Постмодерністи слідом за Епікуром дають онтологічне обґрунтування випадковості, підспудно схиляючись до матеріалістичного тлумачення реальності.
Як відомо, Епікур створив теорію спонтанного відхилення атома від прямої лінії. Відповідно до цієї теорії, джерело руху імманентно властивий самій матерії, а тому не існує ніякого провидіння. Лактанцій в творі "Сім книг божественних установлень" відзначив, що "Епікур уклав, що не існує ніякого провидіння... Немає, говорив він, ніякої доцільності в тому, що відбувається, адже багато чого відбувається не так, як повинно було б відбутися". Обґрунтовуючи принцип самоорганізації матерії, Епікур відкидав не тільки провіденціалізм, але й телеологію. Ці думки ми знаходимо також і в Лукреція Кара. Лукрецій об’являв вчення про споконвічну доцільність й розумність походження об'єктивного світу "корінною оманою", "мінливим судженням", що псує "відносини речей". "Для застосування нам нічого не народжується в тілі. Те, що народиться, саме породжує собі застосування". У п'ятій книзі поеми Лукрецій в противагу телеологічному трактуванню, зобразив виникнення органічного світу в результаті випадкового з'єднання атомів, відзначаючи появу непристосованих до існування організмів і їхню загибель в боротьбі за виживання.
М.Фуко, наслідуючи думки Епікура й Лукреція, відмовляється від принципу споконвічної доцільності й розумності походження світу, на якому будуються традиційні релігії й, у першу чергу, християнство. В відповідності із цим він трактує історію як переривчастий процес, у якому не спостерігається закономірностей. "Традиційні засоби конструювання всеосяжного погляду на історію й відтворення минулого як спокійного й нерозривного розвитку повинні бути піддані систематичному демонтажу... Історія стає "ефективною" лише в тому ступені, у який вона впроваджує ідею розриву в саме наше існування". Намагаючись перебороти опозицію випадкового й необхідного, М.Фуко порушує їх діалектичну єдність, віддаючи необґрунтовану перевагу випадку. [21, 1118-1124]
Відрікаючись від принципу доцільності, постмодерністи, на відміну від Епікура й Лукреція, протиставляють законам природи й мислення правила гри, які завжди умовні й можуть мінятися зовсім довільно. Подібна установка є наслідком крайнього гносеологічного релятивізму постмодерністських концепцій.
Ж.Бодрійяр, на противагу законам природи, затверджує реальність "спокуси". "Спокуса" припускає певні правила гри, які можуть мінятися зовсім довільно. Ліотар, Дерріда, Делез протиставляють правилам лінгвістики мовні ігри. Це пов'язане з тим, що слова в навчаннях постмодерністів втратили зв'язок з об'єктивним світом і одержали безмежну автономію. [33, 154-155]
Постмодерністи відмовляються від ідеї єдності буття й від можливості його пізнання за допомогою понять, що багато в чому пояснює їх довільний обіг зі словами. Вони намагаються міфологізувати поняття, просуваючись до джерел міфотворчості. У творчості ряду постмодерністів ми бачимо повернення до властивого міфологічній свідомості ототожнення ім'я і його носія, при якому наречення ім'ям ототожнюється з утвором. Як справедливо відзначає Малявін В.В., у постмодерністському напрямку думки "свідомість рухається до самих джерел міфотворчості, прозріваючи хибність всіх об'єктивних критеріїв істини й непереборність всіх ілюзій". Постмодерністська філософія, на його думку, не припускає готових істин, спонукає до міркування, прислухається до того, що стоїть за словами.
Своєрідне переломлення в постмодерністських концепціях одержала каноніка Епікура. Згідно Епікура, існують відбитки, ейдоли, подібні по виду тілам, але по тонкості далеко віддалені від предметів, доступних почуттєвому сприйняттю. Ейдоли, що представляють собою копії або образи, складаються з найтонших атомів і походять від тіл, зберігаючи порядок, який вони мають в тілах. Потрапляючи в органи почуттів людей, вони утворюють у них почуттєві сприйняття. Якщо ж такі витікання носяться в повітрі, переплітаючись один з одним, а потім проникають у людей через пори шкіри, то утворюються фантастичні уявлення. Так, наприклад, змішання витоків від людини й коня викликає уявлення про кентавра. Лукрецій назвав ці образи симулякрами.
На думку Епікура, образи, що витікають з предметів, істинні, а змішання людиною цих образів і уявлень приводить до омани. Всі фантастичні образи істинні, але тільки в тому розумінні, що в їх основі лежать ейдоли реально існуючих предметів. Цікаве трактування "теорії ейдолів" Епікура дав С.І.Вавілов. Учений писав, що хвильове поле, яке розповсюджується від освітленого предмета, приховує в собі потенційне зображення, - воно може бути виявлено відповідною оптичною системою, якою і володіють очі, і в цьому змісті, дійсно, від предметів, що світяться летять "примари". Ейдоли він порівнював з фотонами, які проектують в оці образ предмета, а швидкий рух ейдолів у повітрі, що зливаються в очах воєдино, - з кінокадрами. Учений намагався переосмислити "теорію ейдолів" відповідно до сучасних наукових відкриттів, що характерно й для концепцій деяких постмодерністів, зокрема Ж.Делеза. Подання Епікура й Лукреція про образи відродилося в постмодерністській концепції симулякрів. Початок широкого вживання поняття "симулякр" у сучасній культурі зв'язується з ім'ям Ж.Бодрійяра. М.Липовецький відзначив, що "з легкої руки Жана Бодрійяра концепція "симулякра" і "симуляції стала прапором постмодернізму".
