Таїнство священства та проблема целібату католицького духовенства (стр. 9 из 15)

У древніх текстах про присвяту дияконісс цей обряд значився після присвяти дияконів, але вище присвяти в іподиякони. Така послідовність підштовхнула до висновку, що чин дияконісс володів скоріше статусом сакраменталії, ніж таїнства. Деякі вчені розглядають древньохристиянських дияконісс як раннє вираження чернечого життя. У будь-якому разі, коли церква перестала робити хрещення повнолітніх, служінням дияконісс поступово стали зневажати, і до XI століття воно зникло. Стало очевидно, що воно не є участю в службовому священстві. Св. Єпіфаній виступав проти запропонованого коллиридіанською сектою дивного маріанського культу, у якому літургічний обряд, будучи в чомусь подібний з євхаристичним жертвопринесенням, здійснювався жінками. Єпіфаній писав, що в Старому Завіті «ніколи жінки не здійснювали священства». [30, 292]

Потім він заявив, що в християнську епоху, «якби жінкам поручалося приносити Богові священицьке поклоніння або прислужувати при виконанні розпорядницьких функцій у церкві, то сама Марія удостоїлася б священицького служіння в Новому Завіті». [30, 293]

Пізніше, у Середні століття, деякі жінки мали церковну юрисдикцію; зокрема, деякі аббатиси мали владу, яка зазвичай надавалася єпископам, - наприклад, призначати парафіяльних священиків або сповідників. У той час, однак, і у феодалів були подібні права, а крім того, певний поділ між юрисдикцією й священством вважався законним. Зовсім недавно у зв'язку з тим, що багато протестантських громад стали поставляти жінок у служительки, у церкви виникла необхідність знову підтвердити своє традиційне вчення про це. Перше таке підтвердження мало місце в 1976 р., коли були наведені шість аргументів на користь чоловічого священства:

Рукополагати у священики тільки чоловіків — постійна традиція церкви.

Ісус не запросив жінок у число дванадцяти апостолів, незважаючи на свій радикальний і новий підхід до жіночого питання.

Апостоли не запрошували жінок до участі в апостольських зборах.

Практика Христа й апостолів носить перманентно нормативний характер.

Священик повинен бути «природною подобою» образу Христа, а чоловіча стать — одна із тридцятимільйонної цієї подоби.

Питання про рівність у церкві й про права людини відділене від питання про жіноче священство. [30, 294]

Друге нове підтвердження вимоги, щоб реципієнт рукоположення був чоловічої статі, було дано в 1994 р., коли папа Іоанн Павло II заявив:

«Щоб усунути усі сумніви у відношенні цього досить важливого питання, що зачіпає саме божественне влаштування Церкви, виконуючи своє служіння твердження братів, я повідомляю, що Церква ані за яких умов не має влади зводити у священний сан жінок і що судження цього повинні беззастережно дотримуватися усі вірні Христові». [37, 173]

Рік по тому Конгрегація віровчення дала позитивну відповідь на питання, чи належить це вчення до основи віри, а в роз'ясненні дала зрозуміти, що це вчення безпомилково зазначене ординарним всесвітнім Магістеріумом.

Можливо, шлюбна символіка церкви найбільше яскраво могла б освітити цю проблему. Якщо церква повинна бути Нареченою Христовою, то священик представляє в церкві Христа-Нареченого, а щоб символізм щодо цього був досконалим, священик повинен бути чоловіком. Це твердження не означає, що жінка нижче чоловіка. Матери Божа не брала участь у службовому священстві, однак її роль у справі порятунку — вища з можливих. Її Материнське посередництво можна розглядати як паралельне й доповнююче по відношенню до священства:

«Жодна створена істота ніколи не зможе зрівнятися із втіленим Словом і Спокутником. Але як у Священстві Христа по-різному беруть участь і священнослужителі, і вірний народ, і як єдина благодать Божа справді виливає на створені істоти різними способами, так і єдине посередництво Спокутника не виключає сприяння створених тварних істот, але викликає його, різноманітне й висхідне до одного джерела». [37, 173]

Шлюбна символіка допомагає пояснити й харизму безшлюбності. На Заході всі священнослужителі зобов'язані дотримувати целібату, за винятком постійних дияконів і тих одружених чоловіків, які були прийняті в церкву з реформаторських співтовариств, а потім були рукоположені за особливим дозволом Святого Престолу.

«У Східних церквах протягом століть існує інший порядок: у той час як єпископи обираються винятково з неодружених, одружені чоловіки можуть бути рукоположені у диякони й у священики. Такий порядок з давніх часів вважається законним; ці священики плідно несуть служіння в лоні своїх громад. Втім, безшлюбність священиків у великій пошані в Східних церквах, і безліч священиків без примусу обирають безшлюбність "для Царства Божого". На Сході, як і на Заході, той, хто одержав таїнство священства вже не може одружитися» [37, 173].

Шлюбна символіка в целібаті священиків вказує на те, що, представляючи Христа, вони «заручені» з церквою, що символізується єпископським перснем.

