На Таємній Вечері Петро намагався чинити опір тому, щоб Вчитель омив його ноги (Ін. 13,6-9), і через Іоана взнав, хто з Дванадцяти — зрадник (Ін. 13,23 сл.). Він завіряв Господа, що не залишить Його навіть в смертельній небезпеці, але почув пророцтво про своє зречення. Втім, він був утішений повелінням в майбутньому «утвердити братів своїх» (Лк. 22,31-34). Петро був поряд з Ісусом під час Його Гефсиманської молитви (разом з синами Заведеєвими, Мф. 26,37), але не знайшов в собі сили пильнувати в цю ніч (Мк. 14,37). Він був єдиним учнем, що намагався захистити Вчителя у момент узяття Його під варту (Ін 18 10). Тільки Петро і Іоанн послідували за Ним в будинок первосвященика, де Петро, впізнаний слугами, в страху відрікся від Ісуса. Вчинивши цей вчинок, він гірко плакав і каявся, згадуючи слова Ісуса (Мф. 26,69 сл.; Мк. 14,66 сл.; Лк. 22,54 сл.; Ін. 18,15 сл.).
Петро — перший з Дванадцяти, кому з’явився Воскреслий (1 Кор. 15,5). На Галілейському морі Господь дав Симону веління пасти Його овець і передбачив йому мученицьку кончину (Ін. 21). За пропозицією Петра був вибраний апостол на місце Іуди (Діян. 1,15 сл.); Петро говорив до народу від імені учнів в день П’ятидесятниці (завдяки цій проповіді близько трьох тисяч людей стали християнами – Діян. 2,14 сл.), зціляв ім’ям Ісуса (Діян. 3,1 сл), випробував перші переслідування за віру (Діян. 4,1 сл.; 5,17 сл.), викривав негідних членів Церкви (5,1 сл.; 8,20 сл.). Після загибелі св. Стефана апостол почав проповідь серед самарян (Діян. 8,14 сл.) і хрестив першого язичника (Діян. 10,1 сл). В 44 р. Петро був арештований в Єрусалимі за наказом царя Агрипи I, але врятувався чудовим чином (Діян. 12). Після цього апостол покинув місто і став мандруючим проповідником. В 49 р. він був в Єрусалимі на «апостольському соборі» (Діян. 15), де підтримав апостола Павла, з яким він познайомився в перші роки після його навернення (Гал. 1,18). В Антіохії Петро проявив деякі коливання, поступившись консерваторам, в чому його і дорікав ап. Павло (Гал. 2,11 сл.; Діян. 11,2 сл.). Петро проповідував головним чином в Малій Азії, Антіохії і, мабуть, в Коринфі (пор. 1 Кор. 1,12).[40]
Апостол Павло назвав Петра, разом з Іоаном Богословом та Яковом, братом Господнім, одним із трьох стовпів Христової Церкви (Гал. 2,9).
Згідно загальноцерковного передання, засвідченого стародавніми джерелами (Климент Римський, Папій, Гай, Євсевій), наприкінці життя апостол прибув до Рима, де був розіпнутий на хресті вниз головою. Його прибуття можна віднести до 63 р., а страту — до 64 або до 67 р., коли за наказом імператора Нерона була замучена безліч християн. Щодо точності відомостей про служіння ап. Петра в Римі, то ми не знаємо точної дати його прибуття до Рима. Мовчання про нього в павлових посланнях з Рима до 2-го Тим, включно, примушує думати, що його не було в Римі, коли св. ап. Павло складав ці послання. Не бував св. ап. Петро в Римі і раніше прибуття туди св. ап. Павла в узах. З другого боку, стародавнє передання одноголосно свідчить, що св. ап. Петро помер в Римі. Якщо це так, то його смерть природно відносити до другого спалаху гонінь при імператорі Нероні, тобто до 67, найпізніше до 68 року. Отже, служіння ап. Петра в Римі почалося не раніше 64 року і закінчилося не пізніше 68 року.[41]
Ап. Петро був похований на Ватиканському пагорбі поблизу місця його розп’яття. Пізніше Церквою разом запостолом Павлом він був названий первоверховним Апостолом (його пам’ять вшановують разом зі згадкою про ап. Павла 12 липня за новим стилем; крім того особливо 29 (16) січня – поклоніння чесним веригам св. Всехвального ап. Петра[42]). Залишки його стародавньої гробниці (II ст.) були знайдені археологами під вівтарем базиліки св. Петра в Римі.
3.1.2 Достовірність послання
Доказом того, що Перше соборне послання апостола Петра написане саме ним, служать:
1) його ж вказівка у Другому посланні (2 Петр. 3,1);
2) свідчення ранньохристиянського передання, що бере початок від апостольських часів;
3) сам зміст послання.
Щодо церковного передання про Перше соборне послання апостола Петра, то достатньо відзначити, що учень євангеліста Іоана Богослова святий Полікарп Смирнський у своєму посланні до филип’ян (1,3; 2,1; 5,3), як свідчить церковний історик Євсевій Кесарійський [Церковна Історія, 4,14], наводить цитати із Першого послання апостола Петра (1 Петр. 1,8,13,21; 2,11-12,22,24; 3,9; 4,7).Цитує назване послання і святий Іриней Ліонський (Проти єресей, IV,9,2), вказуючи, що взяті ним слова належать апостолові Петру. Засвідчують достовірність цього послання, наводячи із нього цитати, Тертуліан, Климент Олександрійський, а також Оріген, св. Кипріан, Євсевій Кесарійський, св. Афанасій Великий та інші отці й вчителі Церкви.
