Релігійний досвід, за твердженням Джеймса, властивий усім людям планети незалежно від їх расової та національної належності, хоча він залежить від самого індивіда. Однілюди виявляють значні можливості щодо містичного злиття з божеством, (х Джеймс називає релігійними геніями. Це Пудда, Мухаммед, апостол Павло тощо. Інші люди мають меншу здатність щодо поєднання зі Всевишнім (звичайні віруючі). Треті ж — зовсім глухі, оскільки не чують у собі голосу божества (невіруючі). За Джеймсом, релігійний досвід у принципі однаковий у всіх віруючих. Але залежно від конкретних соціальних умов, географічного середовища, виховання тощо людина стає або буддистом, або католиком, або мусульманином. До того ж психологічні особливості індивідів є такими, що одним корисний науковий досвід, іншим — релігійний. Якщо хто-небудь, розмірковував філософ, зажадає відійти від Бога і майбутнього життя, то ніхто не може завадити йому в цьому чи переконати його, що він помиляється. Адже якщо людина думає і діє згідно зі своїми переконаннями, то довести помилковість її кроків неможливо.
Психологічна концепція. Основоположник психоаналізу австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856—1939) також вважав релігію природним феноменом і одночасно людським продуктом. Він пов'язував походження релігії з безпорадністю перед внутрішніми інстинктивними силами, вбачав у ній арсенал уявлень, які коріняться в індивідуальному несвідомому і породжені потребою полегшити здолання людської безпомічності. Боги, зазначав дослідник, виконують триєдине завдання: нейтралізують жах перед природою, примиряють із грізним фатумом, що передусім виступає в образі смерті; винагороджують за страждання і знегоди, які випадають на долю людини.
Фрейд уподібнював індивідуальну релігійність персональному неврозу, а релігію — універсальному колективному неврозу, що є засобом захисту людини і суспільства від агресивних природних інстинктів.
На думку австрійського психіатра, релігія має три функції:
1) задовольняє допитливість людини, пояснює походження і розвиток світу;
2) зменшує страх перед загрозами і мінливістю життя, вселяє впевненість у добрих наслідках, утішає при негараздах;
3) проголошує заборони й обмеження.
Якщо у Фрейда базовим релігійним феноменом є індивідуальне несвідоме, то у його послідовника швейцарського психолога Карла-Густава Юнга (1875—1961) — колективне несвідоме. У колективному несвідомому зосереджені архетипи (праобрази, першоознаки) — одвічні образи, які можуть відкриватися свідомості під час сну, у містичному прозрінні, в міфах, у релігійних уявленнях тощо. Тож і релігія, в інтерпретації Юнга — це особлива установка людського розуму, наслідок спостережень за деякими динамічними факторами, що розуміються як «сили», «духи», «демони», «боги», «ідеали» (тобто те, що німецький богослов Рудольф Отто назвав «нумінозним»). Людина поклоняється їм через те, що вони є особливо могутніми і загрозливими; до них можна звернутися по допомогу; вони є такими величними, прекрасними, що їх не можна не любити благоговійно.
Традиційні обряди є формами інтерпретації архетипів, переконаний Юнг. Вони відкривають людині шлях до розуміння божественного і водночас запобігають безпосередньому контакту з ним. Завдяки тисячолітнім зусиллям духу праобрази втілилися у всеохоплюючу систему думок, що впорядковують світ. У той же час тлумаченням архетипів опікується такий могутній, здавна шанований інститут, як церква.
Основоположник неофрейдизму німецько-американський психолог, філософ Еріх Фромм (1900—1986) не заперечував наявності внутрішніх основ релігії. Водночас він звертав увагу на зв'язок індивіда із зовнішнім світом, суспільством. Сьогодні індивід, на його думку, живе у суспільстві тотального відчуження, яке і обумовлює суперечливість людського існування. Вона знаходить свій вияв у різних опозиціях, що пронизують людське життя. У цьому контексті Фромм переосмислює як поняття несвідомого, так і природу релігії, які, як на нього, мають коріння в умовах існування суспільства. Релігія, на думку вченого, є формою осмислення людиною власних кардинальних смисложиттєвих проблем. Вона виникає одночасно із виділенням людини з тваринного світу. Внаслідок цього з'являється дихотомія, яка виявляється у формі конфлікту душі та тіла, духовної сутності людини та її тваринної природи. Щоб досягти повноти свого буття, людині була необхідна опора. Ось чому з'являється релігія. Цікаво, що поняття «релігія» Фромм вживає не тільки для позначення світогляду, в якому присутній Бог, а і щодо будь-якої системи поглядів, яка служить індивідові схемою орієнтації та є об'єктом поклоніння.
