Перші свідчення про її звершення походять з XII століття. У цей час за настановою єпископа Новгородського Ніфонта чин хрещення після занурення повинен був закінчуватися так: «Надягнувши ризи хресні і вінець, і помазавши святим миром подай йому свічку». Таким чином, заключна частина хрещення у XII столітті складалася з надягання на похресника білих риз і вінця, і подавання запаленої свічки напевно для того, щоб урочисто обійти навколо купелі. Не можна точно визначити, що то був за вінець, про який говорить єп. Ніфонт. Як відомо, у древності білий одяг, який вдягався на новоохрещеного, покривав і його голову. При цьому, верхня частина такого одягу була зшита з іншої тканини і зображала собою вінець новоохрещуваного. Можливо саме це мав на увазі єп. Ніфонт, коли повчав про чин хрещення. У XIV столітті свідчень про чинопослідування, яке розглядається, є більше, які, разом з цим, містять і більше особливостей.
Загальна особливість усіх чинопослідувань хрещення цього часу складається передусім у тому, що співання 31 псалма після занурення немає, а відразу відбувається облачення у білі одежі. Останнє відбувалося без супроводу будь-яких слів і без співу стихири «Ризу подай мені світлу». Після облачення у білі одежі слідувала сугуба єктенія. Після прохання за архієпископа слідували наступні прохання за похресника: 1) «Щоб зодягнутися йому силою Божественною на супротивника миром помазання»; 2) «Щоб бути йому вмістилищем священним на сприйняття благодатного мира»; 3) «Щоб сподобитися йому звання, яким він названий». [83, 267].
Після миропомазання одягався на похресника кукіль зі словами: «Одягається раб Божий у кукіль незлобія». У закінченні відбувалося обходження навколо купелі, виголошувалася сугуба ектенія і відпуст. Читання Апостола і Євангелія тут не було, що пояснюється поєднанням хрещення з літургією. У XV столітті після миропомазання повинно було слідувати облачення похресника у білий одяг. Далі читалася молитва на постриження волосся, відбувалося саме постриження і читалася молитва благословення. Після постриження відбувалося обходження навколо купелі, сугуба єктенія і відпуст. У XVI столітті з’являється практика читання Апостола і Євангелія у заключній частині чину хрещення. Виникнення цієї практики пояснюється тим фактом, що незавжди була можливість поєднати хрещення з літургією, щоб відразу запричастити похресника. Повного закінченого вигляду заключна частина чинопослідування хрещення одержала у XVII столітті завдяки требника святителя Петра Могили [49, 66-69]. Єдина відмінність требника 1646 року у тому, що він не містить у чинопослідуванні таїнства хрещення і миропомазання чину омивання на восьмий день і постриження волосся, як це міститься у сучасному українському требнику. Св. Петро Могила поєднав ці два чини і вказав на час їх звершення – восьмий день після хрещення [49, 70-75].
Під екуменізмом звичайно розуміють скерований до єдності рух християн різних конфесій, організаційним центром якого є Всесвітня Рада Церков, заснована у 1948 році в Урехті (Нідерланди). По суті ж екуменічний рух не зводиться до чітко визначених організаційних структур. Слово «екуменічний» (від гр. oikoumenh – всесвіт) [63, 868] увійшло до церковної термінології в перші роки християнства для позначення містичної повноти Єдиної Християнської Церкви[80, 233]. У Новому Завіті слово це зустрічається багаторазово: Мф. 24,14; Лк. 4,5; 21,26; Діян. 17, 31; 19,27; 24,25; Рим. 10,18; Євр. 1,6; 2,5; Одкр.3,10; 12,9; 16,14.
Як рух до єдності, екуменічний рух набагато ширший і глибший за загальновживані визначення. Фактично він існує з XI ст., коли єдина Церква розділилась на Західну та Східну. Разом з трагічними наслідками цього розділення (ослаблення християнства в цілому, що привело до падіння Константинополя) вже з XI ст. з’являються свідчення міжцерковного спілкування, діалогу та переговорів. Спроби об’єднання обох Церков, як відомо, робилися не раз. У XIX ст., у зв’язку з посиленням прагнення християн до єднання, визначення «екуменічний» стали застосовувати до різних міжконфесійних міжнародних конференцій та з’їздів: таким чином виникло поняття «екуменічний рух». Термін «екуменічний» міцно увійшов у мову багатьох західноєвропейських країн у 20-ті роки XX ст. В англійській мові стосовно екуменічних конференцій та з’їздів цей термін не вживається для уникнення плутанини, бо Ecumenical Council означає «Вселенський Собор». Тому в 1948 році, коли було утворено Всесвітню Раду Церков, вона дістала у французькій та німецькій мовах назву «Екуменічна Рада Церков», а в англійській мові – «Всесвітня Рада Церков» (World Council of Churches).
