Ф. Енгельс так визначав специфіку релігії: “...усяка релігія є не що інше, як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, які панують над ними у їх повсякденному житті, - відображення, у якому земні сили приймають форму неземних”.
Релігія відображає той аспект соціального буття, де присутній момент залежності людей від умов їхнього життя, момент несвободи. Марксизм доводить, що неістинне відображення світу в релігійних віруваннях – це не лише незнання законів природи, а й відображення певних соціальних умов життєдіяльності людини. Реальні сили, які панують над ними, відображаються у релігійній свідомості у деформованому вигляді і виступають як сили неземні, понадприродні. Цей момент у марксизмі складає поняття – “соціальні корені релігії”.
Окрім того, марксистська релігієзнавча концепція концентрує увагу на такому питанні: яким чином момент соціальної несвободи, який позначається терміном “соціальні корені релігії”, усвідомлюються у системі релігійних поглядів? Чітке усвідомлення цього питання дуже важливе, тому що фактично існування релігії, процес її виникнення ґрунтуються на усвідомленні людиною власного безсилля перед природними і соціальними силами. Тому людина змушена звертатися до понадприродного з проханням допомоги і захисту. Цей аспект марксистського дослідження отримав назву “гносеологічних (пізнавальних) коренів релігії”. Він містить у собі такі судження.
Людське пізнання складається з суб’єктивної форми пізнання та його об’єктивного змісту. У галузі пізнання світу виникає процес поширення як форм, так і змісту відображення об’єктивної реальності. Однак кожна нова форма пізнання є більш складним відображенням, яке все менш співпадає з безпосередньо існуючим у полі зору пізнавального суб’єкту матеріальним об’єктом. Тобто з розвитком пізнавальних здібностей людини й освоєнням природного та соціального середовища, а також з проникненням у глибини пізнавальних явищ мислення набуває рис абстрактного характеру. На грунті абстрактного мислення виникають розбіжності між людською думкою і реальністю. З точки зору марксизму, цей момент розбіжностей складає основу виникнення релігійних поглядів як ілюзорного відображення дійсності. Поняття “Бог” і “дух” є не що інше, як наслідок відриву загальних понять (абстракцій) від реальних предметів, які вони (поняття) позначають.
Релігія виникає на певному рівні емоційної структури людської особистості. У зв’язку з цим марксистка концепція окреслює поняття «психологічні корені релігії». До них необхідно віднести деякі негативні емоційні почуття індивіда, такі, як страх, відчай, горе, самотність. На ранніх етапах розвитку людського суспільства релігійні уявлення формуються у природних умовах і значною мірою під впливом прагнення людини зрозуміти оточуючий її світ, виходячи з уявлень про свою особисту природу. Тому первісна людина пояснює природу за аналогією зі своїми практичними вчинками: неживі об’єкти вона наділяє свідомістю, волею, приписуючи їм раціоналістичну сутність.
Отже, марксистська релігієзнавча концепція фіксує соціальний, пізнавальний і психологічний аспект розуміння релігії. Вона стверджує історичний характер існування релігії, яка виникає в нерозвинутих умовах первісного суспільства і зникає з оволодінням людиною силами природи і подоланням антагоністичних (непримиримих) протиріч у стосунках між людьми в соціально-економічній та політичних сферах суспільства.
У сучасні й західній філософії та релігієзнавстві виокремлюються три основні концепції, що пояснюють сутність і природу релігії: а) об’єктивно-ідеалістична; б) суб’єктивно-ідеалістична; в) натуралістична (біологізаторська).
Домінуючою є об’єктивно-ідеалістична концепція. Вихідним її принципом при пояснення релігії є визнання існування надістотного джерела: Бога, «абсолюта», «трансцендентного», «світового духу». Цей постулат поєднує теологів усіх основних християнських конфесій: католицизму, протестантизму, православ’я і філософів-ідеалістів, які формально знаходяться поза конфесійними межами. Якщо християнські теологи надістотним джерелом релігійної віри вважають християнського Бога, сутність якого визнається у відповідності з «символом віри», то філософи-ідеалісти під таким джерелом розуміють якийсь об’єктивний духовний початок, що у кожній ідеалістичній історико-філософській, об’єктивного напрямку системі має власну назву. Таким чином, сутність релігії виводиться з поняття Бога (ідеї). Людина – це «творіння боже», яке прагне до злиття з «абсолютом» (Богом). Отже, на грунті визнання надістотного і надприродного джерела теологи й ідеалісти зводять питання про існування і сутність релігії до питання про існування і сутність Бога. Обґрунтування релігії з цих позицій переходить в обґрунтування буття Бога.
У християнській теології й ідеалістичній філософії в обґрунтуванні буття Бога існують дві тенденції – раціоналістична й ірраціоналістична.