Водночас доказом достовірності послання є те, що воно знаходиться у такому відомому стародавньому сирійському перекладі IIстоліття, як Пешіто. Тому як Східна, так і Західна церкви ще з перших віків християнства визнавали Перше соборне послання апостола Петра достовірним.[43]
3.1.3 Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час
Первинне призначення послання видно з самого його надписання: воно звернене до «пришельців, розсіяних в Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1,1) — провінціях Малої Азії. Під цими «прибульцями» треба розуміти іудеїв, що головним чином повірили, бо св. Петро був переважно «апостолом обрізаних» (Гал. 2,7), але, як видно з деяких місць послання (2,10; 4,3-4), тут маються на увазі і язичники, які, звичайно, також входили до складу християнських общин Малої Азії, як це видно з книги Діянь і деяких послань св. апостола Павла.
Які спонуки могли бути у св. апостола Петра писати малоазійским християнам, спільноти яких були засновані, як ми знаємо з книги Діянь, св. апостолом Павлом?
Внутрішнім мотивом, звичайно, було для апостола Петра веління Господа «затвердити братів своїх» (Лк. 22:32). Зовнішнім мотивом послужили негаразди, що з’явилися в цих общинах, а особливо гоніння, що впали на них з боку ворогів Хреста Христового (що видно з 1 Петра. 1,6-7; 4,12,13,19; 5,9). Окрім зовнішніх ворогів, з’явилися ще більш тонкі вороги — внутрішні, в особі псевдовчителів. Користуючись відсутністю св. апостола Павла, вони почали спотворювати його вчення про християнську свободу і протегувати всякій етичній розбещеності (1 Петра 2,16; 2 Петра 1,9; 2,1). Є підстави вважати, що відомості про випробування, що осягнули малоазійскі общини, приніс св. апостолу Петру Силуан, який був постійним супутником апостола Павла, але після ув’язнення апостола Павла перейшов до св. Петра.
Мета послання, таким чином, — підбадьорити, утішити в скорботі малоазійських християн і утвердити їх у вірі. Останню мету св. Петро сам позначає: «це стисло написав я вам через Силуана, вірного, як думаю, вашого брата, щоб запевнити вас, утішаючи і свідчивши, що це істинна благодать Божа, в якій ви стоїте» (5,12).[44]
1 Петра адресоване християнам Малої Азії, які переживали період спокус і піддавалися переслідуванням. Апостол підбадьорює вірних, нагадує їм про страждання Христа і вселяє в них надію на Його Суд, Він дає повчання про те, як віруючі повинні жити і свідчити про свою віру серед оточуючих їх людей.
Тож, як видно зі змісту послання, метою його написання було бажання апостола Петра утвердити у вірі і правилах християнською життя християн різного походження та соціального стану, а водночас викоренити деякі внутрішні суперечності, заспокоїти перед усілякими зовнішніми негараздами і прикрощами, та застерегти від різних спокус з боку лжеучителів. Тобто апостол Петро прагнув утвердити в житті малоазійських християн ті істинні духовні блага, яких, як йому стало відомо, їм не вистачало. Залишившись без свого духовного пастиря, апостола Павла, вони залишилися і без тієї духовної опіки, яку мали в його особі. А це спричинило появу всілякого роду лжеучителів та лжеапостолів.
Однак настанови, а особливо застереження апостола Петра відзначаються більш загальним характером, ніж у посланнях апостола Павла, який, як засновник малоазійських церков, був ближче обізнаний з їхнім життям і побутом.[45]
Автор пише з «Вавилону» (1 Пет. 5,13). Ніяких переказів про відвідини Петром Вавилона немає. Під цим ім’ям біблійна традиція часто має на увазі оплот язичництва взагалі (3 Езв 165,1), або прямо Рим (Одкр. 14,8; 16,19; 17,5; 18,2,10,21; пор. 2 Езд. 3,1 сл.; 2 Варух 67,7, книги Сивіл).[46]
«Римокатолики, які стверджують, що св. апостол Петро 25 років був єпископом міста Рима, хочуть бачити в цьому «Вавилоні» алегоричне найменування Рима. Навряд чи доречна така алегорія в прощальному привітанні. Природніше бачити в цьому найменуванні справжню назву міста. Немає потреби припускати, що це був Вавилон Єфратський, про відвідини якого св. Петром у нас немає відомостей. В Єгипті було невелике містечко на березі Ніла, засноване переселенцями з Вавилону, які назвали його теж Вавилоном. В історії християнської Церкви відома Вавилонська церква в Єгипті (Четьї-Мінеї за 4 червня. Житіє преп. Зосими). Св. Петро був в Єгипті, поставив там, в Олександрії, св. Марка єпископом, а тому цілком природно, що він міг писати звідти і при цьому передавати привіт від св. Марка», - пояснює місце написання послання архієпископ Аверкій (Таушев)[47].