План
Вступ
1. Спільні та відмінні риси язичницької та християнської ідеологій
2. Чому Русь прийняла християнство
3. Боротьба поганської та християнської віри
Висновки
Література
Вступ
Датою офіційного запровадження християнства - як державної релігії Київської Русі - вважається 988 рік. Цей рік став тією межею, яка поділила історію східного слов’янства на два періоди: язичницький та християнський.
Хрещення Руси-України за часів Володимира Великого в 10-му столітті вважається найважливішою подією в історії народу, яка спрямувала його на дорогу Христової науки й визначила напрямок розвитку української культури. Прийнявши дар Христової віри, наш народ вклав її в своє життя й несе тисячолітнім шляхом свій історичний хрест.
На жаль, наші предки залишили нам дуже мало відомостей про цю важливу подію. Найдавнішу відомість про хрещення українського народу подає Початковий літопис з 12 ст., так званий “літопис Нестора”.
Дуже мало нам відомо про стару віру, якої тримався український народ ще до прийняття християнства. Називають її поганською вірою або “язичництвом”, та якщо приглянемось до тої високої культури, до якої дійшли вже в ті часи мешканці Київської Русі: спосіб одруження, відношення між собою, шанування гостей, та, взагалі, величний селянський побут, який наука ще дотепер докладно не розглянула, то переконаємось, що стара українська віра, може, й не була такою злою, як її малюють, і можливо науковці ще проаналізують і виявлять реальні цінності старої віри українського народу.
Вирішальна роль у справі запровадження християнського віровчення належала Володимиру Святославину. Він розумів, що християнізація підданих його країни відкриває шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в тогочасному християнському світі, уможливлює закріплення за її володарем нових знаків та титулів влади .
1. Спільні та відмінні риси язичницької та християнської ідеологій
Слов’янське язичництво було однією із складових комплексу поглядів, вірувань та обрядів первісної людини впродовж багатьох тисячоліть. Термін “язичництво” досить умовний, але загалом добре підходить для визначення того багатоманітного кола явищ (магія, анімізм, демонізм, дуалізм та ін.), яке означає поняття “первісна релігія”.[1]
Основою слов’янського язичництва є обожнювання сил природи, віра в духів, що населяли природу і життя людини і супроводжували її від народження до смерті. Дохристиянські вірування не були незмінними - на різних етапах історичного розвитку слов’яни поклонялися різним богам, які уособлювали найважливіші сили природи.
Крім віри у головних богів на різних етапах розвитку язичництва існувала віра в багатьох інших божеств, які населяли ліси, поля, води, були покровителями різних галузей господарства. Своїх богів мали племена, роди, сім¢ї. Поступово у слов’ян сформувався великий пантеон язичницьких богів.
Знайомство з літописними характеристиками язичників та їх вірувань, з повідомленнями про часті зіткнення з християнами дає підстави для висновку про принципову відмінність язичницької та християнської ідеологій, їх органічну несумісність. Але це не зовсім так. Звичайно, християнство відрізнялося від язичництва. Відрізнялося своєю релігійною суттю. Тоді як для язичницького світогляду сферою обожнення була природа, християнство вивело Бога за її межі, оголосило його надприродною силою, яка керує світом. Політеїзм змінився монотеїзмом. Відрізнялося християнство від язичництва і соціальною природою, розвинутим вченням про божественний характер влади. Однак у реальному житті нова релігія утверджувалася не лише через заперечення старої, а й шляхом пристосування її до традиційного язичницького світогляду. Не випадково християнство запозичило багато елементів старої релігії. Слов’янським богам дали нові імена. Річний цикл язичницьких свят також використала релігія. Новорічні свята відносили до церковних свят Різдва і Хрещення, день бога Ярила об’єднався з християнською Трійцею, день Перуна Громовержця - з днем Іллі Пророка.[2] Цей вимушений з боку православної церкви компроміс був зумовлений її намаганням послабити протидію широких народних мас утвердженню нової віри.
2. Чому Русь прийняла християнство
Аналіз джерел переконує, що запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію, пов’язану з чудесним прозрінням Володимира Святославина. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до його князювання і тривав після нього.
Чому людність Київської Русі прийняла християнство? Спробам дати відповідь на це питання скоро вже тисяча років, бо пошук її розпочався майже відразу після занурення русичів у хрещальну купіль. Відповідей може бути кілька варіантів.
Перший - це, звичайно, богословський. Князя Володимира вело Боже провидіння. Таке тлумачення прийняття нової віри дав ще Яків Міх у “Пам’яті й похвалі князю руському Володимиру ”: “... просвіти благодать божиа серце князю Рускому Володимиру, сыну Святославлю, внуку Игореву, и возлюбивь человеколюбивыи богь ”.[3]
Друга версія виходила з примітивності “не конкурентноздатних” язичницьких звичаїв та обрядів й естетичної привабливості православної літургії. А проте, як довели дослідники вірувань східних слов’ян, на Русі існували не лише примітивні сільські повір’я, а й державна язичницька релігія міст і соціальних верхів з космологічним епосом, уявленням про божественне походження великокнязівської влади, насиченим ритуалом, розвинутим ієрархізованим жрецьким станом, який володів таємницями витонченої символіки.
