Нові державно-політичні обставини початку 20-х років спричини зміни організаційного статусу Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Перехід від структури рядової церковної області до екзархату, а згодом і до самостійності в управлінні відображає сфрагістика. Восени 1921 р. екзархом Московського патріарха з правами обласного митрополита призначено архієпископа Юрія Ярошевського. Владика Юрій використовував для діловодства відповідний штамп – "Экзархъ Всея Православныя Церквы вПольщі ". Мова легенди вибрана невипадково. Вона відображала панівні настрої духовенства, зокрема єпископів.
На поч. 20-х років у Польській державі проживали близько 4 млн. православних, з того 2,7 млн. українців, а решту становили білоруси та зовсім незначний відсоток росіян. Головною твердинею православ’я ставала Волинь. Рух за здобуття автокефалії розпочався відразу з встановлення польської влади. За часів воєнної хуртовини церковне життя в краю сильно занепало: багато церков було зруйновано і пограбовано, чимало священиків повтікало. Ніхто не знав, у яких формах, на яких засадах буде розвиватися церковне життя за нової влади. У таких умовах розпочалося його відродження: єпархія була поділена на деканати, призначалися священики в осиротілі парафії, з’ясовувалися розміри матеріальної шкоди тощо.
Позитивну роль в цьому процесі тоді відіграв перший вікарій Волинської єпархії, єпископ Кременецький Діонісій. За його ініціативою 14 квітня в Кременці було відкрито Волинське єпархіальне управління [19-21, c.74].
З кінця 20-х рр. посилюється процес полонізації Православної Церкви. Цьому певною мірою сприяла зовнішня толерантність та "поміркована" політика уряду. На неї виділялися досить значні кошти держбюджету, наприклад, у 1936 і 1937 рр. понад 1333 злотих. У сеймі часто обговорювалися питання пов’язані з розвитком православного життя у Польщі. Головним завданням національного руху стала боротьба за здобуття дійсної автокефалії Православної Церкви в Польщі та її українізацію на Волині, а вся його гострота спрямувалася проти московської ієрархії. 5-6 червня 1927 р. в Луцьку відбувався Український Церковний з’їзд. На нього прибули близько 800 делегатів з усіх повітів Волині (з Рівненського – 67). Порозуміння відбулося в Рівному 11 вересня 1927 р., було прийнято рішення щодо рішучої боротьби за право української нації на свою власну Церкву. В "Деннику Законів Речі Посполитої Польської" від 19 листопада 1938 р. № 88 опублікований "Декрет Президента Речі Посполитої від 18 листопада 1938 р. про відношення Держави до Польської Автокефальної Православної Церкви" [20, c.74].
Таким чином, православні громадяни Речі Посполитої одержали закон, яким нормується правне положення їхньої Православної Церкви в Польській Державі, згідно акт. 115 Конституції, який постановляє: "Церкви релігійних меншин і інші правно визнані релігійні союзи управляються власними законами, призначення яких Держава не відмовить, оскільки не мають постанов, суперечних законам. Відношення Держави до тих Церков і віросповідань буде встановлене в законодавчій дорозі по порозумінні з їх правними репрезентаціями". Закон цей є подією великого історичного значення в житті нашої Церкви, очікуваною від ряду літ, яка завершує в процесі унормування стану Православної Церкви у відродженні Польщі.
На території Волині розповсюджувалися періодичні релігійні видання, зокрема проповідницький листок, додаток до журналу "Вісник православної митрополії у Польщі", який виходив у видавництві Варшави і вміщував повчання на різні пости, пояснював походження релігійних свят і т.д. Цим самим православна церква піклувалась про своїх прихильників, давала настанови, виховувала підростаюче покоління в християнському дусі.
Православні віруючі турбувалися про християн, які проживали на території Великої Польщі. Так, 26 грудня 1926 р. відзначали другу річницю відкриття Православного Митрополітального благодійного товариства у Варшаві. Головна мета якого – матеріальна та духовна підтримка православних християн. Однією із турбот товариства була опіка і турбота про хворих та ув’язнених у Варшаві. Члени цієї організації закликали до милосердя: "но живёт верой в чуткость и отзывчивость христианского сердца, не забывающего, что "милосердие – царица добродетелей", что даже, "если кто напоит одного из малых сих чашей студённой воды ради Христа, не потеряет награди своей" [21, c.74].
Крім православ’я та католицизму в регіоні була протестантська течія християнства. Особливо відчутний вплив іудейського віросповідання. Тільки у Рівному існувало десятки молитовних єврейських будинків.
Таким чином, у період міжвоєнного двадцятиліття на території краю були поширені різні віросповідання.