Безшлюбність священиків має божественне встановлення й апостольське походження. [20, 46] Воно застосовується згідно розташуванню церкви. Цінність безшлюбності священиків можна підсумувати згідно із христологічним виміром, тому що вічний Первосвященик Христос зберігав безшлюбність. Церковний вимір цієї таємниці — те, що безшлюбність дозволяє людині, наділеній священицьким саном, символізувати нареченого, який цілком віддає себе церкві, яка від створення віків присвячена Христу як Наречена.

Безшлюбність священиків відбиває також есхатологічний вимір, передбачаючи Царство Небесне, де «у воскресінні не одружуються й не виходять заміж» (Мф 22:30).

3.5 Дія таїнства Буття реципієнта

Реципієнт таїнства священства наділяється печаткою таїнства й особою благодаттю. Печатка ж знаменує постійну духовну владу, відбиту в душі реципієнта. Як відзначив св. Фома, «служителям Божим слід мати печатку таїнства», і тому «ті, хто вибраний для християнського Богослужіння, творець якого - Христос, одержують печатку, що вподібнює їх Христу». Ця печатка постійна й зберігається, щонайменше, протягом земного життя; однак багато богословів, включаючи Ангелічного Доктора, вчать, що вона перебуває у вічності. [37, 174]

Тридентський собор офіційно заявив, що рукоположення у священство накладає на душу того, хто посвящається незмивну печатку. [17, 243] Це вчення про постійну печатку, здійснену в таїнстві священства, не дуже давно було повторено на противагу певним модерністським теоріям про тимчасове служіння, яким деякі богослови хотіли замінити священство.

Церква вчить, що в кожному чині — єпископському, пресвітерському і дияконському - накладається відповідна печатка. [32, 57] Питання в тому, чи існують три печатки або всього одна. Твердження про існування трьох різних печаток привело б до того, що таїнств виявилося б більше, аніж сім.

Стверджувати ж, що є лише одна печатка, недостатньо, з огляду на те, що кожний чин має свою специфіку. Одне з рішень — припустити, що є три печатки не повністю різні, на зразок зчеплених кілець, які, якщо скласти їх разом, виглядають як одне ціле, а якщо розкласти - як три з'єднаних кільця.

Так, печатка дияконата утворить основу, до якої додається печатка пресвітерства, а потім — і печатка єпископства. У наші дні, як правило, вважається, що нижчі чини й служіння, хоча вони й постійні, печаткою таїнства не наділені.

Таємнича печатка, здійснювана при рукоположені, висвічує і ту християнську традицію, відповідно до якої навіть невартий священнослужитель здійснює свої функції дійсним образом. Священик або єпископ, що втратив внаслідок серйозного гріха стан благодаті, все-таки зберігає таємничу печатку священства, і, таким чином, його уподібнення Христу-Первосвященикові залишається. Отже, він як і раніше може правити месу, вислухувати сповіді й виконувати інші священні обряди церкви, хоча й діє в них як недостойний. Дієвість, внутрішньо властива таїнствам, є вираженням Божого милосердя, тому що тим самим вірні Христові не сумніваються, чи гідний служитель робити таїнства.

Благодать Святого Духа, властива таїнству присвяти в сан, є благодать уподібнення Христу як Священику, Пророку й Царю. Цей божественний дарунок — особливий у кожного чина. Для єпископа це насамперед благодать сили, що дозволяє «вести й захищати свою Церкву з рішучістю й мудрістю, як батько й пастир, з безкорисливою любов'ю до всіх і особливо до бідних, хворих і нужденних. Ця благодать спонукає його проповідувати Євангеліє всім, бути зразком для своєї пастви, передувати їй на шляху освячення, ототожнюючи себе в євхаристії із Христом — Священиком і жертвою, не страшачись віддати своє життя за своїх овець». [37, 174]

Особлива благодать для чина пресвітера переважно пов'язана з гідним здійсненням євхаристії й інших священних обрядів. Благодать, властива дияконству, є дияконія літургії, слова й любові в спілкуванні з єпископом і його пресвітерами. [3, 176]

Священицька функція по своїй суті таємнича в самому широкому змісті, тому що клірик відправляє таїнства, а також поширює таємничу реальність церкви. Деякі сучасні підходи до священницької функції неадекватні традиційному баченню. До них відноситься поняття про священика як про політичного рятівника, суспільного діяча або психолога.

Так само варто відкинути поняття про священика або єпископа як про «менеджера» у помилковій й викликаній капіталізмом моделі церкви як «бізнесу».

Перед священством стоїть завдання вчителювання, керування й освячення в рамках церковної громади й стосовно всього народу Божого. У цьому контексті єпископ, священик і диякон мають потребу в розсудливості щодо своєї участі в мирській діяльності й політиці. Раніше, коли церква й держава були з'єднані більш тісно, залучення духовенства в соціально-політичну сферу проходило легше, тому що держава більш-менш жила християнськими цінностями. Однак навіть у ті часи існувала небезпека, що клірик, занадто залучений у справи політичного світу, може втратити контакт із тією рятівною місією, що йому довірена. Проте чудесне й незмінне навчання церкви щодо щирої природи й місії її священнослужителів проглядається крізь століття в житті безлічі кліриків, як знаменитих, так і невідомих, які мали вплив на віруючих будь-якої раси й народності. Рональд Нокс виразив це в таких словах: