30-е Апостольське правило не поширюється, зрозуміло, на випадки санкціонування поставлення на священні ступені цивільною владою. Воно діє лише стосовно інтриганів і кар'єристів, які шукають сприяння “мирських начальників”.
14. СВЯЩЕННА Й УРЯДОВА ІЄРАРХІЇ
14.1. Священна ієрархія
Церква одвічно має священну ієрархію з її трьома ступенями: дияконським, пресвітерським і єпископським. Ці ступені апостольського походження, і вони існуватимуть до кінця віку. Церква не владна скасувати ні одного з них; не може вона і примножити число священних ступенів
14.2. Урядова ієрархія єпископського ступеня
Сакраментально особи, що належать до одного й того ж ступеня, рівні між собою. У слові, яке Патріарх Сергій вимовив при своєму нареченні в єпископа, він сказав: “Саме єпископське служіння в його суті... завжди й усюди залишається тим самим апостольським служінням, здійснюється воно у великому Царгороді, чи в незначному Сасимі”.
Однак, будучи рівними на рівні сакраментальному, єпископи, а також пресвітери і диякони можуть розрізнятися за обсягом повноважень і місцем, яке займають в диптихах чи перед престолом. Розрізнення священнослужителів за цією ознакою називається урядовою ієрархією.
Так, носії вищого єпископського ступеня священства як члени урядової ієрархії можуть носити титули пап, патріархів, католікосів, екзархів, примасів, митрополитів, архиєпископів і хорєпископів.
Поява кожного з цих титулів пов'язана з тією чи іншою територіальною областю, що входить у систему адміністративного розподілу Вселенської Церкви, хоча згодом відмінності між титулами могли втратити обумовленість обсягом реальної урядової влади, перетворившись у титулярні відмінності і переваги, присвоєні або єпископським кафедрам, або особисто архиєреям, які займають їх.
14.3. Урядова ієрархія пресвітерського і дияконського ступеня
Існують різні ступені урядової ієрархії і для пресвітерів. У Російській Церкві нині є священики, протоієреї і протопресвітери; у чернецтві – ієромонахи, ігумени й архимандрити. У дияконського ступеня, крім власне дияконів, ми знаємо також протодияконів і архидияконів.
14.4. Відмінність ступенів священства від ступеня урядової ієрархії
Усі ступені урядової ієрархії, на відміну від священних ступенів, історичного походження. Вони встановлюються і скасовуються самою Церквою, котра то збільшує, то зменшує їхню кількість.
48 (39)-м правилом Карфагенського Собору заборонені титули екзарха, верховного священика і всі взагалі титули першого престолу, крім примаса. Але 9-м і 17-м правилами Халкидонського Собору ця заборона була скасована. Суперечить 48 (39)-му канону Карфагенського Собору і безліч інших правил, у яких мова йде про Патріархів, екзархів, митрополитів і архиєпископів.
На відміну від священних ступенів, які надаються через Таїнство священства – хіротонію, ступені урядової ієрархії присвоюються або за чином хіротесії, або просто шляхом призначення, нагородження, надання того чи іншого ступеня законною церковною владою.
15. ЦЕРКОВНОСЛУЖИТЕЛІ
15.1. Хіротесія церковнослужителів
Нижчих кліриків називають ще церковнослужителями. Їх ступені встановлюються самою Церквою. Вона може вводити нові ступені і посади церковнослужителів, так само як і скасовувати вже існуючі.
На свої посади церковнослужителі призначаються, а в ступені поставляються чином хіротесії – рукопокладання, яке, на відміну від рукоположення, хіротонії, здійснюється поза вівтарем, у храмі. Право поставляти молодших кліриків на церковнослужительські ступені належить єпископу, а в монастирях хіротесію можуть здійснювати і їхні настоятелі – архимандрити та ігумени.
14-е правило VII Вселенського Собору говорить: “Рукоположення ж читця здійснювати дозволяється кожному ігумену у своєму, і тільки у своєму монастирі, якщо сам ігумен одержав рукоположення від єпископа в начальство ігуменське, без сумніву, вже будучи пресвітером”.
Ігумен у давнину був обов´язково настоятелем монастиря, у деяких випадках він міг навіть і не мати пресвітерського сану. Цілком очевидно, за змістом правила, що нині здійснювати хіротесію вправі лише ті ігумени й архимандрити, що начальствують, настоятельствують у монастирі.
15.2. Ступені церковнослужителів
Ступені нижчих кліриків введені в життя Церкви історично, вони не існували в ній від самого початку. Але вже в апостольський вік у християнському богослужінні брали участь особи, на яких покладалися обов'язки, подібні до тих, які виконують нині церковнослужителі. Це були миряни, що служили воротарями храму, охоронцями порядку за богослужінням, читцями, і діяли вони під керівництвом дияконів.
Кількість посад церковнослужителів згодом збільшувалася. Поступово вони склали ієрархію від вищих до нижчих і таким чином перетворилися на ступені нижчої урядової ієрархії Церкви.
