Разумей, чтобы мог верить, верь, чтобы разуметь
Бл. Августин (V ст.)
Малое знание уводит от Бога, большое знание к Нему возвращает
Ф. Бэкон (XVII ст.)
Наука и вера суть две дочери Одного Великого Родителя, и в распрю зайти не могут
М. Ломоносов (XVIII ст.)
Я не могу найти слова лучше, чем «религия» для обозначения веры в рациональную природу реальности
А. Эйнштейн (XX ст.)
Досить часто можна почути тезу про те, що людство пройшло відповідні етапи в своєму розвитку від нижчого до вищого. Першою сходинкою була міфологія, як сама примітивна форма пізнання, її змінила релігія зі своєю «сліпою вірою»[1], яку, в свою чергу змінила філософія, з якої почала відколюватись наука – вершина пізнання світу та людини. І вже зараз краще відмовитись від примітивних міфу, релігії, філософії (іноді їй дозволяють залишитись), а задовільнитись наукою, яка в цьому світі все може пояснити. Наука невпинно веде запеклу боротьбу з такими пережитками минулого як релігія (віра), які доживають свій час.
Ця теза отримала великого розмаху з XVIII ст. на Заході, в нас на Україні особливого поширення набула з часів революції 1917 р. як державна ідеологія, до кінця не зжита вона й зараз.
З цією тезою ми спробуємо не погодитись.
Щоб максимально точно зрозуміти з чим ми маємо справу, потрібно спочатку подати дефініії центральним поняттям даної проблеми.
Отже: «Наука – особливий вид пізнавальної діяльності, направленої на вироблення об'єктивних, системно організованих і обгрунтованих знань про світ. Відображаючи світ в його об'єктивності, наука дає лише один із зрізів різномаїття людського світу. Тому вона не вичерпує собою всієї культури, а складає лише одну з сфер, яка взаємодіє з іншими сферами культурної творчості – мораллю, релігією, філософією, мистецтвом»[2].
«Релігія може бути визначена як організоване поклоніння вищим силам… Релігія не тільки представляє собою віру в існування вищих сил, але встановлює особливі відносини щодо цих сил: вона є, таким чином, відповідна діяльність волі, що направлена до цих сил»[3].
Вже з огляду на вищевказане одразу намітимо, що ні наука, ні релігія[4] не можуть спростувати одна одну за відмінністю предмету свого пізнання. Тому що наука у центр пізнання ставить видимий, фізичний світ, а релігія – світ духовний, нематеріальний, а це принципово різні категорії. Адже ми не порівнюємо кілометр з кілограмом. Не можемо ми робити це й тому, що, як бачимо, релігія є світоглядною системою, а наука ні.
Священне Письмо християн – Біблія, прямо підносить розум: «якщо до розсудку ти кликати будеш, до розуму кликатимеш своїм голосом, якщо будеш шукати його, немов срібла, і будеш його ти пошукувати, як тих схованих скарбів, тоді зрозумієш страх Господній, і знайдеш ти Богопізнання, бо Господь дає мудрість, з Його уст знання й розум!» (Прит.2. 3-6); «розум тебе стерегтиме, щоб тебе врятувати від злої дороги, від людини, що каже лукаве, від тих, хто стежки простоти покидає, щоб ходити дорогами темряви» (Прит.2. 11-13).
Якщо дивитись поверхнево, то вже в новозаповітніх текстах можна побачити натяк на негативне відношення до знань. У апостола Павла є такі слова: «Стережіться, щоб ніхто вас не звів філософією та марною оманою за переданням людським, за стихіями світу, а не за Христом»[5] (Кол. 2. 8). Дехто зі світських філософів саме тут прослідковує протиставлення філософії[6], як такої, вірі. Проте, з такою інтерпретацією ми не можемо погодитись, оскільки тут порушений закон екзегетики, по якому відповідний текст потрібно співставити з іншими місцями даної тематики, розглядати його в контексті, а також враховувати, кому і з яких причин він був адресований.
Апостол Павло писав свої листи до християн різних місць, якщо там виникали відповідні катаклізми в духовній практиці помісної («τοπικαι») общини. Цей лист був написаний до колосян, де, як вважає екзегет архієп. Аверкій (Таушев), «марновчення… було філософського характеру… з марновірними цілями»[7]. Тому таку філософію Апостол ставить в один ряд з марною оманою та грабунком. Він протиставляє невірне бачення Істини самій Істині, якою для християн є Христос. Адже християни до цих пір притримуються античного розуміння Істини як онтологічної, а не гносеологічної категорії. Для християнина Істина – це вище Буття, Реальність, а не відповідність уявлення про дійсність самій дійсності. В даному руслі потрібно розглядати й поняття віри, яка, за словами В. Лосського, «не психологічний стан», а «онтологічний зв’язок між людиною та Богом, зв’язок внутрішньо об’єктивний»[8].
