МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІНФОРМАТИКИ І ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
ФАКУЛЬТЕТ ФІЛОСОФІЇ І РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАФЕДРА РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
Реферат за темою:
УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА У XVI – XVIIIСТ.
Виконав:
магістрант групи ФіР-04М
Халіков Р.Х
Науковий керівник:
доц. А. М. Фесенко
Донецьк 2009
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛЕМІЧНІЙ ДУМЦІ XVI – XVIII СТ
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА В ОСТРОЗЬКОМУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ОСЕРЕДКУ
РОЗДІЛ 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ВАЖЛИВИЙ КУЛЬТУРНО-ПРОСВІТНИЦЬКИЙ ЦЕНТР
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Українська територія періоду XVI – XVIII ст. стала площею зіткнення кількох релігійних напрямків – православ’я, протестантизму, католицизму та уніатства – між якими розгорілася боротьба за домінування серед християнського населення регіону. Полеміка, яка розгорнулася, стала стимулом для розвитку освіти, філософських досліджень, раціоналізації мислення, оскільки полемісти мали бути достатньо освіченими, щоб вести повноцінну богословську боротьбу. Дослідження цього надзвичайно важливого періоду становлення української думки важливе та актуальне для повного розуміння специфіки української філософії та українського християнства. Актуальність саме даної праці полягає в дослідженні розвитку українського православ’я через призму полемічного богословсько-філософського протистояння задля виявлення його специфіки.
Мета роботи – виявлення специфіки української полемічної думки XVI – XVIII ст. Для її виконання будуть виконані менші завдання – розгляд сукупної ситуації в українському християнстві, висвітлення різних тенденцій в українському православ’ї, насамперед, появи великих культурно-просвітницьких центрів різних форм власності на прикладі Острозького та Київського осередків. Об’єкт роботи ситуація в українському християнстві та християнській думці XVI – XVIII ст. Предмет роботи – український полемічний рух XVI – XVIII ст.
Структура праці зумовлена поставленими проблемами та складається з трьох розділів – у першому висвітлено загальну тогочасну ситуацію в міжконфесійній боротьбі, другий і третій присвячені відповідно різноплановим культурно-просвітницьких осередкам – Острозькому, який був заснований та функціонував за підтримки князів Острозьких, та Київському, який функціонував за підтримки церкви та в менш ворожому середовищі.
РОЗДІЛ 1. РАЦІОНАЛІСТИЧНІ ТЕНДЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ПОЛЕМІЧНІЙ ДУМЦІ XVI – XVIII СТ.
Полемічна традиція в історії української думки пов’язана безпосередньо з релігійним протистоянням. Особливо гострою боротьба на цій території стала в XVI – XVIІI ст.ст. під час розповсюдження ренесансних, реформаційних ідей, а також у зв’язку з впровадженням Берестейської церковної унії в 1596 р. В цей час зіткнулися католицький, православний та реформатський напрямки християнства, йде масштабна богословська полеміка між ними. Боротьба здебільшого ведеться між освіченими полемістами, які добре володіли грецькою та латиною, тобто могли звернутися до першоджерел з логіки. Крім того, ще в XIV – XV століттях було перекладено трактати з логіки Маймоніда та аль-Газалі, а також анонімний арабський текст «Аристотелеві врата» (відомо також, що, наприклад, Станіслав Оріховський знав творчість Аверроеса) [3, 112-113]. Отже, традиція логіки та раціональності була поширена серед українських діячів культури, причому користувалася неабиякою пошаною. У творах письменників XVI – XVIІ ст.ст. можна знайти чимало реверансів у бік розуму як важливого засобу пізнання істини, хоча в українській думці набагато більше значення, ніж у тогочасній європейській, надається серцю, тобто інтуїтивно-містичному пізнанню на засадах християнської віри. Юрій Дрогобич пише в передмові до книги «Прогностична оцінка 1483 року»:
- Обшири неба для наших очей незбагненно великі,
Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.
Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм,
Так відкривається шлях, що до ефіру веде… [2, 15]
Можна також навести цитати з полемічного твору Іпатія Потія, що захищає Берестейську унію в полеміці з Кліриком Острозьким: «Бачу, ижъ ти слов доставаетъ: много мовиш, але мало пробуешъ. Бо то есть кгрунтъ твого всего доводу, яко бачу (поведаешъ): ижъ тая единость наша не зъгажаетъся зъ волею Божею. Альбо-сь ты порадъцею у Бога былъ, ижъ хочешъ ведати умъ Господень? … Неправду мовишъ, бо того всего не доведешъ … О, незмероное глупство ваше! Же ся обачити не можете, и неподобную речь быти розумеете!» [5, 151-152, 163].
