Іоан Аль-Мансур Дамаскін (VIII ст.) у своїй праці «Джерело знання» так говорить про философію: «Філософія є пізнання Божественного і людського, видимого і невидимого. Далі, філософія є піклування про смерть, як довільну, так і природну. Бо... смерть двояка: по-перше, природна, тобто відділення душі від тіла, по-друге, довільна, коли ми зневажаємо життя теперішнє і спрямовуємося до майбутнього. Далі, філософія є уподібнення Богові. Уподібнюємося ж ми Богові через мудрість, тобто дійсне пізнання блага, і через справедливість, яка є нелицемірна подяка кожному належного, і… коли ми робимо добро тим, що кривдять нас. Філософія є також мистецтво мистецтв і наука наук, бо філософія є початок усілякого мистецтва, і через неї буває винаходиться усіляке мистецтво і усіляка наука... Далі, філософія є любов до мудрості; але дійсна Премудрість Бог, і тому любов до Бога є дійсна філософія»[19].
Досить часто нинішні історики філософії опираються на тезу Тертуллиана – «Credo quia absurdum (est)» – «Вірую, бо абсурдно», з якої виводять, що віра в християнстві протиставляється знанню. Проте, якщо ознайомитись з творами самого християнського апологета, то виходить, що він таких слів просто не говорив, в нього немає такої фрази. Квінт Септімій Флорент Тертулліан (160-220 рр.) пише про інше, ставить дещо інші акценти. В творі «De Carne Christi»[20] апологет пише: «Син Божий прибитий до хреста; я не стижусь цього, тому що цього потрібно стидатися. Син Божий і помер; це досить вірогідно, тому що це безумно. Він похований і воскрес; це достовірно, тому що це неможливо»[21]. З цього ми ніяк не можемо зробити висновок, що Тертулліан та християни в цілому не знають, а тому вірять. Колишній філософ-язичник Тертулліан не міг собі й уявити, що колись узурпатор Зевс спуститься до людей, для цього існували напівбоги-напівлюди (демони), а тут Сам Творець стає людиною помирає за людину і воскресає. Християнський філософ захоплюється цим кенозисом, хоч для язичника це й неможливо. В іншому місці, той же Тертулліан, прямо пов’язує віру та знання: «Ми ж, - скільки б не мала була наша віра, а значить, і розуміння (intellectus – О.І.)…»[22].
Слід вказати, що в деяких християнських філософів (наприклад у Татіана Ассирійця) можна знайти недоброзичливе відношення до філософії. Та відносно цього потрібно враховувати: по-перше, що вони критикують не філософію як таку, а її пронизаність язичницькими культами та містеріями[23]; по-друге, потрібно прибігати до критерію – «consensus patrum»[24], щоб диференціювати основи християнського вчення від простого теологумену.
Щоб більш глибше прослідкувати зв’язок віри та знання, звернемось до біблійної традиції. Апостол Павло прямо каже: «Я знаю, в Кого увірував…» (2 Тим.1. 12). В давньогрецькій мові є два відтінки знань – «γιγνώσκω» («знаю») та «οίδα» («бачу, відаю, розумію, пізнаю»). Так от, апостол Павло вживає лексему «οίδα», яка виявляє більш глибші знання ніж «γιγνώσκω» – простий набір фактів. Проф. В. Болотов слідуючим чином пояснює це поняття: «Відання є знання, в якому домішений сильний естетичний або вольовий момент; відання — це імпульс людського життя. Людина хоче бути при самій події, щоб все бачити своїми очима»[25].
Через віру той же апостол закликає християн до «розумного (!) служіння»[26] (Рим. 12. 1). Сам Христос закликає здійснювати основну заповідь любові «серцем, душею, розумом» (Мф. 22. 37).
Віра це, як вказує проф. А. Кураєв, відповідна реакція конкретної людини на знання. Коли людина виокремлює з інформаційного потоку якусь одиницю її і вона починає впливати вже на життя певної людині в цілому, ці знання вже ціннісно наповнюються, людина дозволяє йому перерости в переконання, стати вірою. Тому: «Релігії в безпримісному вигляді не існує. Люба релігія втілена в людях і в їх культурі. Тому вона вбирає в себе і культурні, філософські, етичні, наукові і натурфілософські компоненти. Питання лише в їх пропорціях»[27]. Ось чому екстерналістська концепція в гносеогенезисі все більше починає превалювати над інтеналістською.
Відомі слова й академіка Б. Раушенбаха, який серйозно вивчав православний іконопис XVI ст., про те, що православна ікона, як предмет релігійної практики, звертається саме до розуму людини, він натякав на зворотну перспективу, на відміну від живопису епохи Відродження та Модерну, що апелюють, відповідно, до почуття та підсвідомості.
Дуже важливим здається вказати на наступний факт. В релігії одне з центральних місць займає поняття «покаяння», як ступінь богопізнання, як навернення до Істини. В східній християнській традиції ця лексема походить від давньогрецького «µετάνοια» (від «νούς» – «розум, думка, розсудливість, мислення»), що перекладається як «зміна розуму». Тобто бачимо, що центральним у цьому терміні також є розум.
