Погляди Фрейда на релігію та деякі проблеми сучасності
План
Вступ
1. Фрейдівське розуміння релігії
2. Співвідношення моральності та релігійності
3. Аналіз Фрейдом релігійних уявлень
4. Суть релігії та релігійного виховання
5. Функції і роль релігії в суспільстві
Висновок
Список використаної літератури
Зігмунд Фрейд (народився шостого травня 1856 року у Фрайберзі, Австро-Угорщина, і помер двадцять третього вересня 1939 року, в Хемпстеді, поблизу Лондона) – австрійський невропатолог, психіатр, психолог, основоположник теорії і методу лікування неврозів, названого психоаналізом.
В молодості цікавився філософією і іншими гуманітарними дисциплінами, проте постійно відчував потребу у вивченні природних наук. Вчинив на медичний факультет Віденського університету, де отримав ступінь доктора медицини в 1881, і став лікаркою Віденської лікарні. У 1884 приєднався до Йозефу Брейеру, одному з ведучих віденських лікарок, який проводив дослідження хворих істерією за допомогою гіпнозу. У 1885–1886 працював з французьким невропатологом Жаном Мартеном Шарко в паризькій клініці Сальпетрієр. Після повернення до Відня зайнявся приватною практикою.
З середини дев'яностих розробляв психоаналіз – психотерапевтичний метод лікування неврозів, заснований на техніці вільних асоціацій і аналізі помилкових дій і сновидінь як способі проникнення в несвідоме.
Найзагадковішим в психоаналізі є поняття «сублімація», відхилення потягу від своєї мети, така його «сублімація», коли еротичні прагнення стають витворами мистецтва.
Сублімація – центральне поняття у Фрейда в його психологічному трактуванні культури, яке розглядується ним як результат неминучого компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності («Незадоволення в культурі»).
Психоаналітичне вчення про культуру є способом тлумачення знаків, семіотикою або навіть симптоматикою культури. Погляд Фрейда на мистецтво, релігію, мораль – погляд лікарки, що визначає по симптомах причини, характер і протікання захворювання.
Розширюючи сферу застосування психоаналізу, Фрейд спробував розповсюдити його принципи на сферу соціальної психології, різні області людської культури – міфології («Тотем і табу»), фольклор та інші, аж до тлумачення релігії як особливої форми колективного неврозу («Майбутнє однієї ілюзії»).
У 1900 році висунув загальнопсихологічну теорію будови апарату як енергетичної системи, в основі динаміки якої лежить конфлікт між свідомістю і несвідомими потягами.
У 1902 роботи Фрейда вже отримали визнання, і він був призначений професором невропатології Віденського університету; цей пост він займав аж до 1938. У 1938, після захоплення нацистами Австрії, вимушений був покинути Відень. Втеча з Відня і можливість тимчасово влаштуватися в Лондоні були організовані англійським психіатром Ернстом Джонсом, грецькою принцесою Марією Бонапарт і послом Сполучених Штатів у Франції Уїльямом Буллітом.
Пошук причин неврозу привів до найбільш спірної теорії Фрейда – теорії лібідо. Теорія лібідо пояснює розвиток і синтез сексуального інстинкту в його підготовці до репродуктивної функції, а також інтерпретує відповідні енергетичні зміни. Фрейд розрізняв лаву стадій розвитку – оральну, анальну і генітальну. Різноманітні складнощі розвитку можуть перешкодити людині досягти зрілості, або генітальної фази, затримавши його на оральній або анальній стадії. Подібне припущення базувалося на вивченні нормального розвитку, сексуальних відхилень і неврозів.
У 1921 Фрейд видозмінило свою теорію, прийнявши за основу уявлення про два протилежні інстинкти – прагнення до життя (еросі) і прагнення до смерті (танатосе). Ця теорія, окрім її невисокої клінічної цінності, викликала неймовірну кількість інтерпретацій.
Потім теорія лібідо була застосована до вивчення формування характеру (1908) і, разом з теорією нарцисизму, до пояснення шизофренії (1912). У 1921, в основному для того, щоб спростувати концепції Адлера, Фрейд описав лаву застосувань теорії лібідо до вивчення феноменів культури. Потім він спробував використовувати поняття лібідо як енергії сексуального інстинкту для пояснення динаміки таких соціальних інститутів, як армія і церква, які, будучи неспадковими ієрархічними системами, відрізняються у ряді важливих аспектів від інших соціальних установ.
До 1908 Фрейд мав послідовників по всьому світу, що дозволило йому організувати 1-й Міжнародний конгрес психоаналітиків. У 1911 було засновано Нью-йоркське психоаналітичне суспільство. Швидке розповсюдження руху додало йому не стільки науковий, скільки цілком релігійний характер. Вплив Фрейда на сучасну культуру справді величезно. Не дивлячись на те, що в Европе воно пішло на спад, психоаналіз залишається основним психіатричним методом, вживаним в США і (у меншій мірі) у Великобританії.
