проаналізувати ставлення католицького духовенства до проблеми целібату в сучасності.
Об’єктом магістерського дослідження є таїнство Священства та проблема целібату католицького духовенства.
Предмет магістерського дослідження – становлення, історичний та богословський розвиток, суть таїнства хіротонії, а також суть стану целібату духовенства, його виникнення, історію та сучасність.
Теоретико-методологічна основа дослідження. В магістерському дослідженні були використані різноманітні наукові методи пізнання: загальнофілософські, спеціальні загальнонаукові й конкретнонаукові, теоретичні й емпіричні. Автор користувався методами систематизації й узагальнення, співставлення історичного матеріалу з логічним аналізом і синтезом, дотримувався принципів об‘єктивності та історизму.
Дослідник, як неупереджений будь-якими апріорними конфесійними переконаннями, застосовував в своїй праці позаконфесійний підхід. Визнаючи самобутню цінність різних релігійних і культурних традицій, автор розглядав догмати католицької церкви насамперед під кутом зору об’єкту даного дослідження..
Наукова новизна дослідження. Робота є однією з перших спроб осмислити таїнство Священства та проблеми целібату католицького духовенства в окремому дослідженні. У дослідженні почато спробу показати історію зародження та розвиток таїнства хіротонії окремо від інших церковних таїнств, виявити проблеми, які зв’язані зі станом безшлюбності католицького кліру.
Теоретичне й практичне значення дослідження. Отримані результати дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння суті церковного таїнства священства та целібату католицького духовенства. Матеріали й висновки магістерської роботи можуть бути використані в дослідницькій роботі, у процесі викладання теології та богослов’я, культурології, релігієзнавства, філософії релігії.
Структура магістерської роботи визначена поставленими завданнями дослідження й опирається на проблемно-історичний принцип дослідження матеріалу. Робота складається зі вступу, 4 розділів, висновку і бібліографії.
Розділ 1. Встановлення Таїнства Священства та його аналіз
"Служіння рукоположенного священства, або службове священство, служить загальному священству вірних. Воно гарантує, що воістину Христос діє в таїнствах для Церкви силою Святого Духа. Місія порятунку, довірена Батьком Синові, потім довірена апостолам, а ними - їхнім спадкоємцям: вони приймають Духа від Ісуса, щоб діяти Його ім'ям і в Його Особі... Таким чином, священик є таємничим зв'язком, що з'єднує з тим, що говорили й робили апостоли, а через них - з тим, що говорив і робив Христос, джерело й основа таїнств... [єдине священство Христа] є присутнім у службовому священстві, і це ніяк не применшує одиничності священства Христа... Через службове священство - особливо через єпископів і священиків - присутність Христа як Глави Церкви стає видимим серед віруючих". (Катехізис, 1120, 1545, 1549)
Роль священства в католицькій громаді помітно змінилася з часів П Ватиканського собору. До собору священик займав особливе, привілейоване місце в католицькій культурі. Розуміння сакральності духовенства, що походить від Середньовіччя, визначало священство винятково за допомогою ролі в євхаристичному богослужінні. Популярним було сприйняття священика як особи святої, наділеної сакраментальними силами, за допомогою яких він може служити святу жертву меси й «створювати» перетворення. Він персоніфікував «іншого Христа». Його роль чітко визначалася й охоронялася клерикальною культурою. Священик був людиною відособленою, відділеною від мирян одіянням і привілеями, поважною поведінкою, одностатевою освітньою системою, особливим місцем проживання, зрештою, латинською мовою, використовуваною в літургії. [3, 41-42]
В роки після собору, коли особливе значення надавалося розумінню церкви як святого народу Божого й було відновлено у своєму первозданному виді широке розуміння служіння, концепція сакраментальності священства була по більшій частині відкинута. Ганс Кюнг пішов так далеко, що навіть запропонував відмовитися від самого слова «священик», оскільки в Новому Завіті християнське духовенство не носить такої назви. [3, 42] Священство сприймалося на основі служіння й літургічних функцій, а не влади й авторитету. Багато в чому така зміна акцентів була важливою й позитивною в умовах одностороннього, «сакраментального» підходу до духовенства, який існував до собору. Священики споконвічно були вождями-служителями, покликаними до місії смиренного служіння, наслідування служінню Ісуса. Але із часу поширення богослов'я, яке описує всіх християн як служителів, природно виникло запитання: у чому ж складається унікальна відмінність саме священникової місії?
