У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ομολογοuμεna) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою anτιλεγομεna). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське).[8]
Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:
| ЗАХІД | СХІД |
| Послання ап. ЯковаІ та ІІ послання ап. ПетраІІІ послання ап. ЙоанаПослання ап. Павла до Євреїв | Послання ап. ЮдиІІ послання ап. ПетраІІ і ІІІ послання ап. ЙоанаАпокаліпсис |
Отже, щодо повноти всієї Христової Церкви, то в ній були відсутні тільки дві книги:
1. ІІ соборне послання апостола Петра;
2. ІІІ соборне послання апостола Іоана Богослова.
В IV столітті Новозавітний канон остаточно утверджується в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз. Цей період ще називають «золотим» періодом Христової Церкви. Тут виступають такі видатні отці та вчителі Церкви, як Євсевій Кесарійський, Кирило Єрусалимський, Григорій Богослов, Василій Великий, Іоан Золотоуст, Афанасій Олександрійський та інші.
Але в питаннях утвердження новозавітного канону особлива заслуга належить свт. Євсевію Кесарійському, якого називають батьком церковної історії. Він розділив усі відомі на той час книги на чотири групи:
1. Загальновизнані (ομολογοuμεna): 4 Євангелії, Дії святих Апостолів, 14 послань апостола Павла, І послання апостола Петра, І послання апостола Йоана, Апокаліпсис з поміткою «якщо бажаєте».
2. Суперечливі (anτιλογομεna): ІІ послання апостола Петра, ІІ і ІІІ послання апостола Йоана, послання апостола Якова, послання апостола Іуди.
3. Підставні (nοθa): «Пастир» Єрма, послання Варнави, Вчення 12 апостолів (Дідахі).
4. Безглузді: різні єретичні та апокрифічні книги, як наприклад, Євангеліє від Фоми, Діяння апостола Петра, Євангеліє від євреїв та інші.[9]
Вагомою пам’яткою формування канону Новозавітних книг є «Африканський список». Укладений близько 360 р. невідомим автором, цей список включав чотири Євангелія, Діяння Апостолів, Апокаліпсис Іоанна, 13 Послань апостола Павла (крім Послання до Євреїв). Згадувалися два Послання Петра, з яких істинним визнавалося лише перше, а також три Послання Іоанна, з яких друге та третє відкидалися.
У своєму 39-му Посланні (до свята Великодня 367 р.) Афанасій Олександрійський різко розмежовує «Богодухновенні Писання... які передані нашим батькам тими, хто був очевидцями й служителями Слова від початку» і «так звані таємні писання» єретиків. До списку Афанасія ввійшли Євангелія Матфея, Марка, Луки, Іоана; Діяння; Послання Якова; 1-ше й 2-ге Петра; 1-ше, 2-ге, 3-тє Іоанна; Іуди; Послання Павла до Римлян, 1-ше та 2-ге до Коринф’ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип’ян, до Колосян, 1-ше й 2-ге до Солунян, до Євреїв, 1-ше, 2-ге до Тимофія, до Тита, до Филимона; Одкровення Іоанна (Апокаліпсис). Афанасій зазначав, що ці книги «є джерелами спасіння ... нехай же ніхто не додасть до них нічого, так само, як і не відніме нічого від них». Фактично, список Афанасія являв собою загальноприйнятий по сьогодні канон християнських новозавітних творів. Імовірно, що Афанасій, наводячи цей канон, спирався на перший досвід соборного, загальноцерковного рішення про канонізацію Біблії.
Лаодикійський собор (час проведення точно не встановлений; між 343 та 381 р.) вважається першим, на якому офіційно обговорювався християнський канон Біблії. 59-те правило собору постановляє, що лише канонічні книги Нового Завіту слід читати у храмах на відправах, а читання апокрифів заборонялося. 60-те правило Лаодикійського собору містило остаточний канонічний список, у якому було 26 новозавітних книг (всі відомі сьогодні, крім Апокаліпсису). Хоча варто зазначити, що достовірність цього списку і взагалі факт його прийняття як рішення саме цього собору досі не вважаються остаточно доведеними.
Відомі богослови Східної церкви, Кирило Єрусалимський та Григорій Назіанзин також не згадували у своїх списках Нового Завіту Одкровення Іоанна. Проте на Заході Ієронім та Аврелій Августин оприлюднювали списки, новозавітна частина яких була подібна до списку Афанасія Александрійського, тобто складалася з 27 книг.