Зупинимося детальніше на фрейдівському розумінні релігії. Він пише: якщо довгий час живеш усередині якоїсь певної культури і не раз починав досліджувати, якими були її витоки і шляхи розвитку, то рано чи пізно приходить спокуса обернути погляд в іншому напрямі, тобто яка доля чекає цю культуру в майбутньому.
Фрейд указує, що подібний розшук із самого початку виявляється у багатьох відношеннях збитковим. Перш за все, тому, що лише небагато людей можуть оглянути людську діяльність у всіх її розгалуженнях. По-друге, тому що такого роду думки суб'єктивні покладанням надії індивіда грають роль, яку важко переоцінити. Нарешті, дає про себе знати те примітна обставина, що люди, загалом, і цілому пережили свою сучасність як би наївно, не віддаючи належного її глибинному змісту: їм треба спершу якимсь чином поглянути на неї з боку.
Людська культура – по Фрейду це те, в чому людське життя піднеслося над своїми біологічними обставинами, і чим вона відрізняється від життя тварин, – виявляє перед спостерігачем, як правило, дві сторони. Одна охоплює, по-перше, всі накопичені людьми знання і уміння, що дозволяють їм оволодіти силами природи і узяти у неї благо для задоволення людських потреб, а по-друге, всі інститути необхідні для впорядкування людських взаємин і, особливо, для ділення благ, що здобуваються. Обидва ці напрями культури зв'язані між собою. По-перше, оскільки на взаємини людей робить глибокий вплив міра задоволеності потягів; по-друге, оскільки окрема людина сама може вступати у відносини з іншими з приводу того або іншого блага; і, по-третє, оскільки кожен окремий індивід в принципі є ворогом культури, яка, проте, повинна залишатися справою всього людського колективу.
Примітно, що як би мало не були здатні люди до ізольованого існування, вони, проте, відчувають жертви, потрібні від них культурою ради можливого сучасного життя, як гнітючий вантаж.
Так створюється враження, що культура є щось нав'язане більшості, що опирається, меншістю, яка ухитрилася оволодіти засобами влади і насильства. Напрошується припущення, що проблеми не в самій істоті культури, а викликані недосконалістю її форм. Ці недоліки неважко виявити. Якщо в справі підкорення природи людство йшло шляхом прогресу, то і має право чекати ще більшого в майбутньому. Але все складніше в справі впорядкування людських відносин.
Хочеться думати, що можна переупорядкувати людське суспільство, після чого вичерпаються джерела незадоволення культурою. Швидше за все, всяка культура вимушена будуватися на примусі і забороні потягів. Треба зважати на той факт, що у більшості осіб присутні антикультурні тенденції.
У своїй масі люди не відмовляються від потягів і не слухають аргументів на користь неминучості такої відмови. І лише завдяки впливу зразкових індивідів вони дають схилити себе до напруженої праці і самозречення, від чого залежить існування культури.
Але на це затвердження Фрейда можна заперечити, що коли-небудь нове покоління буде виховано так, що добровільно принесуть їй жертви, працюючи і відмовляючись від задоволення своїх потягів. Але це залежить від того порядку, при якому людина формувалася б в потрібному напрямі, причому з дитинства.
Можна сумніватися в реалізації цього плану, але не можна оспорювати велич його; його значущість для людської культури. Ймовірно, оп¬ределенный відсоток людства – із-за хворобливих завдатків або надмірної сили потягу – назавжди залишиться асоціальним, але якби удалося сьогоднішнє вороже культурі більшість перетворити на меншість, то було б досягнуто дуже багато що.
З усвідомленням того, що всяка культура покоїться на примусі до праці і на відмові від потягів, а тому неминуче викликання опір з боку об'єктів своїх імперативів.
Стало ясно, що самі блага, засоби їх отримання і порядок їх розподілу не можуть бути головним змістом культури. Бо їм загрожує бунт і руйнування частки культури. Поряд з благами виступають засоби, здатні служити захисту культури, – засоби примусу. Ці засоби другого роду можна охарактеризувати як психологічним арсеналом культури.
Різні древні позбавлення – вони спільні для всіх, вони все ще діють, все ще складають ядро ворожих відчуттів до культури. Мова йде про імпульсних бажаннях: інцеста, канібалізму, кровожерливості. Відношення культури до цих древніх імпульсних бажань не однаково; лише канібалізм всіма знехтуваний.
Вже в цих древніх зреченнях дає про себе знати один психологічний чинник, що зберігає значення і для всіх подальших. Людська психіка прогресувала: наш розвиток йде в тому напрямі, що зовнішній примус поступово йде всередину і особлива психічна інстанція, людське Зверх-я, включає в число своїх заповідей. Це посилення Зверх-я є цінне психологічне придбання культури. Особи, в яких це сталося, робляться з противників культури в її носіїв. Чим більше їх число в даному культурному регіоні, тим швидше вона зможе обійтися без засобів зовнішнього примусу.