Релігійно-філософська полеміка між представниками різних релігійних систем чи інтерпретаторських течій відбувається в різних формах, серед яких найбільш характерними є безпосередній усний диспут між боками, що опонують, а також створення полемічної літератури. Полеміка також може відбуватися під час приватного чи відкритого листування, або в інших формах, залежно від умов та мети її ведення. Найбільш ефектним та гострим прикладом ведення полеміки виступає безпосередній диспут між учасниками суперечки. Типовим прикладом такого протистояння може виступити диспут, що пройшов 1263 року в Барселоні між рабином Моше бен Нахманом і домініканським ченцем братом Пабло Хрістіані. Аналізуючи його та деякі подібні, можна виявити характерні властивості такого роду диспутів взагалі, а також напрямки їхнього впливу на становлення раціональності й на перехід із площини релігійного дискурсу до площини дискурсу філософського. Ці характерні риси об’єднуються в три групи - організаційні, змістовні та формальні.
Першою організаційною рисою, що є типовою для диспутів між представниками різних релігійних течій, які сперечаються за домінування над значною кількістю людей, можна вважати зацікавленість у їх проведенні світської влади. Це спостерігається на території від Китаю до Іспанії - там, де світська влада була достатньо могутньою, щоб взяти на себе роль авторитетного судді в релігійних дискусіях. М. Павич відображає подібну ситуацію в "Хозарському словнику": "Рік полеміки невідомий. Проте сутність її зрозуміла. Каган із трьох боків зазнавав сильних утисків, від нього вимагали, щоб він прийняв одне з трьох віросповідань - іслам, християнство чи іудаїзм, - і він наказав запросити до нього вчених людей - єврея, з тих, що були вигнані з Халіфату, грецького богослова з Цареградського університету й арабського тлумача Корану" [18, С.217]. Відома схожа легенда про обрання релігії київським князем Володимиром Святославичем. Схожими між собою є випадки скликання великих соборів у Кашмірі за царя Канішки (близько 100 р) та в Нікеї за імператора Костянтина (325 р). Подробиці першого наводить, зокрема, китайський історик Сюань Цзан. "Він розповідає про суперечки між буддистськими монахами різних напрямків та про скликання Канішкою собору для подолання цих суперечок" [4, с.402]. Другий описаний ще більш докладно і відомий у історії християнства як І Вселенський собор, на якому почався процес догматичного закріплення християнського віровчення. Обидва проводилися не лише за згоди світської влади, але й за умови її організаційної та фінансової підтримки. Щодо другого, то він мав велике значення для першого римського імператора-християнина, який навіть призначив заключне засідання на день святкування двадцятиріччя свого перебування на троні. Як пишуть історики церкви, "відкриття собору в палаці було введено до рами великого імператорського параду. Імператор увійшов у одягу, що блищав золотом.
Його привітав головуючий єпископ, який зайняв місце праворуч імператора" [14, с.38]. Завершити перелік прикладів можна вже згадуваним диспутом між Нахманідом та Пабло Хрістіані, який було організовано королем Каталонії та Арагону під час кампанії з навернення іудеїв у християнство в середині ХІІІ століття. Зберігся опис диспуту рабином: "Наказав мені король, господар наш, диспутувати з братом Пабло в палаці своєму у присутності його та його радників у Барселоні" [8, с.14]. Монарх спонукає учасників дебатів до активної участі в них, до загострення полеміки, і саме монарх є найвищим арбітром, який висловлюється щодо перемоги тієї чи іншої позиції, обстоюваної відповідним учасником диспуту.
Світська влада стимулює учасників підвищенням їхнього особистого становища в суспільстві, а також визначенням статусу репрезентованих ними релігійно-філософських традицій відповідно до результатів суперечки. Важіль світського арбітражу є доволі значущим у підвищенні рівню аргументації, коли учасникові треба не лише розбити аргументи протилежного боку, але й викласти свої аргументи зрозуміло для арбітра, який зазвичай не є досконало обізнаний у змістовному боці полеміки й не розуміє всіх тонкощів розбіжностей між опонентами.
Ще одна риса організаційного плану - кількість безпосередньо задіяних у диспуті осіб. Тут спостерігається альтернатива ведення дискусії між двома особами (наприклад, диспути Нахманіда та Пабло Хрістіані, Васубандху та Віндхьявасина тощо), або між двома групами осіб (як християнські Вселенські собори, буддистські сангіті тощо).
Насправді ця різниця стосується досліджуваної теми лише опосередковано, впливаючи на освітній рівень учасників (у дебатах сам на сам беруть участь найбільш підготовлені полемісти, тому досліджувати їх найбільш виправдано в розрізі раціональності аргументації).