Радянське самодержавство, за словами Володимира Сосюри, - "взявши собі на допомогу старшого спільника – православ’є", привело український народ до того (майже за триста років!), "що він забув своє ім’я (нам же навіть заборонили в церквах молитися своєю мовою, не кажучи вже про школи)". І Коли запитували українців, хто вони, - була тільки одна смиренна відповідь: "Ми православні". Великодержавні шовіністи, вірно слугуючи імперії, робили все для того, щоб привити українцям національний нігілізм, ганебну сумирність і покірність, запобігання перед владою і байдужість до самого себе і долі батьківщини.
В Україні, де викорінення релігійності було піднесено до рангу офіційної доктрини, де протягом, скажімо, 1939 року було прочитано мільйон атеїстичних лекцій, де Церква була позасистемним елементом, а священик – емігрантом у власній батьківщині, у Бога вірило не менше людей, аніж у країнах, де релігійні вартості всіляко підносяться й високо цінуються суспільством і державою.
Сталін у листі до Кагановича пише: український рух приховує в собі небезпеку боротьби "проти Москви, взагалі проти росіян і російської культури та її вищого досягнення – ленінізму". Це був сигнал для розправи з усіма, хто виступав за українізацію. Невинними жертвами ставали видатні діячі української культури і літератури, передова інтелігенція і навіть батюшки та монахи. Їх оголошували "ворогами народу" і знищували. У період діяльності Брежнєва – Суслова розпочалися нові чорні дні України, її мови і всієї національної культури, релігійного життя.
Прикладом тотального атеїзмі в Рівненській області, як скрізь в Україні, стало масове закриття храмів та культових споруд. Так, наприклад, у 1941 р. було 474 діючих церков. В 1941-1943 рр. відкрито 4 церкви. А в 1943-1945 рр. 24 церкви було розвалено і згоріло. Протягом 1948-1951 рр. знято з реєстрації – 29 храмів. В 1957 кількість церков, які були зареєстровані становила 406, знятих з реєстрації – 72, з них: є церковне майно в храмах – 33, виведено з храмів – 39. У Духовних семінаріях з Рівненщини навчалося 39 чоловік. Протягом 1976-1981 рр. Кількість релігійних організацій у краї становила 434; тоді як у 1997 р. їх число сягнуло більше ніж у двічі – 999 [22, c.74].
У багатьох населених пунктах регіону було зруйновано церковні споруди або пристосовано за наказами обласних та районних парторганізацій для господарських потреб. Наприклад, зруйнували храм у с. Боратин (Радивилівський р-н), с. Новоставці (Гощанський р-н) та ряд ін. В Рівному Свято-Воскресенський собор переобладнаний у музей атеїзму. Таких прикладів було безліч у Рівненській області, як і в багатьох регіонах республіки.
Нарешті, з 1991 р. відбувається релігійно-інституційний "вибух". Починають діяти релігійні інституції, існування яких було прямо або опосередковано заборонено законом: понад вісімдесят місій, більше двадцяти братств та близько 4,5 тисяч недільних шкіл. Протягом останніх років збудовано 880 культових споруд, будується ще 1,5 тисячі [21, c.74].
2.2 Сучасна релігійно-конфесійна ситуація Рівненської області
В Україні домінуючим релігійним напрямом є християнство. Із загальної кількості релігійних організацій у нашій державі на кін. ХХ ст. (20406), на громади послідовників християнства припадає 95 %. Переважна кількість віруючих православні. Проте вони не мають організаційної єдності, внаслідок розколів наприкінці 80-х поч. 90-х рр. ХХ ст., які пережив колишній Український Екзархат РПЦ. Приблизно 60% послідовників православ’я (7500 парафій) має УПЦ, яку очолює Блаженнійший Володимир Митрополит Київський і всієї України. Близько 29 єпархій (у тому числі 3 на території Росії) об’єднує УПЦ – КП на чолі із Святішим Філаретом (Денисенко) Патріархом Київським і всієї Руси-України [20, c.74].
Греко-католицизм є другим впливовим християнським напрямом в Україні. На УГКЦ припадає 18,6% загальної кількості релігійних громад (понад 3200).
Католицизм латинського обряду поширений, головним чином, серед польської меншини, у переважній більшості в Західному регіоні й об’єднує близько 770 парафій католиків.
Серед релігійних об’єднань національних меншин слід виділити Закарпатську єпархію Угорської реформейської церкви (100 парафій), парафії Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви, Об’єднання Громад Іудейського віровизнання в Україні, Українську Єпархію Вірменської Апостольської Церкви та релігійні громади мусульман (3/4 яких у Криму).
Серед протестантських церков найпоширенішими є Всеукраїнський Союз Об’єднань Християн – Баптистів, п’ятидесятницькі: Союз Християн Віри Євангельської, Союз Вільних Церков Віри Євангельської, Церква Адвентистів Сьомого Дня, 3/5 п’ятидесятників серед яких припадає на Волинську, Рівненську, Тернопільську, Львівську та Закарпатську області [21, 22, c.74].