Слід зазначити, що законодавець під релігійними правами, у першу чергу, має на увазі можливість відправляти релігійні культи та поширювати релігійні переконання (хоч і не виключає й інших можливостей), тоді як для багатьох конфесій, особливо традиційних, коренем віросповідання є творення спільноти, у якій кожен може знайти підтримку та взаєморозуміння. Така спільнота твориться через спілкування одновірців, священнослужителів, симпатиків тої чи іншої релігії. Ця форма віросповідування у зв’язку зі службою в армії набирає певних особливостей. По-перше, внутрішнім розпорядком військової частини накладаються обмеження на способи її здійснення. По-друге, тематика зустрічей стосується різних сторін життя віруючого військовослужбовця і покликана допомагати йому приймати рішення у тій чи іншій ситуації згідно з етично-моральними принципами та релігійними переконаннями. Чим краще священнослужитель, до якого звертається за допомогою військовослужбовець, знайомий зі специфікою військової служби, тим ефективнішою є його духовна опіка і провід.
Суспільна потреба налагодження тіснішої співпраці військових структур та релігійних організацій, не зважаючи на відсутність реальних механізмів такої співпраці, сама собі торує дорогу, набираючи історично-традиційної форми капеланського служіння, що існувала у з’єднаннях Січових Стрільців, армії УНР, Царської Росії, не кажучи вже про запорізьке козацтво. У наші дні інститут військового капеланства поширений у багатьох країнах світу, наприклад, США, Німеччині, Великобританії, Франції, Польщі, Ізраїлі, Ірані та ін. [46;51]. Присутність священнослужителя у військовій частині дозволяє вирішити одразу декілька проблем, пов’язаних із реалізацією військовослужбовцями релігійних прав. По-перше, відпадає необхідність відпускати військовослужбовців на богослужіння, які можуть проводитися у військовій частині, що підвищує її мобілізаційну готовність. У воєнний час, це може мати вирішальне значення. По-друге, військовий капелан краще розуміє потреби військовослужбовців завдяки беспосередній близькості до їхнього життя. По-третє, з’являється реальна можливість залучення священнослужителя до виховної роботи чи соціальних програм, як це практикується у збройних силах інших країн. Окрім того, військовий душпастир може виступати посередником між командувачем і підлеглими і сприяти швидшому та ефективнішому вирішенню конфліктних ситуацій щодо питань, які безпосередньо не стосуються військової сфери. Капелан також може виконувати роль однієї з ланок цивільного контролю у Збройних Силах України, необхідність розвитку якого набирає все більшої актуальності.
У суспільстві домінують два погляди щодо місця та ролі військового капеланства. Одна характерна представникам силових структур, інша – релігійних організацій. Відповідно до першої, призначення військового душпастира – виховати дисциплінованого, морального воїна-патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям доволі обмежений сектор діяльності та відповідальності: бути помічником командувача у виховному процесі, надаючи цьому процесові певного духовного виміру. Тобто інститут капеланства, згідно з поглядом, повинен, по суті, дублювати функції політорганів часів радянської армії. Виконання власне релігійних функцій поступається пріоритетністю виховній та мобілізуючій функціям релігійного інституту, що перетворює інститут капеланства на інструмент вирішення проблем морально-психологічної ситуації, позастатутних відносин, військової дисципліни, ухилення від військової служби, розкрадання військового майна тощо. Реалізація цієї концепції може призвести до нівелювання духовної опіки і перетворення її у просто один із військово-політичних механізмів.
Інший погляд на інститут капеланства, що коріниться у церковному розумінні цього виду служіння, хоч і набуває певних конфесійних відмінностей, однак має спільне ядро: забезпечення найбільш послідовної духовної опіки над віруючими військовослужбовцями та розширення сфери церковного впливу [170]. При цьому Церква може, поруч зі здійсненням духовної опіки, легітимізувати військову виховну політику, або ж зміст і форми душпастирської роботи та співпраці з командуванням визначати цілковито самостійно. Втілення в життя такого погляду на капеланське служіння містить небезпеку перетворення його у стаціонарно-парафіяльне, як "ідеальний" зразок пастирського служіння. При цьому нехтуватиметься його власна специфіка.
Вихід бачиться у взаємодоповненні обох моделей (задля нейтралізації негативних рис, властивих кожній зокрема) та чіткому визначенні правового статусу військового капелана. Цей процес повинен супроводжуватися поглибленням розуміння важливості утвердження та розширення прав і свобод людини, трансцендентності їх походження. Відсутність такого розуміння часто призводить до сприйняття закону як засобу маніпулювання на користь приватних інтересів. Тільки за цієї умови вдасться зреалізувати поставлені перед інститутом військового капеланства завдання.
