Радикальні критики модерну, за справедливим твердженням Гриффіна, відмовляються від спроб виразити Ціле, заперечуючи єдність як субстанціональну властивість реальності. Вони не визнають можливості раціонального пізнання об'єктивної дійсності, заперечують існування споконвічного змісту й об'єктивної істини, виступають із методологічних позицій плюралізму й релятивізму, критикують затверджувані раціоналістичною філософією цінності. Гриффін не без підстави думає, що cтиль мислення радикальних критиків модерну оформився під впливом авангардних рухів у літературі й мистецтві. Вони вживають спробу різкого розриву з устояними в західноєвропейської філософії традиціями. До радикальних критиків модерну Гриффін відносить Л.Витгенштейна, М.Хайдеггера, Ж.Дерриду й "останніх французьких філософів". [24, 34-41]
До другої групи, позицію представників якої у відношенні модернізму розділяє й сам Гриффін, він відніс мислителів, що визнають єдність реальності й існування споконвічного змісту, який виходить від Бога як причини світу, але із застереженням, що властива буттю сутність проявляється як мінлива й у цілому є невимовною. З погляду Гриффіна, вони теж виступають із позицій плюралізму й заперечують раціоналістично обґрунтовані цінності. До помірних критиків модернізму Гриффін відносить Х.Смита,
До першої групи ми віднесли філософів, що відмовилися від пошуку об'єктивних підстав трактування світу й людини, які стверджують, що реальність невіддільна від ментальних і міжкомунікаційнних процесів. Вони виступають з позаконфесійних позицій і різко критикують традиційні релігії й атеїзм. До числа представників позаконфесійної позиції в постмодерністській філософії ми віднесли, насамперед, французьких філософів. Самим раннім з них за часом є Ж.Батай, творчість якого високо оцінюють інші постмодерністи, вважаючи філософа своїм попередником у постановці ряду проблем. Батай присвятив релігієзнавчим проблемам роботи "Внутрішній досвід" (1943), "Теорія релігії" (1948), "Сума атеології" (1972). [17, 74-75]
Інші представники поза конфесійної течії, наскільки нам відомо, не присвячували проблемам релігії окремих робіт, а зачіпали їх у своїх здобутках. Світоглядній позиції Батая найбільш близька позиція Ж.Делеза й психоаналітика Ф.Гваттарі, у співавторстві з яким Делез пише ряд значних робіт. Піддаючи перегляду як матеріалістичну, так і ідеалістичну філософські традиції, ці філософи більшою мірою, ніж інші постмодерністи, включені в наше дослідження, використовують в поясненні світу й людини матеріалістичні й атеїстичні ідеї, трансформуючи їх у відповідності зі своїми завданнями. До представників поза конфесійної течії ми також віднесли Ж.-Ф.Ліотара, М.Фуко, Ж.Бодрійяра (р.1929), Ж.Дерріда. Досить складно виявити послідовність і ступінь взаємовпливу цих філософів один на одного. Їхні погляди сформувалися на одному національному ґрунті, вони належать до одного покоління. Швидше за все, потрібно говорити про одночасний взаємовплив ідей цих філософів. Представники поза конфесійної течії в філософії різко критикують традиційні релігії й атеїзм, конструюючи власні псевдорелігійні концепції, до яких ми звернемося в III розділі нашої роботи.
У другу групу ми включили мислителів, що виступають із позицій якоїсь релігії й критикують, головним чином, натуралістичну й атеїстичну традицію, що завоювала досить сильні позиції в філософії модерну. Прихильники релігійного напрямку вловлюють матеріалістичні й атеїстичні тенденції у творчості представників позаконфесійного напрямку й, очевидно, усвідомлюючи їхню вагомість, направляють свою критику, у першу чергу, на матеріалістичну й атеїстичну традицію у філософії. Основні положення їхніх поглядів, такі як визнання кінцевої єдності реальності, споконвічного змісту, вихідного від Бога як верховного принципу світобудови суперечать прийнятим ними постмодерністським установкам на плюралізм і заперечення модерністських цінностей. Залишаючись на релігійних позиціях, ці мислителі лише почасти додержуються принципів постмодерністської філософії.