Бодрійяр дав тлумачення терміна Лукреція, який перевів словом "simulacrum" епікурейський "eicon" або пізнавальний образ. Бодрійяр в систематизації симулякров дотримується класифікації, близької тієї, яку здійснив Епікур. Специфіка тлумачення "симулякра" Бордрійяром полягає в тому, що він намагається пояснити симулякри як процес симуляції, яка трактується ним як "породження гіперреального" "за допомогою моделей реального, які не мають власних джерел і реальності". Під дією симуляції відбувається заміна реального знаками реального, а симулякр стає принципово не співвіднесеним з реальністю. Він співвідноситься тільки з іншими симулякрами. [33, 162]
Щоб стати закінченим, образ проходить ряд послідовних стадій: "він є відбиттям базової реальності; він маскує й спотворює базову реальність; він маскує відсутність базової реальності; він не має ніякого відношення до якоїсь реальності; він є своїм власним чистим симулякром". У результаті виникає особливий світ, який не співвідноситься з реальністю, але сприймається набагато гостріше, ніж сама реальність. Бодрійяр називає цей світ "гіперреальністю". Симуляція змішує реальне з уявлюваним. Бодрійяр першим відзначив, що телебачення й, насамперед, реклама розмивають границю між реальністю й ілюзією, створюючи масовим потоком образи влади й прагнення. Їхня головна функція - не у відбитті реальності, а у впливі на свідомість і поводження споживача. Руйнуючи всякі відповідності з реальністю, симулякр, згідно Бодрійяра, розмиває будь-яку мету людської діяльності, що робить невизначеним розходження між правдою й неправдою, добром і злом, міфом і реальністю.
При цьому симуляція, з погляду Бодрійяра, має силу спокуси або спокушання. Дослідник Бодрійяра Гараджа відзначає, що це "спокушання проходить три історичні фази: ритуальну (церемонія), естетичну (спокушання як стратегія спокусника) і політичну". Згідно Бодрійяра, "спокушання властиве всякому дискурсу". Інтерпретацію концепції симулякра дає й Ж.Делез. Точку зору Делеза ми розглянемо нижче. [15, 44-45]
Головну заслугу пізньоантичних філософів постмодерністи бачать в уявленні про філософію, насамперед, як про мистецтво життя й виправдання життєвого досвіду. Дійсно, у Продіка ми зустрічаємо твердження, що однією з найважливіших завдань практичної філософії є звільнення від страху смерті. В "Аксіосі" Сократ говорить: "...я чув від Продіка, що смерть не має ніякого відношення ані до живих, ані до мертвих... Таким чином, зараз вона до тебе не має відношення, оскільки ти ще живий, та і якщо що перетерпиш, вона теж тебе не торкнеться: адже тоді тебе не буде". Подібні думки ми знаходимо й у Лукреція. Філософ говорить: "Ясно, що нам нічого не може бути страшного в смерті, що неможливо тому, кого немає, виявитися нещасним, для нього однаково, хоч зовсім би на світ не народитися, коли смертне життя віднімається смертю безсмертною". [33, 168]
Ці міркування впливають на відношення Лукреція до релігії. Як головну умову досягнення людиною щастя Лукрецій, слідом за Епікуром, називає звільнення від страху перед релігійними міфами. Філософ був прихильником психологічної теорії походження релігії. Прославляючи Епікура за звільнення людей від релігії й докладно викладаючи епікурейське вчення про походження шанування богів, Лукрецій вказує в якості однієї з головних причин поклоніння небожителям - відсутність знань про істинні причини явищ природи й страх перед ними. Філософ викриває страх перед можливістю нескінченного страждання після смерті. Лукрецій стверджує, що "...якщо б знали напевно люди, що існує кінець їхнім митарствам, вони хоч якийсь дати б відсіч повір’ям могли й погрозам пророків". Філософ доводить, що після смерті людини для неї наступає небуття, тому що разом з тілом умирає й душа. Виступаючи проти віри в загробне існування, Лукрецій, слідом за Епікуром, опирається на тезу про смертність душі. Він вважає, що душа смертна й складається з атомів. Тіло позбавлене здатності почувати, якщо немає душі, так само як душа не може існувати без тіла. Вони нероздільні, Лукрецій говорить про те, що психічні властивості людини невіддільні від тіла, тому що "це душі єство, таким чином, тримається тілом, але й для тіла воно й страж і причина здоров'я, тому що на загальних коріннях вони тримаються чіпко один з одним, і без погибелі їх обопільної не можна їх розірвати".