Як пояснює нам свящ. Р. Кацап: «Епоха святого Апостола Павла – це час релігійних синкретичних течій і рухів… Ті релігійні бродіння, які мали місце в ту епоху, відбивалися і на житті ще християнського суспільства, що тільки зароджується. Це не могло не турбувати і святого апостола Павла, який в багатьох своїх посланнях виступає проти різних тенденцій в первинному християнстві. Під впливом цих тенденцій апостол пише одних з важливих уривків, що став надалі важливим в справі формування християнського догматизму і що стосується Божества Ісуса Хріста…
διά της φιλοσοφίας – через філософію. Це слово, швидше за все, було запозичене в полеміці апостола Павла з псевдовчителями. У поєднанні з κενης ‘απατης (порожній обман) указує на те, що філософія є обманом. Це підтверджує те, що перед κενης не повторюється ні прийменник, ні артикль, а вживається саме у поєднанні з της φιλοσοφίας[9]. Тут не йде мова про філософію в загальному сенсі, а вказується на поняття вчення, про яке йдеться в Колосах. Суть цього вчення напряму іудео-гностичного в наступному. Швидше за все, мова йде про те псевдовчення, яке намагалися узаконити деякі вчителі… Тому не можна зі слова «філософія» робити висновок про те, що в даному вірші йдеться про еллінське (грецьке) вчення або взагалі про філософію[10]… Апостол Павло говорить не проти самого слова, а проти ознак єретичного вчення, яке з'явилося в Колосах. Тим паче, що саме слово φιλοσοφία з'являється в єврейських кругах з творів Філона і Іосифа Флавія і застосовується відносно позначення іудейської релігії, а також закону Моісеєвого, можливо з метою надати вагоміше значення цим поняттям в очах знатних (інтелектуалів) читачів. Так Філон говорить: ‘η κατα Μωυσην φιλοσοφία – за Моїсєєвою філософією; η πάτριος φιλοσοφία – отецька філософія, η ‘Ιουδαικη φιλοσοφία – іудейська філософія[11]»[12].
Не потрібно забувати, знову ж, і той факт, що антична філософія тіснішим чином була зрощена з язичництвом. Відома теза Арістотеля: «філософія – це богослів’я» (зрозуміло, що богослів’я язичницьке), додаткове тому підтвердження. Плотін, наприклад, докоряв християнам: «Ось що абсурдно: ці люди, що мають тіла, які зазвичай є у людей, з душею, наповненою бажаннями, скорботою, гнівом, претендують на контакт з умопостигаємим; але якщо мова йде про сонце, то вони заперечують, що це світило володіє силою набагато вільнішою від пристрасті, чим наша. Вони думають, що навіть найзліші люди мають безсмертну і божественну душу, а ціле небо, з його зірками, безсмертною душею не володіє!»[13]. Щоб бути повноправним членом філософського товариства, потрібно було обов’язково приймати участь у язичницьких містеріях, що для християнина було неприпустимим. Ось проти чого бореться апостол-місіонер.
Але вже в іншому місці той же апостол Павло, по-іншому дивиться на філософію. Коли його запросили виступити в Ареопазі перед видними афінськими філософами, серед яких були послідовники таких вагомих на той час шкіл як стоїки, епікурейці, в своїй аргументації апостол апелює до Клеанфа, учня Зенона, цитуючи його і похваляє філософів за пошук Істини (Діян. 17).
Дуже часто звучить теза, що ««отці церкви»[14]робили відповідні кроки, щоб використовувати досягнення філософії в зміцненні позицій релігії і церкви»[15]. Це не зовсім вірно. Бо на початку християнство захищаючи себе від нападок «снобістичного складу розуму грецьких інтелектуалів»[16], рецептувало філософський інструментарій саме для захисту, чому той період і називають апологетичним («αpolοία» – «захист, виправдання»).
Пізніше, з IV ст., потрібно було захищати Істину вже від єретичних зазіхань. І, як справедливо зазначає доктор Кіпріан (Керн): «…В часи великих догматичних змагань, отці церкви не побоялися звертатись до Платона та Арістотеля, до Плотіна та стоїків, і це стало настільки очевидним, що в цьому не сумнівався ніхто, та й сьогодні не сумнівається ніхто, окрім тих, хто хоче навмисно спотворити християнство та стилізувати його під примітивізм та мракобісся… Перші апологети… повинні були самі наважитися прийняти філософію… як таку, прийняти її методи, увійти в світ її понять»[17].
Подивимось, як же відносились до філософії самі християни
Християнський мученик Іустин Філософом (103-166 рр.), в якому поєднались і віра, за яку він помер, і філософія, до кінця життя він носив філософський плащ, так пише про філософію: «Філософія є величніше та драгоцінніше в очах Божих надбання: вона одна приводить нас до Бога та робить нас угодними Йому і істинно святі ті, хто направив свій розум до філософії. Без філософії та здорового розуму ніхто не може володіти мудрістю; тому всяка людина повинна філософствувати і вважати це діло найважливішим та найморальнішим»[18].