Із мирян виконавці церковнослужительських обов'язків переходили в розряд кліриків. Цей процес у латинських Церквах відбувався швидше, ніж у грецьких.На час 4-го століття ієрархія церковнослужителів була повністю сформована. В Східній та Західній Церкві до неї входили такі ступені: іподиякон(субдиякон), аколуфи, екзорцисти (заклинателі), читці, остіарії (привратники), співці (на сході, деякий час), - також церковнослужительські посади: фоссори (гробокопателі), ексцептори (записували мученицькі акти), герменевти.
Відомим в Древній Церкві було і жіноче служіння. Так 15-те правило Халкидонського собора говорить про дияконіс, які за тлумачення Вальсамона виконували служіння церковнослужителів. Ці обовязки жінки можуть виконувати, і виконують в Церкві і в наш час,- прислуговують в храмах, беруть участь у керівництві церковним господарством, та інше.
16. ВИМОГИ ДО КАНДИДАТА СВЯЩЕНСТВА. ПЕРЕШКОДИ ДО ВИСВЯЧЕННЯ
16.1 Нездатність до священства
Священнослужителі є духовними керівниками і наставниками народу Божого. Тому кандидати священства мають відрізнятися глибиною і міцністю віри, високими моральними якостями, бездоганною репутацією. Далеко не всі християни можуть бути рукоположені чи поставлені в церковнослужителі. Необхідно, щоб кандидати священства відповідали певним вимогам. Невідповідність їх цим вимогам стоїть на перешкоді до священства.
Католицьке право розрізняє так звану абсолютну нездатність до висвячення (incapacitas) і неправильність (irregularitas), тобто недолік, що є перешкодою до рукоположення, який, однак, допускає диспенсацію (відступ від неухильного дотримання закону) з боку компетентної церковної влади.
У випадку абсолютної нездатності рукоположення неприпустиме, а якщо воно фактично виконане, то все рівно визнається недійсним, нікчемним. Цього все-таки не можна сказати про рукоположення, здійснене за наявності того чи іншого недоліку в того, кого рукопокладають, розціненому як “неправильність”. У цілому, розрізнення двох видів перешкод прийняте і в православному церковному праві.
Безумовно нездатні до священства нехрещені особи і жінки. Нехрещені особи не є членами церкви, тому очевидно, що вони не можуть входити до складу її ієрархії.
Що стосується жінок, то, за словом апостола Павла, “жінки ваші у церквах нехай мовчать, бо не дозволено їм говорити, а покорятися, як і закон говорить” (1 Кор. 14, 34). Це не означає, звичайно, що жінки не можуть прислуговувати у храмі чи співати на кліросі. Не усуваються жінки-парафіянки і від керування господарськими справами в парафії, а також від служби в різних церковних установах, не пов'язаної зі священнослужінням. Що ж стосується дияконис і пресвітерис древності, то вони, зрозуміло, не були особами ієрархічними.
16.2. Види перешкод
Деякі каноністи поділяють перешкоди до священства на ті, котрі обумовлені недоліками того, кого рукопокладають, і перешкоди, зв'язані із здійсненням злочинів. “Другий розряд канонічних перешкод, – відзначав А.С. Павлов, – має своїм джерелом злочини чи такі діяння члена Церкви, які якщо не з точки зору карного, то з точки зору канонічного права повинні бути визнані злочинами. Сюди відносяться: 1) відпадіння від віри, не змушене муками (Апост. 62, I Всел. 10, Анкір. 3); 2) єресь... (І Всел. 19, Канонічне послання Афанасія до Руфіана); 3) оскоплення себе й інших...; 4) усі так звані плотські гріхи, які полягають у порушенні сьомої заповіді Закону Божого (Апост. 61, Неокес. 9, 10). Винні і викриті у всіх цих злочинах, за древніми церковними правилами, піддавалися публічному покаянню. Звідси загальне канонічне положення; хто раз піддався публічному церковному покаянню, той назавжди усувається від рукоположення в церковноієрархічні ступені”.
На практиці відмінність між недоліками, наприклад, морального роду, і так званими недоліками віри, з одного боку, і злочинами – з іншого, провести важко, тому що другі неможливі без перших. Тому при класифікації перешкод до священства їх зручніше розділити інакше: 1) перешкоди фізичного характеру; 2) перешкоди духовного характеру; 3) перешкоди соціального характеру.
16.3. Перешкоди фізичного характеру
Серед них одні пов'язані з віком, а інші – зі станом здоров'я чи тілесними недоліками ставленика.
Для виконання ієрархічного і навіть причетницького служіння необхідні зрілість розуму, твердість переконань, певний життєвий досвід, що передбачають досягнення визначеного віку.
Для поставлення в диякона канони встановлюють вік 25 років, а у пресвітера – 30 років. Правило 14-е Трульського Собору говорить: “...щоб у пресвітера раніше тридцяти років не рукопокладати, якщо б людина і дуже достойна була, але відкладати до вказаних років. Бо Господь Ісус Христос у тридцяте літо хрестився і почав учити. Подібно і диякон раніше двадцяти п'яти років, і диякониса раніше сорока років нехай не поставляється”.