Отже, наступною організаційною рисою є той факт, що в диспутах беруть участь полемісти якомога ширшої ерудиції та найґрунтовніше освічені (наприклад, лорд Б. Рассел - учасник відомого диспуту про існування Бога в 1948 році проти Ф.Ч. Коплстона - два роки потому отримав Нобелевську премію), іноді навіть для участі в полемічних бесідах релігійного змісту необхідно було досягти певного віку (відомий приклад - Ісус Христос, який, за євангельською традицією, почав вести активну проповідницьку діяльність лише в 30 років, про що пише євангеліст Лука в 23 вірші 3 глави свого Євангелія).
Хоча нема правила без винятків - тут прикладом може стати Шанкара, що, як і Ісус, помер на тридцять третьому році життя, але займатися активною полемічною діяльністю почав набагато раніше, приблизно в шістнадцять, коли переміг у диспуті відомих представників міманси - Кумарилу та Прабхакару.
Агіографічні джерела навіть стверджують, що "після одного з таких диспутів учнем його став син Прабхкари - Прітхвідхара (за деякими життєписами, сам Прабхакара чи навіть Кумарила, що незадовго до смерті відійшов від попередніх поглядів)" [11, с.44].
Серед рис змістовного характеру насамперед можна виокремити основний предмет суперечки - фундаментальні положення, які розрізняють системи чи інтерпретаторські традиції, що беруть участь у полеміці. Моше бен Нахман так формулює предмет обговорення на початку диспуту 1263 року: "Говоритимемо спочатку про месію. Чи він уже прийшов, як вірять християни, чи ще має прийти, як вірять іудеї. Потім будемо говорити про те, чи є месія самим Богом, чи він є повністю людина, що народилася від чоловіка і жінки. А ще пізніше говоритимемо про те, хто дотримується істинного вчення" [8, с.15]. Щось подібне запропоновано Ф.Ч. Коплстоном під час диспуту з Б. Расселом щодо проблеми існування Бога: "Спочатку я наведу метафізичний аргумент. Я хотів би основну увагу приділити метафізичному аргументу, який базується на аргументі Лейбніца "від залежності", а пізніше ми могли б обговорити моральний аргумент" [20, с.285].
Також тут необхідно висвітлити ставлення суб’єктів суперечки до сакральних текстів, адже це дуже важливий фактор, коли йдеться про релігійно-філософські традиції, що сформувалися навколо священного писання. Зазвичай, учасники диспуту обстоюють позиції, що сформовані або на різних текстах (наприклад, Біблії та Корані), або на різних традиціях інтерпретації одного (наприклад, коли йдеться про ставлення до ТаНаХа з боків іудеїв та християн). У згаданому вище Барселонському диспуті присутні як перший варіант (для учасників суперечки спільними є тільки 39 книг ТаНаХа, або Старого Заповіту, проте християнство додає до них на правах канонічного священного писання Новий заповіт, а іудеї визнають відносно авторитетною також коментаторську традицію Талмуда), так і другий (наприклад, уже перший пункт суперечки розгортається навколо розбіжностей у тлумаченні Бут.49: 10, причому кожен із інтерпретаторів намагається використати це місце для доведення власних думок). Різниця сакральних текстів та інтерпретацій, репрезентованих учасниками диспуту, врешті-решт, різниця традицій не дозволяє обмежитися для розв’язання суперечки самою лише відсилкою до авторитетних першоджерел. Тому необхідно було звернутися до спільних для обох учасників авторитетів - це, по-перше, світські арбітри; по-друге, йдеться про відповідність висунутих аргументів раціональним побудовам. Наприклад, апелюючи до розуму, Нахманід говорить у другий день диспуту: “Те, у що ви вірите (а це підґрунтя вашої віри!), не прийнятне для розуму… Всього цього не приймає розум, це протилежно природі речей, пророки ніколи такого не казали, та й диво не може поширюватися на це… Цього не витримає розум ні іудея, ні жодної людини” [8, с.31].
можна звернути увагу на те, що змістовні ствердження й апелювання до канонічних текстів не можуть слугувати в повній мірі аргументами в процесі наведення доказів; вони радше виступають саме положеннями, які обстоюють учасники диспуту. Організаційні особливості можна використовувати під час диспутів успішніше - наприклад, коли на участь у полеміці не потрапила через втручання світської влади частина опонентів, як це сталося на Ефеському чи Львівському соборах (449 та 1946 роки відповідно). Про перший можна навести такі дані: "Згідно протинесторіанської мети Собору блаженний Феодорит попереджений, щоб не надумав їхати на Собор: його не запрошують. Навпаки, його фанатичний супротивник, архімандрит Варсума, спеціально викликаний. Діоскор прямо призначений головою" [14, с.306]. Цей перелік підтасованих ієрархів можна продовжити. Дещо схоже відбувалося 1946 р. на Львівському соборі, де вирішувалася доля Української греко-католицької церкви: "Усі делегати собору напередодні отримали спеціальні запрошення. Всього їх було розіслано 225 священикам і 22 гостям-мирянам. Багатьох священиків було доставлено на собор силоміць, під конвоєм міліції. Всіма делегатами надійно опікувалися органи держбезпеки, що виключало будь-які прояви невдоволення чи інші непередбачувані дії" [13, с.462].