Головна ідея шиїзму – віра у те, що законними спадкоємцями пророка Мухаммеда – імамами – можуть бути тільки його родичі-нащадки, а “вибрані” общиною халіфи незаконні. У зв’язку з цим шиїти відкидають сунну, складену при перших халіфах з переказів про пророка. Але шиїзм не залишився єдиним, усередині нього виникли різні течії. Пануючою стала течія, що визнає одинадцять законних імамів – нащадків Алі; дванадцятий імам ніби то ще в ІХ столітті таємничо сховався і десь перебуває невидимо, однак повинен у кінці часів появитися як спаситель – Магди. Ця найбільш поширена в шиїзмі течія особливо зміцнилася в Ірані і з початку ХVІ століття (при династії Сефевідов) стала там офіційною державною релігією.
У тих же VІІІ-Х ст. у ісламі виник містичний, напівчернечий перебіг суфізму (від слова “суфи” – груба вовняна тканина). Воно зародилося в надрах шиїзму, але проникло і в середу суннитів. У суфійському віровченні позначився вплив ідей маздеїзму, буддизму і навіть неоплатонізму. Суфії не надавали великого значення зовнішній обрядовості, а шукали істинного богопізнання, містичного злиття з божеством. Деякі суфії доходили до пантеїстичного світогляду (бог – у всьому світі, весь світ – вияв бога) і тим самим віддалялися від грубо антропоморфного уявлення про Аллаха, яке міститься в Корані. Суфії надавали особливе значення іменам божим, таким, що зустрічається в Корані. Містико-пантеїстичний перебіг суфізму спочатку піддався гонінням з боку мусульманських фанатиків-ортодоксів, але поступово обидві сторони пішли на поступки. Послідовники суфійного вчення стали утворювати ордени мандруючих ченців – дервішів – на чолі з шейхами, або ішанами. Ці ордени були визнані законними і у суннітів, і у шиїтів. Дервіші, хоча вони і давали чернечу обітницю бідності, незабаром перетворилися на шарлатанів, що обирають і обдурюють народ; керівники ж дервішів, ішани, в свою чергу обирають своїх послушників – мюридів. Деякі ордени дервішів застосовують у своїх молебнях так звані зикри – екстатичні танці та інші суто шаманські способи спілкування з божеством.
Отже, іслам, як наймолодша світова релігія, виник на початку VІІ ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розпаду родоплемінного ладу і формування там класової арабської держави. Засновником цієї релігії був Мухаммед, який 610 р. оголосив себе посланцем єдиного Бога.
Географічно іслам з’явився там, де були поширені іудаїзм та християнство. Він сприйняв багато ідей та положень цих релігій.
Як культурно-релігійна система іслам склався на межі давніх європейської та близькосхідної цивілізацій. Він творчо використав елементи християнства та іудаїзму, грецької філософії та римського права, адміністративної структури давньоперських імперій і містико-метафізичних уявлень індуїзму й буддизму. Саме тому іслам став складним духовним феноменом, основою якого виявилася арабська культура, арабський етнос, арабська державність.
У центрі арабо-ісламської духовності й тюрко-ісламської культури знаходиться Коран (араб.кур’ян, букв. – читання), де зосереджено світоглядне ядро ісламського світу.
Це одкровіння, які дав Аллах Мухаммеду, який був неграмотним і доводив одкровіння до віруючих усно.
Мова Корану – арабська. Після смерті Мухаммеда всі тексти його проповідей були звірені та зведені у єдиний “Мусхаф” (араб.сувій) всі інші записи було знищено. З “Мусхафа” було зроблено 4 копії, що зберігаються в Каабі, в мечеті пророка у Медині, в Каїрі та Паликенті.
Нова релігія не виникає на порожньому місці. Вона завжди є продовженням і розвитком уже існуючих вірувань. Так було з Христом, який спирався у своїх проповідях на Старий Заповіт та його пророків, і постійно підкреслював, що продовжує їхню справу, так було і з Мухаммедом. Він також проголосив себе нащадком і продовжувачем іудеохристиянської традиції. Тому в ісламі шануються ті ж самі пророки, що й у цих релігіях. У Корані ми натрапляємо на імена Ібрахіма (Авраама), Ісхака (Ісаака), Муси (Мойсея) та інших. Ісус Христос (Іса) теж шанується, але не як Син Божий, а тільки як пророк.
Коран є основою ісламу. Він містить регламентації релігійних обрядів, моральні приписи й правові настановлення, визначає звичаї й традиції, найважливіші моменти укладу життя й манеру поводження. Тексти Корану виголошують під час публічних і приватних молитов, державних і сімейних торжеств. Багато слів і виразів із Корану увійшли в літературну та побутову мову мусульман незалежно від їхньої національності, збагативши їхню рідну мову. Мистецтво, особливо література, народів мусульманського Сходу сповнене мотивів, елюзій на образи Корану. І тут знову буде доречним порівняння Корану з Біблією.