Отже, поняття «релігія» у Фромма має надто широке тлумачення, що виходить далеко за межі розуміння релігійного. Об'єктом поклоніння, на його думку, можуть бути не лише певні тварини, рослини, ідоли, Бог, вождь, а й партії, класи, гроші, успіх, влада тощо. Релігія у такому тлумаченні може як нести любов, так і бути деструктивною силою, як сприяти утвердженню гуманізму, так і заперечувати його, врешті-решт, як допомагати подальшому розвитку людини, так і гальмувати його.
Звідси й поділ Фроммом релігій на авторитарні й гуманістичні. В основі авторитарних — ідея, згідно з якою вища сила, що існує поза людиною, окрім контролю і влади над нею, має право вимагати від індивіда покори, шани і поклоніння. Найвища чеснота таких релігій — послух, а найстрашніший гріх — непокора. Гуманістичні релігії, навпаки, концентрують свою увагу на людині, її здібностях, їх мета — досягнення найбільшої духовної сили, а не найбільшого безсилля, найцінніша чеснота — самореалізація, а не послух. Домінуючим почуттям постає радість, а не печаль і почуття провини, як це має місце в авторитарних релігіях. Бог є символом власних здібностей людини, які вона прагне реалізувати у своєму житті, а не символом насилля і панування, влади над індивідом. До гуманістичних релігій учений відносить ранній буддизм, даосизм, учення Ісуса Христа, давньогрецького філософа Сократа (469— 399 до н. е.), Б. Спінози тощо.
Соціологічна концепція. Серед популярних філософсько-соціологічних концепцій релігії виокремлюється теорія засновника соціології релігії, німецького філософа і соціолога Макса Вебера. Він характеризує релігію як спосіб надання сенсу соціальному діянню: як явище культури вона задає і підтримує відповідні сенси, вносячи «раціональність» у пояснення світу і в повсякденну етику. Продукуючи певну картину світу, релігія концентрує сенси, на її основі переживання світу переходить у світоусвідомлення, в якому предметам і явищам надається певний сенс. Світ стає полем діяння демонів, душ, богів, надприродних сил. Неоднорідні елементи дійсності переплітаються у систематизований космос. Формується загальна мета, в основу якої покладається морально-релігійна ідея спасіння, віддачі за біди, негаразди, нещастя, які терпить людина в житті.
Релігія задає ієрархічно вибудовану систему норм і правил, відповідно до яких одні дії дозволено, інші заборонено. Це допомагає людині зайняти певні моральні позиції стосовно світу. Одні релігії стимулюють втечу від цього світу, споглядальне ставлення до нього, наприклад буддизм, інші спрямовані на завоювання й зміну його, наприклад християнство у його протестантській різновидності.
Інший підхід демонструє французький соціолог і філософ Е. Дюркгейм, для якого релігія — створений людиною соціальний інститут, що формується з метою задоволення певних соціальних потреб. Джерелом релігії, за Дюркгеймом, є спосіб людського існування. А оскільки він є суспільним, то й все суспільне є релігійним. У релігії суспільство обожнює саме себе. Сенс релігії — забезпечити вплив колективу на індивіда. Звідси релігійними, на думку вченого, є всі колективні уявлення і вірування, якщо вони є обов'язковими для всіх членів суспільства і пов'язують індивіда і суспільство. Дюркгейм визначає релігію як цілісну систему вірувань і обрядів, які поєднують в одну моральну общину (церкву) всіх, хто їх визнає. Тому релігія — це особлива форма вираження суспільних сил, які стоять над індивідами і підпорядковують їх собі. Саме колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, за твердженням дослідника, і є тією об'єктивною реальністю, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Підґрунтям же релігії є колективна психологія, що виникає на основі позаекономічної невиробничої діяльності.
Релігія завдяки своїй багатофункціональності може сприяти змінам суспільного організму: готуючи індивіда до соціального життя; тренуючи необхідний послух; підтримуючи усталені у певній культурі традиції, цінності; підживлюючи соціальний ентузіазм тощо.
Основоположник так званої «формальної» соціології німецький філософ Г. Зіммель, досліджуючи релігію, концентрує свою увагу на індивідуальному житті людини, на різноманітті її потреб та формах їх задоволення. Серед них він виокремлює й релігійні потреби, «релігійні поривання»: прагнення компенсувати недоліки життя, нейтралізувати суперечності між людьми, досягти впевненості й стабільності, справедливості та єдності, щастя та благополуччя. За певних умов ці потреби слугують необхідним душевним тлом, на якому може виникнути релігія. Вона постає як спосіб жити і перейматися світом. Релігія, як її розуміє Зіммель, надає фрагментарному, хиткому існуванню єдності, сенсу і досконалості. Вона прагне захистити цілісність дійсності.