Вимоги до кандидата на священика були й остались по сьогодні ті самі, а саме: достатнє знання, добра моральна поведінка, чесний характер і добра воля посвятити себе на службу Господові. До Тита Ап. Павло пише: «Тому я лишив тебе на Кріті, щоб ти впорядкував до кінця те, що залишилось, і настановив по містах пресвітерів, як я тобі заповідав» (Тит. 1, 5).
Плоди — наслідки святої тайни Священства: тайна Священства приносить тому, хто її законно приймає, — ласку Таїнственну, яка уможливлює йому сповняти свою роль — покликання для добра Церкви. Врешті, тайна Священства, подібно як Хрещення і Миропомазання, витискає на душі рукоположеного незнищимий характер, печать — відзнаку Христового священика.
Маючи на увазі всі ці ласки і зобов'язання, св. Ап. Павло заохочує Тимотея: «Не занедбуй у собі дару, що був даний тобі через пророцтво, накладанням рук збору пресвітерів» (І Тим. 4, 14), — через рукоположення. А всі ці ласки приходять тільки від Христа, через Христа, Який установив цю Тайну.
З уваги на своє високе вибрання, священики — це «слуги Божі й завідувачі Тайн Божих» (І Кор. 4,1). Звідси й слова св. Івана Золотоустого про священичу гідність: «Священики одержали силу, якої Бог не дав Ангелам, ані Архангелам, бо не до них, а до священиків Нового Завіту сказав: «Усе, що зв'яжете на землі буде зв'язане на небі». [42, 15-17]
Ось, у чому криється велика гідність і відповідальність священиків: «Кожен бо архієрей, узятий зпоміж людей, настановляється для людей у справах Божих; Щоб приносив дари та жертви за гріхи, що може співчувати нетямущим та введеним в оману, бо й сам він неміччю охоплений... Чести ж цієї ніхто не бере сам собі, лише той, хто покликаний Богом, як Арон». (Євр. 5, 14).
1.1 Місія Ісуса Христа і Його служителів
Ісус стверджує, що Він посланий Батьком і діє волею Самого Батька. Він є Син, Що одержав від Батька усяку владу на небі й на землі (Мф. 11, 27; 28, 18). Йому дане Божественне доручення - довіреної Йому владою вчити, зціляти від хвороб і прощати гріхи. Навчання Ісуса це навчання не Його, а того, хто Його послав; Ісус свідчить про те, що бачив (Ін 7, 16; 3, 11). Він і Батько створюють Єдине Ціле, Його власне Я не належить Йому; Він нічого не може творити Сам від Себе (Ін 17, 10.21; 5, 19_20.30), і все здійснює волею Батька, який Його послав.
Як Син посланий Батьком, так само й Він із самого початку Свого служіння покликав до Себе того, кого Сам хотів, і поставив з них дванадцять апостолів, «щоб з Ним були, і щоб посилати їх на проповідь, і щоб вони мали владу зціляти від хвороб і виганяти бісів» (Мк 3, 13_5). Апостоли були послані продовжувати справу Ісуса Христа, розпочату Ним на землі (Ін 20, 21; Мф. 1, 40); Ісус поєднує їх справою, яку довірив Йому Батько, поєднує й зовнішнім чином, і по суті. Вони - свідки Воскресіння, і, оскільки Ісус обіцяв залишитися з ними до кінця часів, їхня місія повинна постійно тривати, «тому що Євангеліє, що повинне передаватися ними, є повсякчас для Церкви початок всього її життя. Таким чином, Апостоли були першими, хто був покликаний до участі в місії Христа. [3, 54]
Виконання цієї місії в єдності й відповідності з Божественним дорученням - це служіння Порятунку, про яке Й. Ратцингер пише в такий спосіб: «Дане служіння, у якому ми повністю віддаючи себе іншим, викладаємо те, що виходить не від нас, мовою Церкви називається таїнством. (...) Таїнство означає: я передаю те, що сам не можу дати; я роблю те, що від мене не залежить; я посланий і несу те, що Інший мені передав. Тому ніхто не може назватися священиком сам по собі, так само й ніяка громада не може призвати для цього служіння будь-кого зі своєї ініціативи»1. Таким чином, Ісус передав Свою місію Апостолам, довіривши їм продовжувати те, що було доручено Йому й прилучивши їх до Своєї влади. Отже, основа служіння Церкви - це людина і воля Ісуса Христа, що підтверджує й Другий Ватиканський Собор: «Христос Господь, щоб пасти й завжди збільшувати Народ Божий, встановив у Церкві Свій різні служіння, спрямовані на благо всього Тіла. Тому що служителі, які володіють священною владою, служать братам своїм, щоб всі приналежні до Народу Божого, вільно й організовано прагнучи до однієї й тієї ж мети, прийшли до порятунку» (LG 18).
Ця концепція ґрунтується на ролі єпископа як глави помісної церкви. Як рукоположений предстоятель громади (або церкви) єпископ або священик діє in persona Christi у здійсненні таїнств церкви, особливо в євхаристії. У той же час єпископ або священик діє «від імені церкви» (in persona ecclesiae) завдяки своїй ролі предстоятеля літургічних зборів. Пресвітер може діяти in persona Christi у силу того, що він діє in persona ecclesiae, тіла Христова. Поза церквою священство не має ніякого значення.
