Нарешті, можна вказати подібність у соціальних принципах, “філософії убогості”, що вказують на результат дії загальних факторів, що діють в аналогічних історичних умовах. И. Д. Амусін відзначає, що “чекання месії є не тільки релігійно-міфологічною ідеєю. Соціальний зміст месіанських сподівань полягає в спразі змін, мрії про перебудову світу. У той же час це є свідченням розпачу, викликаного свідомістю неможливості тільки самотужки викорінити зло і соціальна несправедливість на землі”.
“У кумранської ідеології вперше пробила собі місце ідея заміни вибраності цілого етносу вибранністю індивідуума”
З усього цього деякі вчені зробили закономірний висновок, що новим і цілком оригінальним є не вчення християнства і його історична роль, не соціальні принципи, соціальна організація і повсякденна релігійна практика ранньохристиянських громад а тільки божественна особистість Христа, його рятівний подвиг додають християнству його нову сутність.
Поряд з численними рисами подібності між кумранською і новозавітною літературою можна знайти чимало розходжень . Основне розходження полягає в тім, що кумранська громада обмежувалася віруванням у прийдешній прихід месії, у той час як саме виникнення християнства зв'язане з вірою у вже відбувся прихід месії – Христа. Виступаючий у кумранській літературі месія ще не наділений специфічними рисами рятівника, у той час як новозавітний Христос насамперед – рятівник і рятівник світу, що прийшов у світ, щоб жертовно прийняти на себе його гріхи і своя кров відпокутувати їх. Цілком зрозуміло тому, що в кумранських текстах немає навіть натяку на такі християнські догмати, як утілення їм первородного гріха людей, вченняпро трійцю.
1.2 Філософські джерела
Ф. Енгельс порушував питання про те, відкіля беруться уявлення й ідеї, що у християнстві склалися у свого роду систему. (Ми майже відповіли на це питання, розглянувши релігійні джерела християнства. Для того, щоб відповідь була повною, необхідно розглянути зв'язок християнства з філософією – долею інтелектуальної еліти.
Ф. Енгельс відзначав заслугу Б. Бауера, що показав зв'язок християнства з деякими античними філософськими течіями. Філософа Філона Олександрійського, що вперше застосував ідеї філософії платонізму (єдине божество – творець світобудови і безсмертя душі як підстава вченняпро загробне життя, страшний суд, покарання злих і нагороді добрих) для тлумачення Старого завіту, Енгельс назвав “батьком християнства”, а представника римських стоїків Сенеку – “дядьків ” християнства. Можна вказати також на етичний напрямок грецької філософії, що бере початок із Сократа, що проголосило всупереч тодішнім поглядам, що чеснота є єдине джерело і запорука щастя. Правда, він розумів під щастям щиросердечний стан земного життя. Християнство ж уже в особі Лактанція перенесло подароване доброчиннісстю щастя з земного життя в загробну, а пізніше в особі Августина, що висунуло поняття благодаті.
1.3 Соціально– політична ситуація і її вплив на християнство
Християнство з'явилося в період, коли величезну імперію роздирали найглибші соціально-політичні антагонізми, як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущенників, бідняків і безправних, скорених і розсіяних Римом народів.
Ф. Енгельс дав наступну характеристику духовного і матеріального стану тодішнього суспільства: “сьогодення нестерпне, майбутнє, мабуть ще більш грізно. Ніякого виходу”. У ситуації такого роду бідняки готові були вірити будь-якому заклику, аби той обіцяв звільнення.
Однак “у всіх класах повинна бути ведуча кількість людей, що, розчарувавшись у матеріальному звільненні, шукали би звільнення духовного, розради у свідомості, що врятувало б їх від повного розпачу”. В міру посилення стану матеріального підсилювалося буквально втеча зі світу зовнішнього у світ внутрішній.
Отже, з цієї ситуації загального економічного, політичного, інтелектуального і морального розкладання вихід знайшовся. “Але не в цьому світі”.
Однак необхідно помітити, що в тім положенні цей вихід міг бути тільки в області релігії. Цією релігією виявилося християнство.
Виникнувши, християнство вступило в різке протиріччя з усіма існувавшими до тих пір релігіями. Воно стає першою можливою світовою релігією. Чому? По-перше, християнська релігія заперечувала властиву всім іншим обрядовість. По-друге, вона ставала наднаціональною релігією.
Колишні релігії, що існували на території імперії, носили вузькоетнічний характер (яскравий приклад – іудаїзм) і були нездатні об'єднати рабів і пригноблених різного етнічного походження; більш того, вони роз'єднували їх.
