РОЗДІЛ 2.
Феномен палеолітичних поховань і можливості їхнього зв’язку з виникненням релігійних вірувань
У попередньому розділі було запропоновано думку, що абстрактні уявлення, мистецтво та релігія, а якщо дивитися ширше, то й людина як така, остаточно з’являються разом із мовою, себто на етапі соціоантропогенезу, що відповідає періоду від 20-25 тисяч до приблизно 12 тисяч років тому. Але ця думка різко суперечить офіційній. Наприклад, у підручнику з антропології С.Сегеди, що рекомендований Міністерством освіти і науки України, написано: „У свідомості палеоантропів вже з’явилися абстрактні уявлення, пов’язані з повсякденним життям, господарством, цілеспрямованістю дій при виготовленні знарядь праці та спорудженні житла. Замислювались вони і над сутністю буття, створивши у своїй уяві абстрактну картину навколишньої дійсності” [14, с.158]. Виникнення релігійних вірувань традиційно пов’язують із появою перших поховань, а це сталося не пізніше, ніж 100-90 тис років тому, в добу мустьє, коли світ належав іще палеоантропам. Якщо враховувати великі розбіжності, присутні при трактуванні свідомості та духовного життя викопних людей і троглодитід за зовнішнім рельєфом головного мозку (через відсутність у викопних рештках останнього зовнішній рельєф – це єдине, що можна принаймні вірогідно реконструювати, використовуючи ендокран) та за явищем, яке зазвичай називають палеолітичним мистецтвом, поховання залишаються найбільш авторитетним джерелом для обґрунтування існування за доби палеоліту (більш того, у палеоантропів) релігійних вірувань. Отже метою цього розділу можна вважати впровадження думки про недоречність безапеляційного дорівнювання наявності в суспільстві актів поховань та наявності в ньому абстрактних уявлень та зокрема релігії.
На думку автора, такий підхід до пояснення існування в спільнотах палеоантропів поховань є результатом дії кількох чинників.
По-перше, має місце своєрідна „закоханість” вчених – палеоантропологів у об’єкти своїх досліджень, на небезпеці якої наголошував іще Б.Ф.Поршнєв. Тобто йдеться про існування так званого „золотого віку” за часів первісного людства. Ця тенденція мала свого часу міцні позиції та дозволила говорити про цілу низку так званих „романтиків” у ставленні до предків сучасної людини. Наслідок цього явища – те, що й досі дослідники наділяють троглодитід якостями, що свідчать про високорозвинений духовний світ останніх, близькість до сучасного людства. Пригадуючи зауваження Ж.Леклера та Ж.Торрета про те, що похованням є місце, де збереглося достатньо ознак для того, щоб археолог міг розпізнати тут бажання здійснити акт поховання, можна передбачити наявність такої думки: „Первісні релігійні вірування й обряди почали зароджуватися в мустьєрську добу, а може, й дещо раніше – в пізньому ашелі” [2, с.214], чи „Справжньою сенсацією стало поховання Шанідар IV” [14, с.158]. На останньому варто зупинитися дещо уважніше. Поховання має вік приблизно 60 тисяч років, і в ньому знайдено букети рослин (через це інша назва цього місця – „Поховання квітів”). Найбільшою несподіванкою і підтвердженням близькості духовного світу палеоантропів до сучасних людей, на думку деяких палеоантропологів, є те, що з восьми видів рослин, які виявлені біля небіжчика, п’ять були лікарськими, один – їстівним, а ще один – і їстівним, і лікарським водночас. Та цей факт як раз і дозволяє розглядати поховання Шанідар IV як таке, що не має зв’язку з рисами, не властивими троглодитідам, а властивими лише людям. Щоб пояснити цю думку, треба звернутися спочатку до класифікації одного з небагатьох фахівців-тафологів (тафологія – наука про цілеспрямовані поховання) Ю.А.Смирнова, де він виводить із варіантів ставлення спільноти до смерті дії щодо небіжчика. Смерть, за цією класифікацією, можуть розуміти як остаточне припинення існування (і тому дії спільноти спрямовані на якомога довше утримання небіжчика в „цьому світі”, адже „того світу” не існує. Тобто мають місце дії меморіального характеру), перехід до царства мертвих (і тому дії спрямовані на забезпечення оптимального існування небіжчика в тому царстві), перехід до неземної форми існування чи відродження на Землі (і тому дії розраховані на здійснення успішного переходу до іншого виміру). І за типом інвентарю можна з великою вірогідністю дослідити форму ставлення до смерті в даній спільноті. Лікарські та їстівні рослини свідчать саме про намір спільноти залишити істоту живою якомога довше, а не про віру в життя після смерті. Цілком можливо, що цей приклад ілюструє ставлення до мертвого як до хворого, що є наслідком подолання першої виробничої потреби (це зробили ще хабіліси) і абсолютно рівного ставлення до кожного члена групи, з загрозою припинення існування групи в разі порушення цього правила. Дбайливе ставлення палеоантропів до хворих відоме. Взяти, наприклад, поховання Шанідар І із тієї ж таки печери Шанідар в Іраку: особина, що була тут похована, далеко не вражала здоров’ям. Через пошкодження лівого ока вона була сліпою; права рука була ампутованою; сильний артрит і перелам стопи. Все це не могло дозволити їй брати участь у здобуванні їжі. Але вона прожила до 40 років (на сучасному етапі це дорівнювало б 80 рокам) і померла внаслідок обвалу печери. Так само і неандерталець із Ла Шапель-о-Сен не міг, через артрит, в останні роки свого життя здобувати їжу, проте отримував її. Це, знову ж таки, не є доказом існування моральних норм у середовищі палеоантропів, а свідчить про абсолютно рівне ставлення до кожного члена групи. А небіжчика(і з цим погоджуються багато дослідників, наприклад, Борисковський тощо) саме таким і вважали. До речі, про це свідчить і той факт, що поховання знайдені на території печер, де палеоантропи мешкали. Навряд це можна вважати проявом фетишизму у ставленні до небіжчиків(віра у чудодійні властивості тіла тощо). Знов-таки мало місце правило не утискати(в тому числі не проганяти) жодного з членів групи.