Як справедливо думають багато сучасних мислителів, початок відліку існування постмодерністської філософії можна віднести до 80-их років XX століття. Приводом для переносу дискусії про поширення поняття "постмодернізм" на область філософії послужила робота Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році. [29]
Розглянемо загалом основні положення цієї книги, оскільки вона вважається програмним добутком постмодерністської філософії. В цій роботі Ліотар торкається проблеми зміни статусу знання, у першу чергу, у результаті поширення влади сучасних комп'ютеризованих систем. Філософ проголошує необхідність переосмислення уявлень про людину і її місце в сучасної соціокультурній ситуації. Людина не може більше розглядатися в якості суб'єкта, що володіє автономною свідомістю й волею. З погляду Ліотара, сучасна людина є вузловим пунктом у складній сітці інформаційних обмінів, які відбуваються за правилами різних "мовних ігор". [29]
Суть постмодернізму Ліотар зводить до "недовіри до метарозповідей". "Великі історії", що служили організуючими принципами філософської думки Нового часу, до яких філософ, насамперед, відносить гегелівську діалектику, емансипацію особистості, ідею прогресу, просвітительське подання про знання як про засіб встановлення загального щастя й інші, розпалися. У сьогоднішньому світі загальної нестабільності існують тільки прості, дрібні, локальні "історії-розповіді", які і є формою організації будь-якого знання, у тому числі філософії й релігії. Навіть концепція конвенціоналізму стає, з точки зору Ліотара, неприйнятною для епістеми постмодернізму: "Консенсус став застарілою й підозрілою цінністю". Єдина реальність, що повсюдно приймається - реальність грошей. "Подібна реальність примиряє всі, навіть самі суперечливі тенденції, при умові, що ці тенденції й потреби володіють купівельною здатністю". [29]
У пізнанні панує еклектизм, що підтримується засобами масової інформації, що закріплюють бездумне, гедоністичне відношення до життя. Єдиний шлях для сучасного філософа або художника Ліотар бачить у викритті "фіктивного характеру" мовної свідомості. Тому специфіка сучасної філософії й мистецтва визначається мислителем таким чином, що на передній план висувається неуявне й невимовне. Основні положення концепції Ліотара приймаються більшістю представників постмодерністського напрямку, незважаючи на значні розбіжності в поглядах. Німецький мислитель Мюнц П. називає думки Ліотара "стрижнем, на якому тримається весь сучасний постмодернізм", а Бердслі вважає філософа єдиним мислителем, що "явно виражає перспективи, які одержують широке визнання". [30, 158]
Постмодерністська філософія являє собою досить строкатий і нестійкий комплекс різноманітних уявлень, який залежить від соціально-політичної, національної, релігійної приналежності її прихильників. Проте, можна відзначити істотний вплив цього філософського напрямку, який має значне число прихильників, більшість із яких проживає у Франції й США.
Багато сучасних мислителів не без підстави думають, що філософський постмодернізм спрямований, насамперед, проти філософії Нового часу, у руслі якої сформувалися такі сучасні філософські напрямки як феноменологія, екзистенціалізм, герменевтика, аналітична філософія. Постмодерністи критикують властиві філософії Нового часу установки на раціоналізм, сцієнтизм, об'єктивізм, історизм, відмовляючись від уявлення про філософію як цілісної теоретичної системі та системи світобачення.
Погляди постмодерністів торкають глобальну за своїм масштабом область, де "на перший план виходить не раціональна, логічно оформлена філософська рефлексія, а глибоко емоційна, внутрішньо відчута реакція сучасної людини на навколишній світ". Постмодерністське світовідчування, з їх точки зору, не піддається вираженню засобами традиційних філософських категорій. Нерідко філософи звертаються до поетичного мислення із властивими йому образністю, метафоричністю, технікою натяку, розмиваючи жанрову єдність філософських текстів. Філософія зводиться постмодерністами до оповідання або розповіді, яка володіє сюжетом і потребуює інтерпретації. [31, 239]
Багато дослідників відзначають, що для постмодерністських концепцій характерний ігровий модус самовизначення. Найбільш яскраве втілення ігрова стратегія одержала в текстах Дерріди. Американський філософ Р.Рорті відзначає, що "найшокуюче в роботах Дерріди – це застосування ним мультилінгвістичних каламбурів, жартівливих етимологій, алюзій на що завгодно, фонічних і топографічних трюків". Американського теоретика культури Ж.Каллера шокує в текстах Дерріди "спроба додати філософський статус словам, що мають характер "випадкового" збігу, подібності або зв'язки". Дерріда демонструє умовність традиційного способу філософствування, який оперує устояними філософськими поняттями.
У постмодерністських концепціях знаходить вираження критичне усвідомлення того факту, що сучасні філософські концепції обумовлені попередніми ідеями й способами їхнього обґрунтування. Це виражається в визначенні філософських категорій, у системі їхньої субординації. Саме категорії визначають предмет знання, задають характеристики суб'єкта й об'єкта. Можливість вийти за межі устояних змістів постмодерністи вбачають у деконструкції понять мови. Змісти не повинні нав'язувати. Вони формуються в процесі філософствування. Постмодерністи абсолютизують волю інтерпретації, включаючись часом в гру без правил, яка ігнорує кінцевий результат, що веде до гносеологічного нігілізму.