Християнство ж народилася як релігія, звернена до всіх народів. Вона відповідала умовам того часу, коли відбулося змішання всіляких етнічних груп, природні границі між який були зруйновані римськими завоюваннями. Тобто об’єднаність народів під покровом римської влади сприяла успіхам такої універсальної релігії, який було християнство – особливе з тих пір, як ця влада знайшла собі конкретного представника в особі римського імператора.
Протягом перших століть свого існування християнство зазнало складної еволюції. Воно розвивалося, мінялися його ідеї і погляди. Тому просто необхідно дати характеристику християнським поглядам по двох періодах При цьому відзначимо великий ступінь умовності цієї періодизації, тому що процес розвитку церковної ідеології неоднозначний, навіть трохи суперечливий.
2 Церква в 30– 150 р. н.е
2.1 “Демократія духу” і ідея Царства Небесного
Раннє християнство свої соціальні уявлення зв'язувало з ідеями рівності всіх перед богом, справедливості і милосердя, із уявленнями про право усіх на волю і щастя, хоча б і в загробному житті. Це – основні ідеї християнства. Поруч з ними стояли добре відомі нам ідеї месіанства й есхатології. Цілком природно, що вони були співзвучні з мріями рабів і незаможних вільних громадян.
Дійсно, християнство торкнулося струни, що повинна була знайти відгук у незліченних серцях. Загальновизнаному почуттю, що люди самі гріховні в загальній зіпсованості, християнство дало ясне вираження у свідомості гріховності кожної окремої людини; у той же час у жертовній смерті свого засновника християнство створило легко зрозумілу форму внутрішнього порятунку від зіпсованості світу, розради у свідомості, до чого всі так жагуче прагнули.
Християнство учило любити і цінувати в людині не його зовнішні атрибути, не його гідність, а його душу. Це було воістину нова, якщо не революційна в тій історичній ситуації ідея: у тім світі особистість мала значення тільки як частина роду, держави. Християнство очистило душу від усього випадкових і показало її нескінченну красу і цінність. На наш погляд це– одна з причин популярності християнства. ( Ми вже говорили про ту масову втечу зі світу зовнішнього у світ внутрішній). Розчаруваввшись у матеріальному світі будь– яка людина(!), будь вона раб чи вільна, міг розраховувати на знаходження волі духовної, на особливий духовний стан.
Звертання рабів і незаможних у християнство приводило до зіткнення з державною владою, породжувало численні переслідування і гоніння. Усе це разом узяте дозволяє говорити про те, що соціальна орієнтація раннього християнства, що виконує нерідко роль політичної опозиції, розглядалася як визначена погроза державній структурі. В міру поширення християнства і росту опозиційних настроїв релігійна нетерпимість у відношенні християн приймала все більші масштаби.
Християнство учило, що все дурне в житті – є похідне гріха, найглибшого розкладання особистості, що стається, якщо ця особистість відступає від божественного закону. Таємниця цінності кожної особистості полягає в тім, що “ми тепер діти божі” (Іоан. III, 2). Це вчення про причетність людини до божества, що було ще в Платона, у християнстві стало життям і підняло самосвідомість людини на небувалу висоту, відкривши йому світлі перспективи майбутнього заповіддю: будьте досконалі, як досконалий Батько ваш.
Але будучи радісною звісткою для кожної окремої людини, вчення Христа говорило про порятунок і увесь світ. Страждає не тільки людина; “уся тварина сукупно страждає і мучається” (Рим. VII, 29). Тому порятунок не тільки в тім, що рятується кожна окрема людська душа, а в тім що рятується кожна тварина. Цей новий порядок речей, новий рід буття і відносин у Євангелії носить назва Царства Божого чи Царства небесного.
Царство Небесне, ідеальний, божественний світ, існує від століття, але людина може, якщо хоче, ввійти в нього, уживши для цього особисті зусилля; ще при житті він може з'єднатися у своїй душі з об'єктивним Царством Божим, прийнявши його в себе, у той час як в інших людях, в усьому світі Царство ще не здійснилося.
Можна стверджувати, що в духовності християни пішли далі, ніж буддисти.
Ви, мабуть, запитаєте, у чому ж полягає політичний зміст цієї начебто б не чисто політико-правової ідеї (як і деяких інших). Відповідь на це питання можна дати, якщо глянути на результат їхнього впливу на суспільство і державу. Ми думаємо, ніхто не засумніватися в тім, що сила їхньої дії на людство виявилася безприкладною. Цим ми хочемо сказати, що вся історія після Христа стала якісно інший під впливом християнських ідей. Тобто політико– правовий характер цих ідей розкривається в їхньому впливі на людство.