10.2. “Кормча книга” святого Савви Сербського
Винятково важливе значення для права слов'янських церков мала “Кормча книга” св. Савви Сербського. Російські вчені професор А.С. Павлов, академік Є.Є. Голубинський вважали, що св. Савва сам підібрав грецькі джерела для свого збірника і переклав їх слов'янською мовою.
Однак ще в XIX столітті хорватський учений Б. Ягич висловив припущення про те, що “Кормчу” переклали російські ченці на Афоні, а св. Савва дав уже готовому слов'янському перекладу сербську редакцію. З цією точкою зору погодилися росіяни вчені – М.Н. Сперанський, А.І. Соболевський, А.В. Соловйов і сербські – Ф. Міклошич, А. Бєлич. Інші сербські автори – єпископ Никодим (Мілаш), Ч. Мітрович – вважають, що св. Савва тільки очолив роботу з укладання й перекладу “Кормчої”, але сам у ній не брав участі.
У Рашському списку “Кормчої” і в деяких інших древніх списках є приписка: “Изыде ж на світло нашої мови Божественне се писання потшанием і любовию многою бажанням із млада освещеннаго благочестиваго і преосвященного і пръвага архиєпископа всее срьбськые землі кир Саввы”.
На думку сучасного дослідника “Кормчої” Я.Н. Щапова, “ступінь участі у створенні “Кормчої” першого архиєпископа Сербії Савви, творця її автокефальної організації, який став її главою в 1219 р., не ясна. Безсумнівна його вирішальна роль у визнанні нового збірника офіційним кодексом права Церкви і поширенні його в країні. Дуже ймовірна його роль як укладача цієї “Кормчої”, але тільки з матеріала, що відстає від часу його роботи приблизно на 50 років і, отже, перекладеного заздалегідь. Питання про переклад самим Саввою окремих частин “Кормчої”, про характер і склад існував до XIII століття “Номоканона” із тлумаченнями до спеціальних лінгвістичних і історичних досліджень залишаються відкритими”.
Місцем складання “Кормчої” є, імовірно, Хіландарський монастир на Афоні. Робота над укладанням цього збірника була продовжена святим у монастирі Філокалі, поблизу Солуні.
У свою “Кормчу” св. Савва включив переклад різнорідного церковно-правового матеріалу. З Фотієвого “Номоканона” він запозичив обидві передмови та систематичний покажчик канонів. У “Кормчу” включені візантійський збірник імператорських законів про Церкву Іоана Схоластика в 87 главах, “Прохірон”, новели імператора Олексія Комніна про шлюб. Але основу “Кормчої” склав “Синопсис” Стефана Ефеського, витлумачений і доповнений Аристином. Однак у деяких місцях, де тлумачення Аристина не задовольняли укладача, він заміняв їх тлумаченнями Зонари. “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, у якому правила наводилися в короткому викладі, св. Савва вибрав заради зручності користування своєю “Кормчою”. Адже цей збірник був призначений для того, щоб з'єднати в собі всі необхідні в церковній практиці правила і закони, і якби в ньому вміщені були повні тексти канонів, він виявився б занадто громіздким.
У Сербії “Кормча” св. Савви відразу після її укладання була розіслана по єпархіях як “Законник Св. Отців” і була головним джерелом не тільки церковного, але і державного права, так що пізніший “Законник” короля Стефана і “Синтагма” Властаря в сербському перекладі вважалися лише доповненнями до основного кодексу – “Кормчої св. Савви”.
У 1221 р. “Кормча” була надіслана в Болгарію, де також одержала офіційне визнання.
10.3. “Кормча книга” на Русі
У Болгарію до напівнезалежного деспота (князя) Якова Святослава (руського за походженням, ймовірно родом з Галичини) звернувся Київський митрополит Кирило з проханням надіслати йому на Русь “Кормчу” св. Савви. У 1262 р. деспот Яків Святослав вислав на Русь список “Кормчої”, супровівши його посланням до митрополита. Цю книгу Яків Святослав назвав “Зонарою”, хоча насправді майже всі тлумачення на канони, вміщені в “Кормчій”, належать не Зонарі, а Аристину. Південні слов'яни назвали збірник іменем, яке у них вслід за греками зробилося загальним для всякого тлумача канонів.
“Кормча” була зачитана на Соборі, скликаному митрополитом Кирилом у Володимирі-на-Клязьмі в 1272 р., і одержала схвалення. Пізніше вона багаторазово переписувалася. Утворилося дві фамілії списків “Кормчої книги”: рязанська та софійська.
Тексти рязанської фамілії ближче до того рукопису, що був присланий із Болгарії за митрополита Кирила. Список із цього рукопису спадкоємець Кирила митрополит Максим послав у Рязань на прохання Рязанського єпископа Іосифа. У 1284 р. він був переписаний тут і покладений на збереження в кафедральному соборі “на уведение розуму і на слухняність вірним і послушающим”. Цей список зберігся. Від нього і пішла так звана рязанська фамілія рукописів “Кормчої”.
