Твори Лео Таксиля «Забавна біблія», «Забавна євангелія», «Війна богів» і інші до сього часу читаються широкою публікою.
Новий час, епоха буржуазних революцій став часом нещадної війни з релігією. Гоббс, потім Спіноза і інші мислителі прямо указали на те, що релігія зобов’язана своїм походженням людям і вона потрібна державній владі, щоб тримати народ у покорі. «Вища тайна монархічного правління і величезний його інтерес, - писав Спіноза у «Богословсько-політичному трактаті»,- полягає в тому, щоб тримати людей в омані, а страх, яким вони повинні бути охоплені, прикривати гучним іменем релігії, щоб люди за своє поневолення билися, як за свій добробут...». Спіноза піддав Біблію порівнянному текстуальному аналізу і привів вагомі аргументи на користь того, що вона є не божественна, а людська книга.
Французькі просвітителі ХVІІІ ст. Вольтер, Дідро, Гольбах і інші прийшли до прямого заперечення релігії і висунули ідею необхідності відокремлення церкви від держави, школи від церкви.
Але мабуть найбільш гостру критику релігії дали Л. Фейербах і марксизм. Вони доказували, що релігія є ніщо інше, як хибне, фантастичне відображення у головах людей тих земних сил, які панують над ними в їх повсякденному житті, відображення, в якому земні сили приймають форму неземних. Подібно опіуму релігія одурманює людей, спрямовуючи їх свідомість у світ ілюзій. Формула марксизму «Релігія є опіум народу» надовго визначила політику соціал-демократичних і комуністичних партій і соціалістичних держав, зокрема СРСР ворожого ставлення до релігії і церкви.
Паралельно, і частіше в зв’язку з розповсюдженням філософських і соціально-політичних аргументів проти релігії і церкви свій вклад в розвиток вільнодумства і атеїзму вносила і продовжує вносити наука. Взагалі, релігія і наука непримиренні антагоністи. Наука шукає природні причини явищ, релігія - надприродні. Тому кожний крок науки на шляху прогресу наших знань про дійсність був для релігії кроком назад. Наукові відкриття поставили надзвичайно гостро проблеми екзегетики (тлумачення Біблії). Аналогічні проблеми виникли і в інших конфесіях.
Взагалі, прогрес в економічному, політичному і духовному житті людства неминуче супроводжується розповсюдженням освіти серед всіх категорій населення. А це неминуче супроводжується масовим розповсюдженням вільнодумства і атеїзму.
СВОБОДА СОВІСТІ ЯК ФОРМА ЗАПОБІГАННЯ І ВИРІШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ НА РЕЛІГІЙНОМУ ҐРУНТІ
Багато кращих умів людства давно замислювалися над тим, як запобігти насильства над особою, соціальних конфліктів, що виникають на релігійному ґрунті. Вирішення цієї складної проблеми прийшло не зразу. Видатніший соціаліст-утопіст ХVІ ст. Т.Мор у своїй книзі «Утопія», мабуть, один з перших висловлює ідею свободи совісті і виборності священників. В своїх «Дослідах» філософ-гуманіст епохи Відродження М.Монтень засуджує релігійний фанатизм і відстоює принцип повної терпимості у питаннях віри. Ці ідеї розвинули далі Б.Спіноза, Монтекс’є, П.Беаль і інші.
Спіноза і Монтекс’є вважали, що релігійна віра - справа кожного громадянина, бо вона відноситься до думки, свободу якої держава повинна дозволяти. Аргументуючи необхідність свободи совісті, Дж. Локк писав: «Свобода совісті є природне право людини ... і ... ніхто не може примушувати у питаннях релігії законом або силою».
В той же час і Спіноза і Локк розуміли свободу совісті як свободу віротерпимості. Ця свобода не розповсюджувалася на атеїстів-безбожників. Французькі просвітителі ХVІІІ ст. в цьому відношенні пішли далі. Вони стали тлумачити свободу совісті не просто як рівність усіх релігій перед законом, але і як свободу не визнавати ніякої релігії, свободу невір’я. Атеїсти, вважав Гольбах, також як і віруючи, повинні мати всі громадянські права, мати доступ до вищих державних посад. Подібно до того, як церква з благословення властей відкрито веде релігійну роботу у масах, атеїсти також повинні мати право вести просвітницьку роботу серед населення і тим самим підривати релігійний фанатизм.