До першої належить неотомізм. Це найбільш впливовий напрям сучасної релігійної філософії. Назва походить від імені середньовічного богослова Фоми (Tomas) Аквітанського і набула поширення у країнах католицького віросповідання. Вчення Ф. Аквітанського акцентує увагу на наявності у християнському одкровенні двох істин – якими можна оволодіти за допомогою людського розуму і які за своєю природою є “над розумними”, тобто виходять за межі пізнавальних можливостей людини. Відносно останніх фундатор томізму додавав, що вони “над розумні”, але не “протирозумні”. Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі познаються лише через одкровення Бога за допомогою церкви.
Свого часу Ф. Аквітанський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив п’ять доказів буття Бога засобами людського розуму і на основі вивчення природних явищ.
- У світі усе рухається, тому повинен існувати “першодвигун”, яким і є Бог.
- Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна природна обумовленість. Такою “першопричиною” є Бог.
- Світ також складається з випадкових явищ. Ці явища не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.
- Різні речі містять у собі й різні “ступені вдосконаленості”. Про них можна говорити лише в порівнянні з чимось найбільш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.
- Розвиток світу підпорядкований якійсь певній меті. Отже, повинен існувати початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети. Таким початком є Бог.
Перелічені “докази” ґрунтуються на обмеженій метафізичній інтерпретації загальнофілософських проблем, що є характерним в епосі середньовіччя.
Сучасний неотомізм на об’єктивно-доктринальному рівні прагне синтезувати у цілісну гармонійну систему прямо протилежні принципи – віру і розум, релігію і науку. Неотомізм трактує світ як “реальне створіння Бога”, який необхідно прийняти відповідно до його внутрішніх законів. Наука – це нижчий вид знання, релігія – вищий. Наука, філософія та релігія вивчають одну й ту саму проблему, тільки на різних рівнях: розум, наука охоплюють лише сферу зовнішнього досвіду, а релігія володіє абсолютною істиною.
Ірраціоналістичне “обґрунтування” віри у Бога є важливою тенденцією у сучасній теології і релігійній філософії. Її представлено протестантською “неортодоксальною” школою, що нерідко називають “діалектичною теологією” і “теологією кризи”. Значним представником цієї школи був Карл Барт.
Протиставивши своє вчення томізму, К. Барт доводив, що існування Бога не можна виявити за допомогою розуму. Барт також заперечував можливість “природного одкровення”, тобто “одкровення” Бога у природі та суспільстві. Відповідно заперечувалась і можливість “природної теології”, “християнської філософії”. “...Бог християнства, - заявляв Барт, - не може бути присутнім у будь-якій можливій концепції світу”.
Раціоналізму Барт протиставив сліпу віру: в акті віри народжується пізнання. Віра – не суб’єктивний стан людини, а те, що йде від Бога і надається людині через “одкровення”.
Точка зору Барта розвивається іншими представниками християнсько-протестанської неоортодоксії – існування Бога не може бути досліджено за допомогою розуму. Тому наука протиставляється вірі. Протестантський теолог Е. Бруннер, наприклад, вважає, що віру можна зрозуміти лише через “одкровення”. Раціональне мислення можна інтерпретувати, лише виходячи з його засад у людському розумі.
Аналогічні ірраціоналістичні тенденції присутні й у сучасному православ’ї. Віра характеризується як внутрішній психологічний акт. По відношенню до неї аргументація буття Бога є щось зовнішнє, від чого сама віра не залежить. Тому віра – це засіб ірраціоналстичного, містичного “залучення до Бога”. Віра відмежовується від знання про Бога. Бог недоступний людському розуму. Разом з тим православні ідеологи, на відміну від протестантських, не обмежують різницю між Богом і світом, Богом і людиною, навпаки, вони прагнуть побудувати антропологію, тобто вчення про людину як частину християнської філософії.
Спроби ірраціоналістичного обґрунтування надістотного джерела релігії властиві сучасній західній ідеалістичній філософії, яка тісно пов’язана з теологією. Прикладом такого синтезу є праця німецького теолога і релігієзнавця Р. Отто “Святе”, що має певний вплив на сучасне західне релігієзнавство.
Р. Отто прагне поєднати психологізм і суб’єктивізм з теологією. Він наводить такі принципові положення власної концепції:
а) реально існують об’єкти релігійного поклоніння – “святе”, трансцендентне, “зовсім інше”. Вони не мають нічого спільного з реальними об’єктами, що оточують людину;
б) релігія – це зустріч людини зі “святим”, що породжує у його психіці особливі відчуття і переживання, головні з яких – страх і захоплення. Таким чином, на грунті психологічного аналізу релігійних емоцій Отто намагається побудувати концепцію сутності релігії.