Зі сказаного можна вивести дещо несподіваний, а проте вірогідний, на думку автора, висновок: під цю категорію потрапляють і поховання печерних ведмедів із печер Драхенлох, Петерсхеле, Регурду тощо. Дійсно, якщо згадати гіпотезу Б.Ф.Поршнєва про те, що палеоантропи не знали полювання, як і взагалі вбивства істот іншого виду, додати до цього факт їхнього життя поблизу ведмедів, то можна припустити, що палеоантропи жили разом із ведмедями та харчувалися, чималою мірою, з їхнього столу. І вони вважали останніх ще навіть не тотемами, а дійсними членами групи. Тому й на поховання вони заслуговували такою ж мірою, як і родичі. Таким чином спростовується думка про існування тотемізму, як і фетишизму, за доби мустьє. До речі, проблема решток печерного ведмедя в печерах, де мешкали неандертальці, є досі остаточно не вирішеною. Крім вище наведеної думки та протилежної їй (П.І.Борисковський) існують також ще кілька. Наприклад, що ведмежі рештки – це припаси їжі (але ті частини ведмедя, що були знайдені в цих випадках, не є такими, які було б найбільш доцільно припасати – тоді це б мали бути найбільш м’ясні частини туші тварини, а такої тенденції не простежується). Також існує думка, що не було ніяких цілеспрямованих поховань ведмедів (А.Леруа-Гуран), – кістки накопичувалися впродовж тисячоліть, і самі ведмеді, коли влаштовували собі кубло, розкидували кістки по кутах печери, де ті поступово збиралися в купи. Це яскравий приклад вище згадуваної статті Леклера та Торрета про те, що встановлення поховання є залежним суто від ставлення археолога, яка була частиною словника Леруа-Гурана, виданого у 1988 році. Тобто вже сучасні археологи, знаходячи кістки, класифікували їх як поховання. Але ця гіпотеза не пояснює, як, наприклад, рештки ведмедя в Регурду опинилися в ямі під плитою, що важила 850 кг і досягала 2 метри впоперек.
Другою значною проблемою, через яку з’являються розбіжності у трактуванні палеолітичних поховань, є важкість технічного плану. Вона, в свою чергу, складається з кількох аспектів.
По-перше, багато знахідок було зроблено (і на це вказують майже всі, хто досліджує палеолітичні поховання) археологами-аматорами, що не мали відповідної кваліфікації, а мали тільки велике бажання прославитись якомога скоріше, знайшовши чергову сенсацію. Через це було загублено чимало важливих подробиць, не дотримано правил археологічних робіт, з’явилися недосконалі висновки. Багато подібних „сенсацій” було спростовано після проведення повторних, уже професійних, зрілих досліджень. Наприклад, до певного часу вважалося, що „сліди палеолітичних чаклунських магічних церемоній” [2, с.216] в печері Базуа на північному заході Італії відносяться до доби мустьє, проте перевірка встановила їхній вік як такий, що дорівнює 12340+160 років.
По-друге, важко безпомилково інтерпретувати рівень розвитку культури чи духовності, що характерні для суспільства, лише за станом поховання (особливо, коли не присутній інвентар). Річ у тім, що, за вже згадуваним вище Ю.А.Смирновим, поховання у відносно готовому вигляді з’являються вже за доби мустьє й не відчувають будь-якої значної еволюції в майбутньому. Саме що стосується поховань у землі, то вони обов’язково належать до одного з трьох архетипів („ЯМА”, „НАСИП”, „НІША”). Інвентар, якщо такий є, з часів мустьє відбирається з трьох сфер: виробничої, побутової та ідеологічної. Будь-яка різноманітність ставлення до померлого, в тому числі й типів поховань, за його словами, пов’язана з різноманітністю варіантів змішування небагатьох елементів, які легко виокремити. Отже, рівень культурного розвитку спільноти не можна визначити за морфологією поховання, бо для різних спільнот, із різних епох і соціальних формацій, можуть бути властиві однакові за морфологією поховання і навпаки.
По-третє, коли йдеться про інвентар мустьєрських поховань, особливо ранньомустьєрських, узагалі може бути висловлена думка (і вона висловлювалася неодноразово, наприклад С.Н.Зам’ятніним, П.І. Борисковським), що шматки червоної фарби, кістки тварин чи знаряддя праці могли бути не навмисне покладеними до могили, а належати до звичайних елементів мустьєрського культурного шару і потрапити туди раптово. До речі, якщо припустити істинність цієї гіпотези, то це також спростовує твердження про наявність за доби мустьє віри в життя після смерті.