«Писання не впало з неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, – відповідає на своє ж питання диякон Андрій Кураєв. – Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала, що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиною справжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам’яті і зі свого знання Апостольського Передання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхідно підрахувати своє апостольське наслідство»[4].
При обговоренні ролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, що Новий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.
«Подібне пізнається подібним», – гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання (принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівської епохи історична Церква втратила першоапостольські дари, – то з допомогою чого ж вона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церква могла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичного пізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характері книг.[5]
«Поява в Церкві Нового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим» фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположного Передання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саме тому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребує визначеного «канону» – точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» є сама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиці і в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст», а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються як Писання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру, свою проповідь, своє вчення – те, чим живе вона від апостолів», – відмічає протопресв. Олександр Шмеман.
Але така відсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичним вчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій» і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, що освячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були «цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утверджених або нещодавно навернених вони могли стати спокусою.[6]
Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякі новозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед перших християн літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував про збірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповіді своїх сучасників (Лк. 1,1).
Найдавніші (І-IIст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні – часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.
Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф’ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф’ян.
Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.
Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.
Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина IIст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об’явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).
У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.
Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках IIст. уклав перший узгоджений текст, на основі об’єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. Το διa τεσσaρων ευaγγελιων - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.
Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.
Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.
Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф’ян, до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.
Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об’ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій – Євангеліє від Луки, також пов’язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.
Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VIIст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини IIст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, Филип’ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об’явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис – Об’явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».
Таким чином, до кінця IIст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов’язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне – від прихильно-толерантного до повного заперечення.[7]