Найбільш адекватними термінами, які відображають основні тенденції у розвитку праукраїнської культурної свідомості і уявлень тавірувань якїї конкретних проявів, насучасному етапі дослідження є ”міфологія” або “релігійно-міфологічні уявлення”. Цінність української міфології якпевної закодованої системи морально-етичних цінностей, щовідтворюють глибини народної культури, відчували вчені 19 ст. М. Костомаров, зокрема, бачив у народній поезії безпосереднє (спонтанне, несвідоме) виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до пізнання істини (мистецтво вище за науку). Природа, вважав учений, є першим об’єктом, який породив у людині естетичну потребу (естетичне пізнання починається з осягнення суті природних явищ). Естетична свідомість наранньому етапі розвитку людини є синкретичною, що проявляється в біоантропоморфності художнього сприйняття. Людина не відділяє себе від природи та не бачить межі між природнім і людським. Потім цятенденція проявилася в культурі Київської Русі, особливо, в їїлітературі.
Міфологія як стихійна поезія є необхідною умовою і початковим матеріалом будь-якого мистецтва, його арсеналом та підґрунтям. Той же М. Костомаров на місце природи ставить Бога, оскільки він є животворним духом. Перша релігійна ідея, на його думку, виникає в результаті одухотворення природи, з чим пов’язані символічні персоніфікації як наслідок максимального узагальнення міфології цілісних чуттєвих виражень ідеї. Міфологічна символіка як явище ще до національне, несе в собі вічні проблеми буття і в художній формі передає їхнаступним поколінням, поступово формуючи духовну субстанцію етносу та виступаючи об’єднуючим початком національної самосвідомості і мистецтва. Чим глибше дослідник може проникнути в найдавніші часи, тим чистішим ”постає національний „дух” (так, суть відношення людини доприроди в українській народній поезії можна зрозуміти тільки сягнувши в часи панування міфологічної свідомості). Народна поезія з їїміфологічним початком стає для Костомарова підставою обґрунтування самобутності українського етносу.
На думку багатьох дослідників, міфорелігійна свідомість є духовним осердям кожної народної культури. Обрядове коло сприяє узгодженню духовно- природного життя людини з річними циклами пульсації духовної й космічно-сонячної енергії. Обрядове священнодійство підносить душу над проминущим, тлінним, виводить розум за межі звичного, гнітючого і відкриває перспективу Безвічного Життя. У кожні міфологічнй системі знаходимо спільні теоретичні, естетичні, світоглядні моменти. Але важливо пам’ятати, що кожний народ створив свої міфи, перекази і легенди, які втілив свою „ душу ”, помисли, надії і прагнення, свої уявлення про буття, природу і саме життя. Українська міфологія і фольклор є скарбницею нашої національної культури, яка зберігає тисячолітній досвід духовного життя предків.
Характерною особливістю української міфології є пантеїзм—філософсько-світоглядна система, в якій бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння могутнім зовнішнім силам виступають у стародавньому українському світобаченні у вигляді багатобожжя, тобто політеїзму. В українців існувала своєрідна ієрархія богів: начолі світу стояв найголовніший всемогутній бог, біля нього були найстарші боги, котрі керували Всесвітом, далі йшли нижчі застатутом боги, а також демони-духи, через яких боги виконували своє основне призначення-впорядковували людське життя. Щенижче стояли люди, які мали надзвичайні властивості спілкуватися з богами і навіть могли певною мірою впливати наприйняті ними рішення. Це-„волхви”, ”чаклуни”, серед яких виділялись певні категорії:”волхви-хмаропрогонителі”, ”волхви-цілителі”, ”волхви - оберігальники” (керували виготовленням амулетів-оберегів), „волхви-відуни”(могли передбачати майбутнє за допомогою спостереження занебесними тілами світилами тощо), жінки-чарівниці („відьми”), „баяни”(від”баяти” – розповідати, співати). Саме ці розповідачі й їхні нащадки донесли донас багатющий пласт українського фольклору.
Дослідники виділяють три історичні типи уявлень слов’ян першого тисячоліття н. е. про надприроднє: „чутєво-надчутєво”, демоністичний і теїстичний. Перший тип репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерним були уявлення про зрощеність надприродного зтілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу надовкілля та орудна функція (здатність нетворити, а лише орудувати, впорядковувати уже готову дійсність). Слов’янські племена та їх попередники успадкували їх і почасти злили з віруваннями більш високого порядку.
Продуктом власного духовного розвитку літописних слов’янстав другий тип вірувань в неприродне –демоністичний, який полягав у віруванні в духів. Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, була уявленнями про існування безплотних надприродних істот –духів, які вже мають досить велику сферу впливу надовкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і виявляють деякі ознаки творчості. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою освоєння світу і усвідомлення себе в ньому. Цей тип вірувань виявився найбільш стійким у народній свідомості і зберігся донаших днів у народних уявленнях і в офіційному християнстві.
