Виникає питання — у що ж насправді вірили праукраїнці? Не викликає сумніву, що разом з усіма язичницькими народами Русь завжди глибоко відчувала і наділяла життям весь навколишній світ — природу, її стихії, землю, тварин. З особливою шаною ставилися до землі: її називали «годувальницею», «матір'ю». Селянин перед тим, як почати оранку, землі кланявся, звертався до неї як до живої істоти, просив послати добрий урожай. Перед землею проголошувалися клятви, її цілували, вбивці повинні були просити у неї прощення (тому що вона як мати вбитого могла пробачати злочинця).
За віруваннями предків українців, сили добра і зла мали своє уособлення та активно впливали на життя людей. Цим пояснюється принесення дарів вампірам і берегиням.
Вампір в уявленні язичника — це страшна таємнича істота, що інколи висмоктує у людини кров та здатна принести багато іншого зла. Русичі схильні були бачити у вампірах злих покійників, яких називали «нав'є». Нав'є — не своя людина, не родич, не пращур; він — чужинець, з іншого племені, не похований як слід, непрощений або злодій. Тому його старалися задобрити приношеннями їжі («треби»), залишками сімейної трапези. Однак найчастіше від них намагалися боронитися різноманітними замовляннями і заклинаннями.
Берегині, навпаки, — добрі істоти, пов'язані з берегами річок, озер, морів, що поступово перетворились у народних уявленнях на русалок. Від них значною мірою залежав успіх не лише плавання, а й випадання на поле роси та дощу. Русалки також сприймалися як покійниці, але доброзичливіші до людей, ніж вампіри. На честь цих таємничих мешканок прибережних хащів влаштовувалися особливі святкування, пережитки яких у напівжартівливому варіанті зберігаються і в наші дні у святі Івана Купайла.
У язичницькій Русі було поширеним шанування померлих предків. Вірили, що від прихильності «дідів» («щурів», «пращурів») багато в чому залежить доля нащадків. Тому померлим родичам влаштовували розкішні поминки, тризни (ігрища зі змаганнями та гулянками), вшановували їх у певні дні протягом року, прикликали на частування. Як правило, домовик уявлявся як померлий предок. Що стосується людських жертвопринесень, то згадок про них майже немає, крім «Повісті минулих літ». Звідси напрошується висновок, що людські жертви ідолам були не характерним для Русі явищем.
Дивною є та обставина, що на Русі в епоху язичництва не було уявлень про пекло, підземні, підводні світи — не було і культу підземних богів. Усі язичницькі боги Давньої Русі пов'язані з небесно-земним буттям.
«Добрі» і «злі» язичницькі духи і боги — теїстичні образи — не лише здавалися антропоморфними, тобто такими, що мають людську зовнішність. Праукраїнці вірили, що вони справді думають і чинять, як люди. Такий спосіб розуміння надприродних сил, абстрактних понять, неістот називається уособленням.
Уособлення — винесення людських рис символічними засобами поза людину, перенесення їх на явища морально-побутового та виробничого характеру.
Політеїстичному язичництву, яке вже подолало демо-ністичний зооморфізм, ще треба було пройти відповідний шлях, аби досягти рівня абстрактної боголюдини. Та часу для цього процесу історія йому не надала. Давня віра праукраїнців не встигла розвинутися в завершену, повну систему, бо прийшло християнство й зупинило (хоча відразу й не викоренило) її розвиток. Ось тому й зазвичай постає вона як лише уривки стародавніх вірувань, а не розвинута релігійна система. І все ж політеїстичні вірування праукраїнців готували ґрунт для релігійності вищого порядку. Українське православ'я, яке складалося пізніше, було не простим перенесенням іншої віри на береги Дніпра, а результатом взаємодії візантійської і київської релігійних традицій, що трансформувалися й збагатили свій зміст під впливом нових етноісторичних та світоглядних умов і потреб. Активним чинником цих процесів і стала дохристиянська релігійно-міфологічна культура праукраїнців. Вона не зникла, а набула форми компромісного існування — двовір'я, яке в науці отримало назву православно-язичницького синкретизму (поєднання, переплетіння, взаємодії язичництва і православ'я).
4. Висновки.
Етнонаціональні релігії розрізняються між собою за часом і умовами появи, за змістом віровчення і культовою практикою. Водночас вони характеризуються й багатьма спільними ознаками, що дає змогу розглядати їх як період у загальнопланетарній релігійній генезі:
• усі вони відтворюють у загальних рисах етнорелігієгенез, в якому різні типи релігій взаємно переплітаються, впливають один на одного;
• усі вони, сформувавшись у певному етносі, зростаються з ним аж до злиття і тотожності (на певних етапах) і виконують функції вагомого, а інколи й вирішального, чинника етноутворення та етноінтеграції;
• етнонаціональні релігії — це результат релігійного синкретизму (поєднання різних компонентів первісних культів, анімістичних вірувань конкретних етносів) і виникнення поняття «бог»;
• з появою такого типу релігій з'являються складні релігійно-міфологічні системи, релігійно-філософські концепції побудови Всесвіту, сутності людини, характеру її відносин із Богом, одновірцями; віросповідні святі книги; вчення пророків, спасителів тощо;
• на стадії етнонаціональних релігій уніфікується й спрощується культова діяльність, духовна влада відокремлюється від світської;
• етнонаціональні релігії — це складний комплекс ідей, які виражають інтереси конкретного етносу і переплетені з його традиціями, звичаями, ментальністю. Тобто це не лише черговий етап у розвитку певного релігійного комплексу, а й характеристика особливостей релігійності певного етносу.
Використана література
1. Боровський Я. Світогляд давніх киян. — К., 1992.
2. Іларіон, митрополит. Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992.
3. Історія релігії в Україні. — К., 1999. Малерб М. Религии человечества. — М. — СПб., 1997.
4. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. — К., 1996.
5. Павленко Ю. В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К., 1994.
6. Шилов Ю. Святині. — К., 2001.