Більшість єпархіальних або секулярних священиків виконує служіння слова, таїнств і пастирського окормлення в рамках помісної церкви, зазвичай очолюючи місцеву громаду віруючих, або прихід. Багато монашествуючих пресвітерів виконують священникове служіння переважно через його культовий вимір, зосереджений в основному на прославлянні Бога за допомогою літургії. Нерідко це більшою мірою пророча або керигматична місія, тому що в ній мається на увазі більш широкий спектр служіння слова: проведення духовних вправ, духовне керівництво, наставництво, літературна діяльність, а також присвята себе євангелізації й соціальній справедливості. [3, 59]
Після розгляду христологічного ґрунту священства, необхідно зрозуміти, що собою представляє апостольський період. Як Апостоли усвідомили своє покликання, які справи вони робили? Які плоди принесла справа Ісуса Христа й зішестя Святого Духа? Щодо цього визначальним є твердження Б. Маджоні: «Незважаючи на велику невизначеність, можна, у будь-якому разі, вказати два положення загального характеру, які вважаються безумовними. (...) Перше полягає в тому, що в новозавітний період не існувало ані однієї громади, що була б позбавлена всіх видів служіння. Це ж справедливо й для більш пізніх церковних громад. Друге положення полягає в тому, що мало місце різноманіття видів служіння, а також спостерігалися фрагментарність і стрибкуватість їхнього розвитку» [3, 61]. Він відзначає також, що питання, пов'язані з виникненням і здійсненням служіння, варто розглядати у двох аспектах. Перший аспект відбиває його вертикальне влаштування, відповідно до якого служителі завжди поставляються Духом Святим, діючим у церковній громаді. Другий аспект відбиває горизонтальне влаштування, по якому всі служителі поєднуються волею Христа й здійснюють продовження Його рятівних діянь. Звідси ясно, що головною метою дій служителя є актуалізація Події - постійної живої присутності Ісуса Христа. Ця Подія відбувається, оскільки покликаний до служіння чесно і по совісті діє в особі Христа, який його призвав, і тим самим відтворює Його присутність.
Особливий свідок - апостол Павло, що є присутнім у церковних громадах, заснованих ним владою Христа, особисто, а також за допомогою своїх Послань і посланників. Він бажає, щоб його приймали як служителя Христова й домобудівника таємниць Божих, наділеного владою для здійснення таких справ (1 Кор 4, 1.21; 5, 3-5). Разом з Павлом діють і інші брати, які посилаються на його владу (1 Кор 16, 10-2). Упевненість Апостола у Богу заснована на тому, що «здатність наша від Бога. Він дав нам здатність бути служителями Нового Завіту, не букви, але духу, тому що буква вбиває, а дух животворить» (2 Кор 3, 5-6). Апостол Павло співвідносить себе зі старозавітними служителями й, таким чином, вважає себе їхнім послідовником, однак він - служитель Нового Завіту, Завіту Ісуса Христа, який послав Духа Святого, що дав життя наше. Його служіння це служіння життя й святості, що веде до Слави Божої (2 Кор 3, 3-11). Павло показує, що стосовно членів церковної громади він має владу, яка виходить від Христа.
За свідченням апостола Павла, його апостольство - це служіння особливого роду, а не просто знак християнського існування. Задамося тепер питанням про наступність і продовження апостольського служіння, а також про те, чи було воно безперервним, або його завдання було настільки винятковим і єдиним, що закінчилося разом з апостольським періодом. У цілому можна відзначити, що Божественна місія, довірена Христом Апостолам, протриває довіку (Мф 28, 20; LG 18, 20), оскільки для Церкви їхнє служіння є джерело життя й істини скрізь і за всіх часів. Із цих причин Апостоли подбали про своїх спадкоємців, хоча й не змогли передати своїм спадкоємцям усе, що властиво їм самим: наприклад, тільки Апостоли є безпосередніми свідками смерті й воскресіння Ісуса Христа, тільки вони одержують особисто від Нього священну силу й доручення проповідувати Євангеліє. Апостоли, заволодівши світлом й силою Святого Духа ввечері, у перший день паски, і в день П'ятидесятниці (Ін 20, 22; Деян 2, 1-4), через рукоположення передають деяким учням місію свого служіння й відповідальність за богослужіння в християнських громадах, за єдність і збереження щирого навчання. Далі необхідно розглянути вищезазначені моменти у всій їхній повноті й складності.
Насамперед, звернемося до того місця з Діянь святих Апостолів, у якому пресвітери апостольських і післяапостольских Церков призиваються, у руслі іудейської традиції, до виконання обов'язків охоронців пастви: «Отже слухайте собі й всім стадом, у якому Дух Святий поставив вас охоронцями, пасти Церкву Господа й Бога, яку він придбав Собі Кров’ю Своєю». [3, 64] Тут у наявності дія Духа Святого, Котрий роздає особливі дарунки: довіряє пресвітерам пастирське служіння, призиває й довіряє їм обов'язок охороняти й правління у відповідності зі значенням слова episcopos (охоронець). Для пресвітерів дане доручення означає участь у справі пастирів Христових. Пастир, Якому насправді належить череда, піклується про Свою паству (1 Петро 5, 4). Свідчення цієї турботи повинне мати велику ретельність тих, хто відповідає за громаду; останні ніколи не змішуються з паствою й не намагаються знову ототожнювати себе з нею. Ісус Христос уже доручив захищати й продовжувати Свою пастирську місію апостолові Петру (Ін 21, 15-9), багаторазово й невідступно призиваючи його до служіння. [3, 66] Це доручення, природно, поширюється й на інших Апостолів, які повинні виконувати свою місію й приводити людей у кошару Христову.