пратт, Ф. Хайлер, І. Хопко та ін.). Значно менше праць, у яких ця проблема досліджується в релігієзнавчому вимірі (В. Москалець, К. Платонов, О. Предко, Д. Угринович). Проте і за такого підходу більшість авторів приділяють увагу аналізу типології молитв, їх змістовним характеристикам, не виявляючи їх гуманістичних можливостей. Відтак метою дослідження є з'ясування духовного потенціалу молитви в богословському та філософському осмисленні, її ролі в життєдіяльності людини.
1. Молитва у контексті святоотцівської думки
У джерелах святоотцівської думки спілкування Бога з людиною розуміють як процес передавання Богом людям своєї таємниці. Однак при цьому людина постійно повинна працювати над своїм духом, щоб досягнути досконалості. У вченні Євагрія Понтійського (прибл. 345—399р.р.) таке духовне зусилля розуміється як молитва, яка буває діяльною та споглядальною. Перша — це словесна молитва, друга — молитва серця. За Євагрієм, смисл молитви полягає в тому, щоб серце безмовно відкрилося і Бог заговорив в душах. У його вченні про молитву спостерігається тонкий аналіз людських пристрастей і порухів душі. Саме безперервна молитва допомагає слідувати за Христом. Євагрій, по суті, започаткував «умну молитву» (безперервне спілкування розуму з Богом), яка згодом трансформувалась у вчення про «Ісусову молитву» і знайшла свій вияв в православній традиції.
Зазвичай дію молитви отці церкви пов'язували зі своїм духовним життям. По суті, молитва — це подих духу; «... є молитва — живе дух, а немає молитви — немає і життя в дусі» [9, с. 67]. Школа внутрішньої молитви сприяла вдосконаленню людини, відкривала перед нею неозорі духовні обрії. Постійна інтенсифікація духовного життя призводила до нових способів самовираження. Завдяки такій молитві «внутрішня людина» відкриває в собі Бога як реальність, яка повідомляється, відображається в ній як благодать. Григорій Нисський стверджував, що для того, щоб досягнути «умного світла», необхідна зосереджена молитва, завдяки якій ум відрікається від всього, потім сила Святого Духу дає змогу людині бачити невимовну і неосяжну Красу. Розкриваючи Бога як Прекрасне, Григорій Нисський зазначає, що у тварному світі все лише причетне до ідеї краси. Духовна краса перевершує видиму красу. Отже, істинно сущим визнається лише божественний, інтелігібельний світ (світ духовних сутностей).
Своєрідною молитвою є «Сповідь» Августина Блаженного. Буря пристрастей, яка охоплювала Августина, спонукала до того, що він часто задумувався над їх природою. Він бачить Бога, чує його голос, відчуває його присутність, розмовляє з ним як з вірним другом. Ніхто глибше від Августина не зміг показати ті внутрішні суперечності особистості, «хвороби духу», що її гнітять. Бажання знайти мудрість і засоби боротьби з пристрастями примусили Августина звернутись до Святого Писання. Молитовний стан Августина — це психологічний процес, що характеризується глибинними внутрішніми змінами, які досягаються шляхом постійної боротьби, неймовірних зусиль, пошуків та сумнівів. У діалозі з Богом Августин розкриває не лише процес сходження людської душі до Бога, а й входження Бога в її душу; як результат — вона змінюється, оновлюється, стає кращою і досконалішою. Саме душа шляхом сходження, піднімаючись до самопізнання, «приходить... в трепетному і миттєвому осяянні до Того, хто є» [1, с. 121]. Він зізнається, що храмину його душі, яка перебувала в руїнах, відродив та відновив Бог.
Діалог Августина і Господа яскраво відображає момент спілкування між людиною як творінням та її Творцем, між людиною, що шукає Бога, та Богом, який йде їй назустріч. Віра визначає і спрямовує людину як в інтелектуальному, так і в моральному вимірі. Якщо немає згоди розуму, то немає і віри. За Августином, буття Бога — це особистісне відчуття Його людиною. «Внутрішня» людина Августина здатна «вилікувати» зовнішню. Тут думка Августина перекликається з висловом апостола Павла: «...Хоч нищиться зовнішній наш чоловік, зате день у день відновляється внутрішній» [2 Кор. 4,16]. Августин розрізняє зовнішню людину як людину земну, що живе «по тілу» та внутрішню людину як духовну та небесну, що характеризується духовним зростанням на шляху до сфери Божественного. Розглядаючи сили та здатності душі, Августин намагається вирішити питання: «Чи є Бог в його душі?». Виходячи з тези, що людина створювалася схожою на Творця, Августин намагається скласти уявлення про Бога, зазираючи в глибини своєї душі. Пізнаючи самих себе, вважав він, людина переконується в необхідності допомоги Бога, який є джерелом життя, блаженства. Проте, заглянувши в глибини своєї душі, людина віднайде там Бога. Отже, істинне пізнання душі нерозривно пов'язане з Богом. Прилучаючись до Бога, душа очищається, переживає катарсис.