Канон Нового Завіту з 27 книг обговорювався і був затверджений та підтверджений на «африканських» помісних соборах – Іппонському (393 р.) та двох Карфагенських (397 та 419 рр.).[10] Прийнятий цими соборами канон книг Нового Завіту затверджений декретом папи Геласія (492-496 рр).[11] Корпус біблійного канону підтвердив і помісний Трульський собор (692 р.) своїм 2-им правилом ще раз схваливши правила попередніх соборів та окремих отців Церкви, зокрема щодо канону Священних Біблійних книг.[12] Християнська церковна традиція наголошує, що на цих соборах канон не змінювався, а лише офіційно підтверджувалося прийняте всім християнським світом уже протягом тривалого часу.
Тож як бачимо канон встановився не в силу якогось категоричного рішення церковного авторитету (excathedra), а за загальною згодою, в часи одухотвореної ревності перших християнських спільнот, які, бувши особливо близькими до одкровення, були ще сповнені Духа Святого.
Як ми бачили вже в ІІ-му столітті відбір канонічних писань був, ймовірно, закінчений і визнаний всіма. Невипадково, в 1740 році, італійський вчений Мураторі, бібліотекар Амвросіанської бібліотеки в Мілані, опублікував документ, який можна віднести приблизно до 200 року і який містить перелік книг Нового Завіту. Мураторіїв канон співпадає з нашим каноном, за винятком послань апостола Якова та апостола Петра, яких в ньому немає
Але все ж таки на чому ж ґрунтує своє судження Церква, якими критеріями вона керувалася у відборі писань Нового Завіту, які вона включила в склад Біблії? Тим, щоб були обґрунтовані їх кафоличність та їх апостольське походження; іншими словами, вона шукала доказів того, що їх прийняття покоїться на спільній думці вселенського християнства і що їх походження від святих Апостолів, прямих свідків Христових, може бути встановлене.[13]
Саме слово «канон»грецького походження (kanon) і початково означало певну міру: палицю чи лінійку для вимірювання. Крім того, цей термін використовувався в будівельній сфері, де слово «канон» означало правило або висок. Пізніше цей вираз перейшов і в інші сфери вжитку і набув значення правилатого, що має служити зразком, правилом у житті.
Цей термін було запозичено і Церквою. Отці Христової Церкви каноном назвали зібрання священних книг, які писалися під дією Святого Духа Богом вибраними людьми. Ці книги містять правила віри і побожності. Отже, канон Нового Завіту – це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.
Чим керувалася стародавня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу священну книгу? Під час становлення новозавітного канону особлива увага зверталася на два досить важливі фактори:
1. Історичне передання – ретельне дослідження, чи справді та чи інша книга належить перові того чи іншого апостола.
2. Догматичне передання – дослідження самого змісту книги для визначення, чи її вчення збігається із вченням та думками того чи іншого апостола, перові якого вона приписується, а одночасно, чи відповідає її зміст віровченню Церкви.
Тільки після скрупульозного дослідження книга зараховувалася до складу богодухновенних книг. І ніколи за всю історію Христової Церкви не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону ту чи іншу книгу, через деякий час міняла свої погляди і вилучала її з канону, або навпаки, щоб Церква спочатку не приймала ту чи іншу книгу, а пізніше ввела її до канону. Коли окремі отці й учителі Церкви не визнавали канонічності окремих книг, то це була тільки їхня особиста думка, а не голос усієї Церкви.[14]
Тут варто нагадати, що певні вагання щодо новозавітного канону існували серед християнських богословів я в період фактичного завершення визначення якісного і кількісного складу канону (IV ст.), так і пізніше. Наприкінці IV ст. висловлювалися сумніви, зокрема, стосовно Послання до Євреїв, дехто (наприклад, відомий богослов та біблійний екзегет Єфрем Сірин) уважав канонічним т. зв. 3 Послання апостола Павла до Коринтян. Християни Сирії аж до VIст. не включали до свого канону 2 та 3 Послання Іоанна, 2-ге Петра, Іуди, а також Одкровення Іоана. Канонічність Апокаліпсису взагалі досить часто піддавалася сумнівам аж до IXст. Канонічність окремих Послань викликала вагання у діячів європейської Реформації XVIст. Так, Жан Кальвін не був упевнений в істинності 2-го Послання Петра, наслідуючи цим Євсевія та Орігена. Мартін Лютер схилявся зовсім відкинути Послання Якова, називаючи його «солом’яним» – імовірно, через очевидну невідповідність цього послання вченню про спасіння вірою. Утім, канон Нового Завіту з другої половини IVст, був у цілому прийнятий усіма християнськими церквами.[15]