Ця культурна пам’ятка виникла на рубежі двох історичних епох – під час переходу від родоплемінного устрою до класового – і віддзеркалила радикальні зміни основ світогляду народів, які населяли стародавню Аравію. Іслам, як і іудаїзм, формувався й стверджувався досить категоричним запереченням язичницької культури. Вже в Середньовіччі внаслідок браку культурної спадковості чимала частина Корану стала незрозумілою для мусульман і його взагалі не читали без коментарів. Ті елементи релігійної свідомості й вірувань, обрядових і культових традицій язичницького населення родоплемінної Аравії VІ - початку VІІ століття, до яких постійно апелює в Корані Мухаммед і які були об’єктом його викривального пафосу, з великими труднощами реконструюються сучасною наукою. Фактично втрачений багатий фольклор осілих і кочових язичницьких, бедуїнських племен, котрих навернули до християнства чи іудаїзму. Передусім зазнала втрат усна традиція, яка передавала їхні міфологічні уявлення. Безповоротно втрачені релігійні перекази іудейських і християнських общин, що проживали на Аравійському півострові, зокрема в Мецці та Медині. Зрештою, майже нічого не відомо про релігійний фольклор пророцьких та богошукацьких рухів в Аравії VІ – першої половини VІІ століття, до яких належав і сам Мухаммед. Зрозуміло ж, що саме ця культурно-ідеологічна стихія слугувала життєдайним середовищем ідей, образів і мотивів “пророчих одкровень” Мухаммеда [48; 29].
Коран разюче відрізняється від старозаповітних та євангельських текстів. Це не цілісний літературний твір з єдиною композиційною схемою, тим більше – не теологічний трактат з послідовним викладом системи віровчення ісламу. Коран народжувався стихійно, віддзеркалюючи вир життя суспільства на зламі епох, і тому не мав будь-якого плану. Він наводить виступи, проповіді, “пророчі одкровення”, що вмовляють чи викривають, повчальні історико-релігійні оповіді про долю стародавніх народів і посланих до них пророків, містить притчі й заклинання, етико-правові та обрядові приписи. Все це було проголошене в різний час протягом більш як двадцяти років, з 610 по 632 рік, перед різними аудиторіями і з приводу різних конкретних обставин, мало зв’язок з різними подіями або ж народжувалося суто внутрішніми спонуканнями.
Ранні частини Корану – це ліричні віросповідання, пристрасні есхатологічні монологи про всемогутність Аллаха і неминучу відплату в Судний день, яку зазнають багатобожники, всі, хто служать своїм язичницьким богам і не визнають єдиного Бога – Аллаха. “Немає Бога, крім Аллаха” – ключова фраза Корану, яка повторюється по кілька разів у кожній сурі.
Зміст Корану хаотичний і багатоплановий, що утруднює його сприйняття. Будучи в основному релігійно-філософським і законодавчим пам’ятником, Коран водночас є унікальною історично-культурною пам’яткою Аравії кінця VI – першої чверті VII ст., а також літературним твором, що має видатну художню цінність.
Коран – глибокий психологічний документ, в якому викарбувані етапи еволюції особистості Мухаммеда, його становлення як віровчителя і людини нової епохи – законодавця, політика, дипломата, воєначальника.
Ще одна особливість Корану – він складався як діалог Мухаммеда з самим собою, діалог між Аллахом і Мухаммедом, між Аллахом і людьми. При цьому Аллах говорить від свого імені і у першій особі: “Я”, “Ми”, як і Бог Яхве у Старому Заповіті Біблії. Це – діалог між Мухаммедом і його слухачами – язичниками (багатобожниками), його ж соплемінниками, а також з мекканськими і мединськими іудеями та християнами, які сповідували монотеїстичного Бога і не були багатобожниками. Це – діалог Мухаммеда зі своїми єдиновірцями і тими, хто не повірив у Мухаммеда як “Посланця Аллаха”, з бажаючими почути богооб’явлене слово і тими, що зі злобою посміювалися над словами Пророка. Це була жива мова, звернена до конкретних людей у конкретних ситуаціях. Проте в багатьох випадках нічого не відомо ні про цих, ні про інших.
Крім того, в Корані подано мову лише однієї сторони – слова Мухаммеда, виголошені ним у відповідь на невідомі нам репліки його аудиторії, відповіді на якісь запитання або подив послідовників. Суть цього всього вже була не зрозуміла найближчим до цього періоду поколінням мусульман. Тільки в декількох випадках Мухаммед цитує звернені до нього репліки або переказує слова своїх опонентів, на які дає відповідь він сам або Аллах.
Наявність у тексті Корану такого роду темних місць, незрозумілих натяків, зовнішньо не вмотивованих асоціацій тощо спричинили появу цілої галузі середньовічного мусульманського богослов’я, в якому спеціально пояснювалися смислова і словесна форми текстів Корану. Цьому присвячена і досить ґрунтовна наукова література. Проте значення низки слів і виразів, дійсний підтекст і зміст багатьох місць Корану так і залишився нерозкритим. Це якраз і створює складність перекладачам, які змушені перекладати текст Корану поза смисловим контекстом. Але ж перекладений іншими мовами Коран не вважається священним текстом. Священна мова Корану – арабська. І лише арабською мовою використовується Коран в ісламській релігії [47; 35].