Французькі просвітителі справедливо вважали, що пануюча церква і феодальне суспільство, уклавши між собою угоду, добровільно ніколи не підуть на введення релігійної терпимості і свободи пропаганди атеїзму. Тому єдиною гарантією свободи совісті вони вважали відокремлення церкви від держави. «Ми ніколи не поставимо питання на належну основу, - писав Дідро у статті «Терпимість»,- якщо не відокремимо спочатку державу від церкви і священників від уряду». Однією з неодмінних умов здійснення свободи совісті французькі просвітителі вважали відокремлення школи від церкви, усунення духовенства від керівництва школами і передачу їх до ведення держави. Вони пропонували закрити богословські факультети, скасувати викладення релігії у школах, і ввести такі предмети, які відкривали б учням дійсні закони природи і вчили основним моральним нормам.
Таким чином, свобода совісті розумілася французькими просвітителями ХVІІІ ст. як гарантоване за допомогою відокремлення церкви від держави і школи від церкви право кожного громадянина вірити в любу релігію або не вірити в ніяку, бути атеїстом. Це розуміння свободи совісті стало програмним принципом великої французької революції ХVІІІ ст. і багатьох наступних за нею революцій і демократичних суспільно-політичних рухів.
ФОРМИ ВТІЛЕННЯ СВОБОДИ СОВІСТІ В СУЧАСНИХ КРАЇНАХ
Вперше свобода совісті стала конституційною нормою у Франції. Після перемоги Великої Французької революції Національні збори у 1789 р. прийняла Декларацію прав людини і громадянина.
Стаття 10 декларації наголошувала, що ніхто не повинен терпіти утискувань із-за своїх переконань, хоча б у справах віри, якщо їх виявлення не порушує суспільний порядок, встановлений законом. Однак, далі проголошення свободи віросповідання Національні збори не пішли.
У США в 1791р. була прийнята додаткова стаття до Конституції, в якій говорилося, що конгрес не повинен приймати закони, які об’являли будь-яку релігію державною або необхідність додержання якоїсь релігії.
В цих перших, а потім і у послідуючих законодавчих актах інших країн свобода совісті не розповсюджувалася на свободу атеїзму. Так, стаття 19 Конституції Італії говорить про право всіх «сповідувати свої релігійні вірування у любій формі, особисто або колективно, пропагувати їх і відправляти свій культ, приватним чином або публічно, за виключенням обрядів, що противні добрим нравам». Але у Конституції нічого не говориться про свободу атеїзму і антирелігійної пропаганди.
У конституціях деяких країн статті, що присвячені свободі совісті, суперечливі. Так у ст. 2 Конституції Греції говориться, що свобода совісті непорушна, а у ст. 1 - що «пануючою в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової».
У конституціях ряду країн містяться вимоги почитати бога і додержуватися моралі, що освячена релігією. Так у ст. 44 Конституції Ірландії говориться, що свобода совісті гарантується кожному громадянину при умові додержання їм вимог релігійної моралі.
У деяких країнах, таких як Іспанія, Португалія, Греція і інших принципів свободи совісті фактично не існує. Тут існує державна церква, виступати проти якої заборонено. Виховання підростаючого покоління у цих країнах знаходиться, фактично, у руках духовенства. В ісламських країнах, таких як Ірані, Іраку, Кувейті і інших, порушення Корану або Шаріату тягне за собою тяжке покарання, аж до смертної страти.
Дуже різноманітні форми правового регулювання взаємовідношень школи і церкви. У ряді країн, таких як Франція, США і інших школа формально відокремлена від церкви. Тим не менш у школах США є часи релігійних занять.
Найбільш радикальну програму здійснення свободи совісті пропонують, мабуть, комуністи. Паризька Комуна 2 квітня 1871 р. видала декрет про відокремлення церкви від держави. Вона відмінила судову присягу на Біблії, відібрала у духовенства право записів актів громадянського стану, спробувала здійснити перебудову школи на демократичних началах, висуваючи на перше місце ідею наукової і всебічної освіти.
Одним з перших законодавчих актів Радянської Росії був декрет «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 23 січня 1918 р. Декретом були скасовані привілеї церкви і духовенства, передбачені правові гарантії як для свободи совісті, так і для свободи атеїзму.
Таким чином, форми законодавчого регулювання свободи совісті не виводяться з абстрактних принципів. Вони витікають із реальних соціальних умов, розстановки соціальних сил, діючих традицій і взагалі конкретних умов у кожній державі.
Література
1. Чекер Р. О. Релігія – основа буття. Навчальний посібник.- К. 2008.
2. Титаренко О.С. Основи філософії і філософських знань. – К. 2007.
3. Бабичев Р.К. Релігієзнавство. К. – 2006.
4. Хомич К.С. Основи релігійних знань. К. 2008.