Вумовах суспільства, щоставало нашлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджувався третій тип уявлень про надприродно–теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спочатку у вигляді політеїзму, а потім набирає монотеїстичного змісту, характерне уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту –Бога з відповідною деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. У слов’ян початки таїстичного типу вірувань зародилися ще в надрах демоністичної релігійності й розвивались в давньоукраїнський політеїзм.
Такий поділ уявлень у цілому відображає історичну еволюцію духовного розвитку слов’ян. Однак пам’ятаючи принципи полілінійності і стадійності, можна припустити, щоконкретні умови сприяли широкій варіативності розвитку вірувань в різних слов’янських племенах. Можливо тому і у поясненні смислового навантаження давніх українських богів спостерігаються дещо відмінні одне від одного висновки.
БОЖЕСТВА СЛОВ’ЯН
Надумку Г. Лазко Творцем Всесвіту, Богом над богами українці вважали Рода. Він живе на небі, їздить на хмарах, дарує життя людям, звірам, птахам, посилає дощ на посіви, дає людині долю. Род-один збогів, який залишився в пам’яті народу найдовше-його вшановували аждо 19 ст. , відгомін чого можна побачити і в сучасній християнській обрядовості. Род єднав померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Отже Род і рожаниця (богиня людської долі) приносили жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням куті на Різдво батько кидав першу ложку вгору на покуть. Цей архаїчний звичай і досі побутує в Україні. Означає він, найвірогідніше, перенесення жертви Роду і пожаниці, яке в давнину здійснював волхв або жрець. По, суті під час названого обряду батько родини виконував функції служителя культу. Спілкування без посередників з богами свідчило про досить сильні демократичні традиції в духовно-релігійному житті українського народу. Ще в 12 ст. була поширена позацерковна трапеза намогилі померлого, під час якої слов’яни клали треби Роду і рожаницям. Ця трапеза з їїатрибутами єднала предків з новими членами роду, з сучасним і майбутнім даної племінно-етичної групи. Отже, ймовірно, рожаниці виявляються причетними нелише до культу предків, а й доспільності родичів. Культ рожаниць більш архаїчний порівняно з культом Рода. Звичайно, рожаниці були і заступниками жінок – породіль, і духом плідності промислового звіра та худоби. Вони мали таємний зв’язок із зірками. Душу людини наші пращури уявляли як іскру небесного вогню - зірку, яку бог запалював при народженні дитини і гасив, коли людина помирала. „Зірки-це ангели, що сидять насходинках неба іззапаленими свічками в руках. Зірки – це душі померлих людей, котрі прожили праведне життя наземліЗірки – грішні душі, котрі Бог поставив на небі „спокутувати гріхи свої”, душі менш грішні світять ясніше, більш грішні –набагато блідіші”.
Зірки – душі людей, скільки нанебі зірок, --стільки на небі людей. Зірки—то палаючі свічки. Яктільки хто народжується, Бог в той же час запалює свічку і ставить їїна хмарах. Коли людина живе на землі н е ганебно, то і йому зірка горить ясним, чистим світлом, і навпаки: якщо людина живе безладно, то і їїзірка горить слабким, блідим світлом. Зірки—то діти сонця, нерозривно зв’язані з людиною. З народженням дитини з’являється й нова зірка, котра все життя має вплив на його долю. Кажуть: котра ясна зірка, т о та душа правдива, а котра зірка темна, то та душа грішна. Зірка, щ о горить ясно, означає довге життя для тієї людини” (Чубинський П. Ангели н а сходах неба. —К. , 1992.)Я к бачимо, з небом в давніх українців були пов’язані уявлення про життєвий шлях людини. Волхви складали книжки, з а якими можна було дізнатися про свою долю. Ці книжки згодом були заборонені християнською церквою. Деякі дослідники вважають, що з часом Род перетворився нахатнього Домовика, який, заповір’ям, живе біля домашнього вогнища і є його охоронцем.
У фольклорі збереглася пам’ять про найдавніших богів наших пращурів, які, яквважає ряд дослідників, складали астральний культ н а українських землях першого тисячоліття н. е. За О. Знойком, увесь київський пантеон з а літописними і літературними джерелами тафольклором можна подати у такому вигляді: 1)Дажбог, Хорс, Перун, Стрибог, Сімаргл, Мокоша(„Повість минулих літ”); 2)Волос, Лада, Купала, (Густинський літопис „Сінопис” Гізеля); 3)Сварог і Сварожич ( Іпатіївський літопис); 4)Берегиня, Плуг, 5) Див, Яр, Тур( „Слово о полку Ігоревім”); 6) Дана, Леля, Полель, Ярило, Місяць, Зорі та ін. (давньоруська культура і фольклор). Наоснові аналізу архаїчної української обрядово-пісенної творчості (зокрема, колядок та щедрівок) І. Нечуй-Левицький виділяє світлих богів: бог Господар, богиня Сонце, богиня Зоря, богиня Хмара, Громовик-пастух, хлібороб, воїн, ловчий, Вітер, богиня Весна, описує темні зимові сили та Різдво Сонця т а інших світлих богів. Багатьом цим образам відповідають літературні та літописні назви давніх слов’янських богів.