Макарій Єгипетський (IV ст. ) великого значення надавав уму, порівнюючи його з престолом Божим. Починаючи з Макарія Єгипетського, традиція «умної молитви» перетворюється на традицію сердечної молитви, коли вона виголошується не вустами, а «духовним серцем». Ум слугує душевним «оком», яке, узріваючи негаразди, вберігає душу. Навіть коли людина перебуває в молитовному стані, туди ж, в глибинні підвалини душі, стрімко направляється ум. Він, вникаючи в самого себе і шукаючи Бога, набуває своєї душі, незважаючи на те, що вона знаходиться у полоні пристрастей. Шлях до Бога лежить через молитву, яка повинна здійснюватися в безмовності, у великому благородстві, «з томлінням серця і тверезими помислами». Творячи молитву серця, загартовуючи себе випробуваннями і плекаючи в собі чесноти, людина прагнула здобути вічну винагороду — поєднатись з Богом.
Василій Великий (прибл.330—379р.р.)зазначав, що людина упродовж всього життя повинна постійно молитись не лише словесно, а й душевно, аби все життя стало безперервним молінням. Відтак отці церкви розмежовували молитву діяльну, словесну та молитву споглядальну, без слів. Перша — приводить до безстрастя, виступає немовби фундаментом для безмовної молитви. «Є два найвищі стани чистої молитви: одного сягають люди, що проводять життя діяльне, другий — споглядальний. Один оселяється в душі від страху Божого і благої надії, другий — від Божественної любові і крайньої чистоти. Ознакою першого ступеня є відчуження ума від усіх мирських помислів, це дає змогу творити молитви без розсіяння та бентеги, стоячи немовби перед самим Богом, зрештою, так воно і є насправді. Ознакою ж другого ступеня є стан, коли в самому устремлінні молитви ум буває піднесений Божественним і незглибимим світлом, абсолютно не відчуваючи ані себе, ані чогось іншого сущого, лише Єдиного, який любов'ю учинив у ньому таке осяяння. У цьому стані подвижник, окрім осягнення слів про Бога, одержує ще й чисті і світлі пізнання про Нього» [14, с. 73]. Така молитва здатна відкрити серце перед Богом, зберігаючи абсолютну безобразність та немріяння і тим самим здійснити поєднання з ним. Духовна молитва як захоплення ума в стані мовчання характеризується несамовитістю, коли людина виходить за межі своєї буттєвості, цілком належачи Богу. Вправляння в молитві — це шлях випробовувань, шлях віри та невпинно творильного добра, що допомагає досягти стану нерозсіяння в молитві. Адже ж сам Бог сповістив: «Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує, бо без Мене нічого чинити не можете» (Ів.15,5).Процесуальний характер молитви яскраво відобразив Іоанн Лествичник: «Початок молитви полягає в тому, щоб відганяти помисли, щойно вони з'являються, середина — в тому, щоб ум втримувати у словах, які проказуємо вголос або подумки, а досконалість молитви — це захоплення до Господа»[14, с.67].Отже, молитва — це процес, який включає в себе очищення, відмежування від усього, концентрацію ума як початок споглядання та зачудування, захоплення Богом, що приводить душу до екстазу.
Сходи, які поєднують небо і землю, Іоанн побачив уві сні. Вони символізують духовні Скрижалі, ступені досконалості людини, а найвища сходинка увінчує духовне сходження, після чого настає поєднання з Богом. Духовний подвиг як сходження завершується в священному безмовстві, коли повністю заспокоюється ум. У такі моменти людина бачить явлення Бога в самій собі, стає співпричетною йому. Сила безмовства в постійній молитві, яка включає в себе подяку, покаяння, прощення. Іоанн вважав, що найбільш небезпечна в молитві «чуттєва мрійливість». Тому думку завжди потрібно втримувати і постійно вплітати в молитву. В такому устремлінні до Бога молитва стає духовним даром. Вона невіддільна від любові. Іоанн розкриває напружений динамізм духовного сходження людини до Бога. Таке єднання — це не розчинення індивідуальності, а набуття іншого розуміння себе і всього оточуючого, всієї буттєвості.
Великого значення Єфрем Сірін(IVct.)надавав молитві, яка виступає невичерпною скарбницею багатьох благ: «Вона самого царства сильніше»[12,с.407].Єфрем відзначав, що молитва має психотерапевтичний ефект. Адже якщо душевна туга знаходиться всередині, вона пригнічує помисел, а коли через молитву виходить назовні, «тоді здійснює в душі велику ясність» [12, с. 408]. Сірін прирівнює молитву до дерева, яке глибоко укорінене в землі і йому не страшні ніякі пориви вітрів. Всі духовно-етичні настанови Єфрема Сіріна пронизує така ідея: чим глибше скорбота людини з приводу приниження в собі Божественної подоби, тим радикальніше її самоочищення і відновлення істинного стану, тим реальніше відкривається бр-гопізнання через богоодкровення.