Досліджуючи розвиток російської богословської думки у XIX ст., архієпископ Волоколамський Пітирим зазначає, що питання про єдність Церкви було сформульовано ще у творах А. С. Хомякова, Ю. Ф. Самарина, І. В. Киреєвського, а з академічних богословів - у працях архієпископа (згодом патріарха) Сергія (Страгородського), професора протоієрея Є. Аквілова, професора Володимира (згодом архієпископа Іларіона) Троїцького та інших [85, 213]. «Суть еклезіологічних поглядів цієї блискучої плеяди мислителів та богословів була у визначенні Церкви як живого благодатного організму, в якому відбувається спасіння віруючих не силою авторитарної влади чи, навпаки, лише добровільно-особистісним спілкуванням людини з Богом, а живим спілкуванням любові в єдності благодаті та людської свободи, що проявлялась в конкретній історично-реальній формі. Своїм полемічним вістрям еклезіологія XIX ст. була націлена як проти універсалістських папістських домагань, так і раціоналістичних тенденцій протестантизму на Заході. Проте кінцевий результат цих досліджень породив з новою силою одвічно існуюче екуменічне прагнення в надрах російського релігійного суспільства». [85, 213].
Справжнім виявом цих прагнень була діяльність таких видатних ієрархів як Митрополит Київський Платон (Городецький), Митрополит Московський Філарет (Дроздов), Митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), Архієпископ Алеутський та Північно-Американський (згодом патріарх) Тихон (Бєлавін), а також видатних представників російської богословської науки: архімандрита Макарія (Глухарьова), професора І. Ф. Мансвєтова, професора А. Л. Катанського та інших.
Слов’янофіли Олексій Хом’яков, брати Кириєвські, А. А. Киреєв та інші отримали традиційне православне виховання та освіту. Познайомившись із західноєвропейською культурою та життям Римо-Католицької Церкви, вони належно оцінили духовне багатство та самобутність православного спадку, зуміли мовою релігійної філософії сучасної їм Європи викласти православне вчення про Церкву і тим самим відкрити нову сторінку в історії взаємовідносин між Сходом і Заходом. Переконані в тому, що саме Православ’я володіє повнотою істини, а західні віровизнання страждають від духовної гордості та раціоналізму, слов’янофіли вірили в єдність Вселенської Церкви Христової, «вірили, що повнота церковного життя може бути досягнута лише в соборності, у тому союзі любові та свободи, який відновлює єдність людського роду, старанно охороняючи разом з тим цінність та неповторність кожної особистості». [59, 201].
Богословська думка Заходу була для православних не лише опонентом, але і джерелом багатьох знань. Як визнавав святитель Феофан Затворник, «є багато смиренних письменників-трудівників не лише у католиків, але і у протестантів. Загальнохристиянські істини у них викладені добре. В цьому можна користуватись ними, але все ж не з зав’язаними очима». [37, 209].
Помітне зацікавлення Православ’ям виникло в Західній Європі в середені XIX ст. у зв’язку з так званим «Оксфордським рухом» в Англіканській Церкві. Представники цього руху вважають, що Церква зовсім не є розділеною, що порушено лише видиму єдність; завдання полягає у відновленні призупиненого взаємного спілкування або ж у взаємному визнанні розділених гілок єдиної Вселенської (Кафолічної) Церкви, якими є Англіканська, Римо-Католицька та Православна Церкви. Певні зовнішні фактори надали оксфордському рухові екуменічної скерованості, виявивши, зокрема, прагнення до воз’єднання з Римо-Католицькою Церквою. На ранній стадії оксфордського руху його діячі проявляли порівняно мало інтересу до Православних Церков. Згодом інтерес їхній до Православ’я зріс, що привело до утворення Асоціації Східної Церкви. [59, 202].
В екуменічних діалогах ми вчимося відрізняти другорядне від головного. Є серйозні підстави для розділення православ’я і неправославних християнських груп, а є такі відмінності, котрі не вартують серйозних дискусій і ніяк не можуть виступати в якості мотиву для розділення. [77, 23].
Історія міжконфесійної полеміки минулих століть знала дуже багато випадків змішання дійсно серйозних питань з досить другорядними. Полеміка проти Filioque існувала поряд зі звинуваченням у тому, що католицькі єпископи носять персні. Сьогодні ж для обговорення в богословських діалогах висувають дійсно фундаментальні питання, і, в решті решт, це корисно для виховання нашої власної церковної думки і психології: вміти виділяти головне в своїй вірі і в чужій і розуміти, що необхідним є лише догматично-віронавчальна єдність, а образи благочестя можуть бути різними. [77, 25].