Одним із характерних пріоритетів цієї доби було створення всіма трьома напрямками потужних систем освіти, що дозволяло успішно вести полеміку, остаточною метою якої було захоплення монополії на ортодоксальність і домінування в духовному житті суспільства. Важливість таких освітніх центрів підкреслює В. Литвинов: «На відміну від західних філософів, українські гуманісти замало уваги надавали розробці логічної проблематики, теорії абстрактного мислення, зокрема теорії категорій, висновку, доказу, методу, тобто таким дослідженням, в яких розум стає самоцінністю, звільняється від теології. Це стало можливим згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії» [3, 120]. Серед наукових центрів XVI-XVIІІ ст.ст. можна крім Києво-Могилянської академії побачити як братські школи (1585 – львівська, 1615 – київська, 1620 – луцька тощо), так і колегіуми (1632 – Києво-Могилянський, 1700 – Чернігівський, 1721 – Харківський тощо), університети (1661 – Львівський, 1805 – Харківський, 1834 – Київський). Також раціоналістичний світогляд культивувався при книгодрукарнях, перекладницьких та культурних центрах (наприклад, Острозький – 1576-1636) тощо.
Під час полеміки в таборі православно налаштованих полемістів поступово виокремлюються дві полярних тенденції. «Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М. Смотрицький, С. Зизаній і Л. Зизаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму, на ґрунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репрезентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі...» [1, 59]. Передбачувані й наслідки подібного розгалуження. З одного боку, тенденція до раціоналізації поступово переводить релігійний дискурс до формально-логічної філософської полеміки – філософи «в своїй боротьбі проти філософії томізму фактично почали підривати релігію зсередини, самі того, напевно, не усвідомлюючи»[7, 12]. Проти надмірного надання переваги в пошуку істини й ортодоксії виступав, наприклад, Василь Суразький: «И ни которое учение в них, ни человеческое, ани божественное твердо быти мнися, если не аристотелевскими силогизмами ствердят его» [7, 30]. Подібну думку мав також Іван Вишенський, що виступав проти надання беззаперечного ступеню авторитету розуму, через його неспроможність пізнати єдиний гідний пізнання об’єкт – Бога. За Іваном Вишенським, «пізнавальна діяльність людини має спрямовуватись не на часову, минущу природу, а до осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще» [1, 61]. Проте містичні та антираціональні тенденції не змогли нарівні брати участь у полеміці з прокатолицькими колами, які, завдяки діяльності освічених полемістів-єзуїтів, перемогли в боротьбі за домінування серед мирян і протестантів, і, значною мірою, православних.
Отже наслідки побудови логічних теорій під час релігійно-філософської полеміки охоплюють два полярних процеси – визнання раціонального критерію адекватним для пошуку істини, намагання якомога чіткіше дотримуватися формальних положень з одного боку; відмову брати участь у полеміці та сумнів у її спроможності віднайти об’єктивну істину, яка може не співпадати з раціональними побудовами, – з іншого. Перша позиція спрямовує своїх адептів на все повніше надання переваги розумові перед доктринальними положеннями, які відтепер не є самостійними істинами, а вимагають легітимації з боку раціональних логічних систем. Відбувається підміна цінностей, коли істина позараціональна замінюється істиною раціональною, тобто суто людські висновки домінують перед не завжди зрозумілими положеннями, даними харизматичним засновником від імені надприродного авторитету. Але такий перебіг подій не відповідає первинній ситуації, для якої властиве безумовне надання першого місця позараціональній істині одкровення, сприяє виникненню недовіри до розуму як засадничого критерію істини. Таким чином друга позиція характеризується униканням логіки та, як наслідок, аргументація її представників може бути сприйнятою лише завдяки особистій харизмі, залишаючись на периферії розвитку релігійно-філософської полеміки.
РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКА ПОЛЕМІЧНА ДУМКА В ОСТРОЗЬКОМУ КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЬОМУ ОСЕРЕДКУ
Острозький культурно-освітній осередок був заснований у 1576 році українським магнатом князем Василем-Костянтином Острозьким і, незважаючи на те, що був утворений на приватних засадах, набув дуже великої ваги в культурному житті, в певному сенсі складаючи альтернативний підхід у просвітницькій діяльності щодо київського осередку, який складався навколо Києво-Могилянської академії. В. С. Горський аналізує діяльність центру: «Тут акумулювались усі течії і напрями тогочасної духовної культури України, здійснювалась наукова розробка й поширення, в тому числі філософських ідей ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об’єднував колегіум, що являв собою першу на східнослов’янських землях спробу створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров» [1, 55]. Проте фактор княжої підтримки виявився доволі хитким, і вектор діяльності Острозького культурно-освітнього осередку залежав від політики князів Острозьких. І якщо за доби князя Василя-Костянтина осередок переживав розквіт, то після 1608 року, коли князь помер, почалася поступова деградація, що привело врешті-решт до припинення його існування 1636 року.