Втім, відомо, що зміни в будь-якій культурі не відбуваються миттєво, під впливом якоїсь раптової акції. Їхнє поширення вимагає об’єктивного підгрунття в самосвідомості широких мас, а не лише волі якоїсь особи, хай навіть і непересічної.
Виходячи з цього, більшість дослідників вбачають головну причину офіційного визнання, введення й поширення християнства як державної релігії на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.
3. Боротьба поганської та християнської віри
Важливим етапом у християнізації Русі є період князювання в Києві Аскольда. Здійснивши в 860 році стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові” . Однією із найважливіших його статей було хрещення Русі. Ось так про це згадується в літописах: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси) тепер поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво), якої раніше дотримувалися, на християнське вчення, ...і в них розгорілась така спрага віри і ревнощів, що з великим осердям виконують християнські обряди”.[4] Але для активного поширення християнства ще на визріли умови. Нова віра зустрічала упертий опір не лише широких мас, а й значної частини пануючої верхівки. Свідченням цього стало насильницьке усунення Аскольда з київського престолу.
З утвердженням у Києві Олега для християнських общин, можна гадати, настали важкі часи. Свідчення літопису про те, що Олег і його мужі “по Рускаму закону клялася оружьем своїм, и Перуном, богом своїм, и Волосом, скотьем богомь”[5], дозволяє припустити відродження язичницьких звичаїв.
Ситуація змінилась після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Його урядування характеризувалося віротерпимістю. Це негайно позначилося на пожвавленні християнської віри на Русі. За князювання Ігоря християни переважали язичників і морально, і в значенні політичної ваги в державі. Ігор, безперечно, співчував новій вірі, без чого її успіхи були б неможливі, але сам лишався язичником.
Після вбивства в 945 році Ігоря великим київським князем формально став його син Святослав, але фактично вся повнота влади перейшла до його матері - княгині Ольги. Цей факт мав великий вплив на поширення християнської релігії на Русі.
Княгиня Ольга багато зробила для поширення християнства на Русі. Багато, але далеко не все, що вона могла зробити як правителька країни. На останній вирішальний крок - проголошення християнства офіційною державною релігією - вона так і не відважилася. І справа не в тому, що Русь була не готовою до християнізації. Київські князі не поспішали з офіційним запровадженням християнства не тому, що чекали, коли Русь буде “готова” до цього, а тому, що не могли передбачити наслідків такого кроку.
Зустрічається думка, що хрещення Ольги, по суті, означало і хрещення Русі, адже не могло бути такого становища, коли глава держави був би християнином, а його країна залишалась язичницькою. У цих міркуваннях є певний сенс, але не в даному випадку, адже Ольга юридично не була великою княгинею.
Християнізації Русі, яка так успішно здійснювалась за Ігоря і Ольги, було завдано великої шкоди в роки урядування їх сина Святослава. Незважаючи на неодноразові спроби навернути його до нової віри, він лишався язичником, причому язичником переконаним. При ньому на Русі взяла гору тенденція нетерпимості до християнської ідеології, було зруйновано храми, розгромлено православні общини. Святослав боровся з Візантією, а водночас з усім тим, що від неї виходило. У поширенні християнства він вбачав прагнення світової імперії підкорити собі Русь, нав’язати їй васальну залежність.
Зі смертю Святослава і вступом на престол його сина Ярополка язичницькі безчинства, санкціоновані раніше верховною владою, змінилися віротерпимістю, що теж виходило від влади. Немає достатніх доказів вважати Ярополка християнином, але в його співчутливому ставленні до цієї релігії не можна сумніватися.
Чергове порушення релігійної ідеології на користь язичництва сталося при Володимирі Святославичі. Це зумовлено не тільки вдачею князя і його глибоко язичницьким світоглядом. Певну роль тут відіграло і природне для кожного узурпатора влади прагнення відмежуватися від діянь свого попередника. Але основним було інше. Володимир як великий державний діяч, що зійшов на престол з певною політичною програмою, шукав шляхи її втілення. Орієнтація на двовір’я, що практикувалася його попередниками, не могла служити ідеї сильної і єдиної Русі. Християнство ж іще не утвердило себе в давньоруському житті настільки, щоб його можна було зробити знаменом у боротьбі з автономізацією племінних княжінь. Окраїнних земель Русі, очевидно, воно ще зовсім не зачепило. Там, як і раніше, палали ритуальні багаття, приносились жертви язичницьким богам. Єдиною дійовою силою (принаймні в очах Володимира і його оточення), на яку можна було спиратися, лишалося язичництво.