На початку 1990-х рр. виникла нова, «представницька» модель розуміння священства, заснована на ролі пресвітера в таємничому богослужінні. Церква як тіло Христове представляє Христа світу й робить Його присутність реальною, але заради цього «також необхідно Христу бути представленим за допомогою офіційних дій церкви як такої». [3, 43] Ця «представницька» роль належить єпископам і священикам, які через рукоположеня поставлені як офіційні служителі церкви й у такий спосіб здатні представляти Христа в її офіційних діях, а саме в таїнствах. У термінології, що була частиною традиції з перших століть християнства, єпископ або священик діє «в особі Христа» (inpersona Christi). [3, 44]
Тайна Священства — це тайна Нового Заповіту, через яку деякі люди отримують владу і право завершувати Пресвяту Євхаристію, прощати гріхи і виконувати інші церковні чинності і в першу чергу уділяти віруючим Святі тайни. Це таїнство дає рукоположеним духовну владу й ласку належно виконувати прийнятий священичий уряд. Петро Трембеляс так окреслює таїнство Священства: «це Тайна, встановлена Ісусом Христом, що через положення рук єпископа з відповідною молитвою, дає Божу ласку…, щоб важно і мило Богові виконувати владу й чинності» священства. [30, 59-61]
Протестантські Церкви відкидають тайну Священства, як окреме таїнство, яке одержують деякі через руко положення. Для них усі хрещені є рівними між собою, і всі є дійсними Божими священиками. Пресвітеріани й баптисти заперечують, що між священиками та єпископами є дійсна різниця в священстві. Англікани признають, що єпископи уділяють тайну Священства, але не вважають, що це таїнство дає особливі переваги. Ліберальні протестанти та модерністи стверджують, що ієрархія в Церкві, це тільки церковна установа. Католики й православні вважають, що таїнство Священства — це одна з тайн Нового Заповіту, яку люди одержують через руко положення єпископами.
Старий Заповіт, як знаємо, був прообразом і приготуванням до Нового Заповіту. Тож, не дивно, що Ісус Христос, маючи на увазі постійне жертвоприношення (повторення Його Хресної Жертви) у Пресвятої Євхаристії, в часі Літургії, для духовної поживи своїх вірних, установив св. Тайну Священства для тих, хто покликаний й вибраний сповнити цю роль посередників між Богом і людьми, і провадити народ до Бога, до неба.
Подібно, як усі інші святі тайни, так і тайна Священства має всі властивості Тайн: зовнішній знак, невидиму ласку й установлення Ісусом Христом. Таке установлення відбулося частково перед страстями, коли Христос на Тайній Вечері, дав Апостолам право здійсняти Євхаристію — «Робіть це на мій спомин», — а завершилося після Воскресіння, коли Христос дав їм право прощати гріхи і бути пастирями Його стада — Церкви. Сам — Вічний Священик, Христос дав Апостолам і їх наслідникам потрійну священичу владу: учити, провадити-рядити й освячувати. Як Учитель, Він сказав їм: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). «Ідіть, отже, і зробіть моїми учнями всі народи... навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мат. 28, 19-20).
Як Правитель (законодавець-суддя) Христос сказав до Петра: «Я дам тобі ключі небесного царства, і що ти зв'яжеш на землі, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане й на небі (Мат. 16, 19).
Як Святитель, Христос дунув на Апостолів і сказав: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються» (Ів. 20, 22-23).
Все це вказує, що Христос, як Спаситель світу й Засновник Церкви, передбачив й установив у ній окрему касту людей, які мали продовжувати Його діло Відкуплення: постійне жертвоприношення (Євхаристію), примирення людей з Богам (Покаяння), освячення (інші середники спасіння — святі Тайни), і проповідування — поширювання Його науки — Євангелії. [30, 62]
Після Вознесіння Ісуса Христа на небо й після Зіслання Святого Духа, Апостоли зараз же почали сповняти у Церкві своє подвійне післаництво судовласті і священства. Вони навчали і провадили християнські громади, що множились дуже скоро; негайно вибирали собі помічників у тому уряді нових Єпископів і пресвітерів. Св. Лука в Діяннях Апостолів, св. Ап. Павло в Листі до Тимотея і до Тита, подають цікаві факти про ці перші дії Апостолів у заряді й обслуговуванні Церкви. Перш за все, вони вибрали нового Апостола Матія (Діян, 1, 21) замість зрадника Юди, а потім Степана та інших дияконів для харитативної діяльності, «і, помолившись, клали на них руки» (Діян, 6, 5-6).
Про вибір і рукоположення-свячення Ап. Павла і Варнави, св. Євангеліє від Луки так пише: «Тоді вони, попостивши і помолившись, поклали на них руки і відпустили» (Діян, 13, 3) та продовжує: «Вони настановили їм по церквах старших, після молитви і посту, передали їх Господові» (Діян, 14, 23).
Звичайно, у тих перших, апостольських часах, кандидати на священиків-пресвітерів (грецьк. презбітер старшина) були вибирані з посеред місцевої християнської громади (церкви), однак, щоб через такий вибір не попали в ряди священиків люди невідповідні, св. Ап. Павло радить Тимотеєві й Титові, яких він сам рукоположив: «Рук надто поквапне не клади ні на кого» (І Тим. 5, 22).