За словами Ігнатія (Брянчанинова): «Істина Віри знаходиться в єдності з істиною науки»[28].
Резюмує християнське розуміння ролі розуму в житті віруючої людини, проф. К. Скворцев: «Розум, якщо розглядати його ідеально, дійсно є факелом, що озаряє своїм світлом безмірний горизонт, тому що думка наша возноситься до небес, спускається до глибин землі, проникає в таємниці світу фізичного та морального…, може пізнавати Творця»[29].
Досить часто приходиться чути закиди в сторону релігії, що в ній існує багато обмежень мертвим догматизмом, сліпою вірою, на відміну від науки. Видається, що тут доцільно нагадати про існування «догматів» і в самій науці, щоправда там вони названі постулатами та аксіомами, вони також є недоказовими і сприймаються як вихідні положення, на віру.
За словами А. Эйнштейна: «Віра в існування зовнішнього світу, незалежного від сприймаючого суб'єкта, є основа всього природознавства»[30].Кібернетик Н. Вінер писав: «Без віри в те, що природа підпорядкована законам, не може бути ніякої науки. Неможливий доказ того, що природа підпорядкована законам, бо всі ми знаємо, що світ з наступного моменту може уподібнитися грі в крокет з книги «Аліса в країні чудес»»[31].
В. Гейзенберг пише про відносність раціоналізму як інструменту в гносеології: «Значення всіх понять і слів, що утворюються за допомогою взаємодії між світом і нами самими, не можуть бути точно визначені... Тому шляхом тільки раціонального мислення ніколи не можна прийти до абсолютної істини»[32].
Про це ж говорить і релігія, яка не задовольняється лише інтелектуальною складовою, вона іде далі, через інтуїцію, через віру до Об’єкта свого пізнання. Перед людиною не стоїть тотальна альтернатива: або знання, або віра, а опираючись і на знання також людина заспокоюється у вірі. Про це говорить і єпископ Михайло (Мудьюгін): «Повніше і всесторонніше визначення релігії може бути дане тільки на основі релігійного досвіду. Релігійний досвід є для віруючого, як правило, тотальним, охоплює розум (раціонально-пізнавальну функцію душі), відчуття (емоційну функцію) і волю (активно-діяльну функцію)»[33].
Тому християнство прагне до гармонії всіх сил душі: розуму, відчуттів та волі, яка (гармонія) колись порушилась внаслідок духовно-морального катаклізму першородного гріха. Свт. Ігнатій Брянчанинов в таких словах висловив сутність першородного гріха і його наслідок для людини: «Різнорідні частини, складові сутності моєї, розум, серце і тіло – розітнуті, роз'єднані, діють різноголосно, протидіють одна інший…»[34].
Для більш об’єктивного висвітлення проблеми потрібно привести свідчення й іншої сторони, тобто як же дивляться на співвідношення релігії та науки представники самої науки? Наведемо декілька цитат відомих вчених.
Американський філософ Хокінг пише: «Між наукою і релігією, в даний час немає ніякої війни. Є деякі вчені з гарячими головами, які хотіли б здати релігію в музей старовини. Такі явища не можна вважати типовими. У тому, що існують серед релігійних діячів гарячі голови, що мають бажання подавити науку або вважають, що це можливо, – я сумніваюся»[35].
«Не наука нечестива, – каже Г Спенсер, – як думає багато хто, а нечестива зневага до неї, небажання вивчати мир і творіння, нас що оточують. Бути відданим науці означає – безмовно преклонятися перед нею, визнавати велич предметів, що вивчаються, а отже, велич і їх Творця»[36].
За словами Макса Планка, «наука і релігія в істині не протирічать одне одному, але вони для кожної мислячої людини потребують взаємного доповнення один одним»[37].
Джордж Стоке, визначний математик Кембриджського університету, якого порівнювали з Ньютоном, писав: «Що стосується твердження, ніби недавні наукові дослідження показали, що Біблія і релігія помилкові, то на це я відповім прямо: цей погляд абсолютно помилковий. Я не знаю ніяких здорових висновків науки, які б суперечили християнській релігії. Мабуть, і є деякі дикі наукові припущення, що висловлюються головним чином людьми другорозрядного знання, що видаються за добре обгрунтовані наукові висновки і які за властивостями своїми можуть викликати деякі труднощі, якщо ці припущення визнати за істину; але я не зайду настільки далеко, щоб говорити про протиріччя науки та релігії один до одного, оскільки в головних частинах вони рухаються в різних площинах...
Ви питаєте: чи дав мені мій життєвий досвід підстави вважати найбільших учених людьми нерелігійними? Відповідаю: мій досвід не тільки не привів мене до цього висновку, він привів мене якраз до зворотного виводу»[38].
Знаменитий німецький вчений Ф. Паульсон досить справедливо замітив: «Мир між вірою і знанням, натурфілософією і релігією не тільки можливий, але й досить близький - він стукається в двері, мир цей - не компроміс, а справжній і міцний»[39].