Софійська фамілія бере початок від “Кормчої”, написаної для Новгородського архиєпископа Климента одночасно з рязанським списком і покладеної на збереження у св. Софії на “шанування священикам і на послух християнам”. Цей софійський список теж зберігся. Софійська фамілія списків “Кормчої” помітно відрізняється від сербського списку св. Савви. В основу софійської фамілії покладена не “Кормча” св. Савви, а перший слов'янський переклад “Номоканона в XIV титулах”, зроблений у Східній Болгарії на межі ІХ-Х ст., який, однак, зазнав на собі вплив Сербської “Кормчої”. Він виражений у тому, що в софійський список внесені були тлумачення на правила, яких не було в первісному слов'янському “Номоканоні” Патріарха Фотія, і додані правила Соборів 861 і 879 рр., а також деякі інші статті, не відомі попередньому “Номоканону”.
Головні розходження між цими двома розповсюдженими на Русі фаміліями списків “Кормчої” полягають у наступному: по-перше, у списках рязанської фамілії правила дані у скороченні, а в рукописах софійської фамілії наводиться їхній повний текст, по-друге, у збірники софійської фамілії включалися статті російського походження, яких немає в списках рязанської фамілії.
У 1649 р. у Москві за царя Олексія та Патріарха Іосифа було розпочато перше друковане видання “Кормчої книги”. В основу цього видання було покладено рязанську редакцію, близьку до сербського перекладу св. Савви. Друкування “Кормчої” закінчилося в 1650 році.
Патріарх Никон піддав щойно видану “Кормчу” ревізії. Ним було виправлено 50 сторінок книги; у свою чергу в нову Никонівську редакцію були внесені істотні доповнення. У 1653 р. екземпляри друкованої “Кормчої” були розіслані по єпархіях, монастирях, парафіях. Надіслані вони були і на Балкани – у Болгарію і Сербію.
Всупом до друкованої “Кормчої” у Никонівській редакції було декілька історичних сказань: про встановлення автокефалії Російської, Болгарської та Сербської Церков, про хрещення Русі та поставлення в ній Патріархів, про поставлення на царство Михайла Федоровича Романова і на патріаршество його батька Філарета, сказання про 7 Вселенських Соборів, сказання про 16 Соборів (Вселенських і Помісних), правила яких ввійшли до “Кормчої”.
Далі йде “Номоканон” Патріарха Фотія з двома передмовами; до нього включені тільки титули (грані) із зазначенням канонів. Цивільні закони, вміщені в грецькому “Номоканоні” під цими титулами, перенесені в 44-у главу “Кормчої”.
Перша частина “Кормчої” складається з 41-єї глави. Глави 1–37 містять канонічний “Синопсис” із тлумаченнями Аристина, а в деяких місцях – тлумаченнями Зонари і ще одного невідомого тлумача. Глави 38–41 складають доповнення до “Синопсиса”
З 42-ої глави починається друга частина друкованого видання “Кормчої”, що містить, в основному, закони візантійських імператорів: збірник з 87 титулів Іоана Схоластика (гл. 42); три новели імператора Олексія Комніна про церковне обручення та вінчання шлюбів (гл. 43); цивільні закони з “Номоканона” Патріарха Фотія (гл. 44); витяги з законів Мойсея про покарання за злочини (гл. 45); “Закон судний людям” – болгарська компіляція, в основу якої була покладена “Еклога” (гл. 46); полемічний твір проти латинян Микити Стифата (XI ст.) та інший полемічний твір невідомого автора, спрямований проти латинян (гл. 47–48); “Градський закон” – повний переклад “Прохірона” (гл. 49); “Еклога” Льва та Костянтина зі скороченнями (гл. 50); стаття “Про шлюби” (гл. 51); візантійські статті на тему про незаконні шлюби (гл. 52); “Томос єднання” – 920 р. (гл. 53); канонічні відповіді Патріарха Миколая Граматика (гл. 54); канонічні відповіді Микити, митрополита Іраклійського, що відносяться до кінця XI століття (гл. 55); правило св. Мефодія, Константинопольського Патріарха (IX ст.), про прийняття в Церкву тих, хто відпав від Православ'я, (гл. 56); “правило ієреям, які не облачаються у всі священні ризи...” (гл. 57), витяги з правил Патріарха Константинопольського св. Никифора Сповідника (гл. 58); уривки з канонічних відповідей, підписаних іменем Іоана, єпископа Кітрського, а насправді належних архиєпископу Дмитрію Хоматіну (гл. 59); “Архиєрейське повчання новопоставленому священику”, єдина стаття російського походження (гл. 60); канонічні відповіді Патріарха Олександрійського Тимофія, додаткові до його відповідей, вміщених у 32-ю главу “Кормчої” (гл. 61); правила Василія Великого про монастирі і ченців (гл. 62–65); стаття “Про священні одежі й особи” (гл. 66–69); трактат Тимофія, Константинопольського пресвітера VI століття, про прийом до Церкви єретиків (гл. 70); виписки з “Пандект” грецького ченця Никона Чорногорця, який жив у XII столітті, про важливість церковних правил (гл. 71).
Наприкінці “Кормчої книги”, поза главами, за вказівкою Патріарха Никона вміщені три статті: “Вість” про назву і видання цього збірника, фальшива дарча грамота Костянтина Великого папі Сильвестру та “Сказання” про відокремлення Римської Церкви від Східної.
11. ДЖЕРЕЛА ЦЕРКОВНОГО ПРАВА НА ЗАХОДІ
11.1. Джерела права Католицької Церкви
Після відокремлення Римської Церкви від Вселенського Православ'я (1054 р.) канонічний кодекс Західної Церкви, в основу якого покладено Лже-Ісидорів збірник, де справжні канони і папські декретали поєднані з фальсифікатами, розширювався головним чином за рахунок папського законодавства і соборних постанов.