Збройні Сили України, як і колишня Радянська Армія, є багатонаціональними, і лише однією національною чи державницько-громадською ідеєю для виховання високого морального рівня і підтримки бойового духу військово службовців тут не обійтися [62; 6-18].
Цьому питанню була присвячена II Міжнародна науково-практична конференція, яка проходила з 12-15 березня 1997 року в м. Києві. Організаторами зустрічі стали Міністерства оборони, освіти і науки України, Державний комітет у справах релігії, Київський військовий гуманітарний інститут, Міжнародна асоціація християнських братств військовослужбовців (АМСР), інші громадські організації.
Для визначення більш чіткого та об'єктивного погляду щодо активної співпраці двох, здавалося б, несумісних інституцій, - держави та церкви, -зібралися військові науковці та дослідники, представники домінуючих християнських конфесій в Україні. ВСО ЄХБ представили заступник Голови В.Д. Ткачук, пастор центральної церкви ЄХБ м. Києва В.В. Козубовський, Ю. Мальцев (м. Прилуки) та інші військові. До складу оргкомітету конференції увійшов і офіцер вищого складу В. Хіміч. Були присутні також зарубіжні гості: виконавчий директор АМСР Ноел Доуз і віце-президент Інгл Волд (Норвегія), представник капе-ланської служби Головного командування ЗС США у Європі попковник-капелан Герман Кайзер, представник міжнародного братства офіцерів -християнин Марк Хіберг Хінстон (Великобританія), полковник у відставці Джон Шумахер (США), Мартін Хайнз - підполковник запасу Королівського флоту (Великобританія), представник Римо-Католицької церкви Архієпископ Джованні Марра - заслужений військовий ординарій для Італії та інші.
Очевидно вже назріла потреба впритул наблизитись до питання про духовний стан армії. Якщо у 1993 році за даними соціологічного дослідження 53% військових надавали перевагу повній ізоляції церкви від армії, то на сьогодні ситуація зазнає змін: інститут душпастирства вважається не тільки необхідним, але й неминучим для Збройних Сил України.
"Оскільки, - зазначив у своєму виступі В.Д. Ткачук - заступник голови ВСО ЄХБ, - баптисти дотримуються свободи сумління щодо обрання строкової чи альтернативної служби, наше Братство не може лишатися осторонь важливої проблеми — духовного відродження Української армії". Перед Українськими Збройними Силами постає питання доцільності введення капеланства. Адже конфесійна палітра в Україні надто яскрава для об’єктивного визначення конфесій, здатних осилити душпастирство. Все це разом з відсутністю коштів спричиняє до уповільнення конкретних дій.
За статистикою кожен третій військовий вважає себе віруючим, але майже 30% з цієї кількості заявили про вороже чи просто байдуже ставлення до представників інших конфесій. Юнаки, що йдуть до лав Збройних Сил —вірні відображення нашого суспільства. На багатьох лежить відбиток жорстокої моралі сьогодення.
Проблема капеланства потребує переосмислення та відкинення сталих стереотипів не тільки з боку керівників і посадових осіб державних установ. Потрібно зауважити, що конференція виявилась місцем зустрічі та неформального спілкування віруючих і тих хто ще не вважає себе такими. Міжнародна конференція окреслила реальну проблему життя армії. Щодо практичних дій, - поки що вирішили обмежитися застосуванням методу душпастерства у кількох частинах для науково-оціночного аналізу[6;42].
Найкращими свідками Євангелія Ісуса Христа для військовослужбовців є християни, що перебувають на дійсній військовій службі. Серед них є і старші офіцери, що займають командні посади. Таких зараз чимало як в Збройних силах України де є кілька військово-християнських організацій. Командування ряду військових частин дозволяє проводити тематичні зустрічі з особовим складом. Цей факт, а також те, що серед вихованців, курсантів і слухачів військових навчальних закладів є віруючі, а серед призовників-віруючих ті, які надають перевагу дійсній військовій службі альтернативній, говорить про нове явище нашої епохи, коли віруючими робиться однозначне і свідоме тлумачення слів Христа "віддавайте кесарю- кесареві, а Боже Богові" (Лк. 20:25) на користь служіння Вітчизні зі зброєю в руках.
Як і у всякій новій справі, іноді виникають проблеми, коли методи керування, властиві армії, застосовуються до духовного служіння. Іноді командування залучає до участі в традиційних, успадкованих з минулого релігійних ритуалах весь особовий склад не аналізуючи релігійних переконань. У наш час варто враховувати розмаїтість і особливості християнських течій, представники яких служать в армії. Тоді особовий склад Збройних Сил буде певніше почувати себе захисниками Батьківщини, що повною мірою поважає право кожного на волю віросповідання. У деяких областях України вже є групи військовослужбовців-християн, що регулярно зустрічаються для вивчення Біблії і спілкування.