У давньоруському суспільстві і з заможністю ототожнювалася худоба. Велес, за легендами, якраз і був опікуном усього тваринного світу. ВІн поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, м’ясо, шкури тощо. Опікував, з а повір’ям, волхвів, навчаючи їх лікувати худобу. Зображався Велес із сопілкою в руках ( сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава Січа „ за межу” ( яку не міг зупинити навіть Перун з і своїми бликавками), з’явився Велес і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися. Наведена легенда дає підстави вважати, що поряд з чисто практичними функціями ( худоба, багатство тощо) Велес ніс досить глибоке смислове навантаження. Він символізував мудрість життя, його гармонію, світлу сторону.
З персонажів давньоукраїнської міфології одним і з найцікавіших є Велес—Волос. Це один з найстарших богів, щ о вважався богом достатку. В образі Велеса також простежується зв’язок з і сферою культури. Показово, що Боян в „ Слові о полку Ігоревім” названий Велесовим онуком. Це підтверджує зв’язок Велеса з природою, музикою т а мистецтвом. Можливо, таке поєднання різних рис в постаті Велеса свідчить про глибоке і різностороннє розуміння давніми слов’янами багатства і достатку, які асоціювались великою мірою з багатим духовним світом особистості, з ї їрозуміння цінності вищих проявів людської творчості.
Волос, який згадується під час укладання договорів Русі з Візантією у 907 та 971 рр. , був богом миру подібно д оіндоіранського Мітри. Унайбільш загальному плані, окресленому колом таких джерел, як тексті руського-візантійських угод, рельєфи Збруцького ідола, обряд клятви з дерном на голові, образ Волоса відповідав ідеї миру у трьох головних виявах: „ мирне життя”, „космос”, „община”. Традиційний висновок вчених про те, що уявлення про зовнішні договори будувалися запринципом відносин у первісному роді, підтверджує думку, що Волос мав безпосереднє відношення дообщинно-родової організації і фактично її персоніфікував.
Аналіз літературних джерел дає змогу зробити висновок про тотемічне походження культу Волоса і про те, щовідбита у цьому культі ідея спорідненості первинно розумілась як „ спорідненість” територіальна, яка об’єднує всі матеріальні об’єкти території проживання давнього колективу людей.
Зв’язок Волоса із землею, територією якосновою єдності роду, пізніше Русі, простежується в ряді популярних у середньовіччі творі фольклору: „Сказанні про смерть князя Олега”, белині про Волха Всеславовича, переказах про волотів. Раніше виявлений зв’язок цих сюжетів з Велесом узгоджується з міфологією образу „сакрального царя”, його народженням, шлюбом-воцарінням, смертю-втратою престолу. Особлива роль належить спільній як для Волоса, так і „царя”-князя ідеї зв’язку в територією, землею. Періодична смерть і воскресіння (але вже у новому образі) царя, відновлення його магічної сили, яке розумілось я к відновлення втраченого зв’язку з територією та її населенням, відповідає мотивам смерті і воскресіння, які реконструюються для самого Волоса і для інших богів Київського язичництва. Можливо подібні уявлення позначились на „ міфології поведінки ” послідовників язичництва на Русі початку Х ст. , які мали фізично усунути князя Олега, котрий у заключний період князювання сприяв пожвавленню ідеологічних контактів з Візантією. Останні могли розумітися якпрояв відходу князя від зв’язку з рідною ( „Руською”) землею я к основи етнічної самосвідомості українського народу.
Важливою підставою доведення багатобічного зв’язку Волоса із землею служить обряд клятви з дерном на голові, пов’язаний із
зображенням „держателя землі ” Волоса наЗбруцькому ідолі. Волос виступив як син Землі і, очевидно, Неба ( у трактуванні Ю. Писаренка – Рода, але ми знаємо, що Небо могли символізувати і Див, Сварог, Дажбог т а ін.), прообразом, загальним тотемічним предком людства у його генетичному зв’язку з територією проживання. Одним з проявів цього зв’язку, збереженим багатьма культово-обрядовими дійствами, є ідея, щотварини та збіжжя реінкарнації людей. Не випадково у міфологічній свідомості наших предків багато уваги приділялося природнім явищам і стихіям, окремим етапам життя і смерті людини, структурі навколишнього світу, яка, засинергетичними законами, має здатність досамоорганізації тасамовпорядкування.
Показово, щокнига життя тарелігії слов’янотримала назву „Велесова книга”. Саме там мизнаходимо звернення слов’ян: „І молимо ми Влеса, батька нашого, щоб послав він нам багато сил небесних і щоб Сонце повернулося до нас, і щоб оберталось колесо руху сонця, яке сяє над нашими домами, і порівняно з яким блідими виглядають вогні наших помешкань ”. На основі аналізу знайдених табличок „ Велесової книги ” можна зробити висновок, що стародавні слов’яни сприймали світ як співіснування трьох елементів, трьох світів. Перший—то світ, в якому м и живемо, світ явний. Цей світ називався словом „ Явь”. Поки людина живе, вона перебуває у Яві, коли ж вмирає, її душа переходить до іншого світу, щ о називається Навь. . . І найважливіше, мабуть, полягає в тому, щ о слов’яни визнавали існування третього світу—Володіння Справедливості т а Правди, зване Правь. Володарем саме цього третього світу був бог Свентовид—бог Правди, яку русичі ставили понад усе. Отже, домінування морально-етичного навантаження давньослов’янських богів видається безсумнівним, а уявлення про три світи нагадують аналогічні висновки Григорія Сковороди та інших представників української суспільної думки. Це є свідченням того, що традиція духовного розвитку н е припинялась. Можна повністю погодитись з висновком Б. Ребіндера, який зазначав: „ Якщо охарактеризувати релігію слов’ян, т о можна без ризику бути н е точним, сказати, що слов’яни поклонялися життю ”. Додамо—життю в усіх його проявах за умови, що воно відповідає Справедливості та Правді. Не випадково, сюжети, пов’язані з боротьбою Правди і Кривди, Добра і Зла, Світла і Темряви досить поширенні в слов’янській міфо-поетичній творчості і фольклорі.
Серед жіночих божеств Київської Русі виділяється Мокша, яка єдина потрапила в пантеон князя Володимира. Походження Макоші дуже давнє. Прообраз богині знаходимо у стародавньому культі Великої Богині –Матері, статуетки якої з’явилися ще у палеолітичний час. Відома ця богиня в трипільській культурі, але Мокоша походить від давнього культу води Богині Дани. Можливо, жінки і символи дощу на трипільському посуді є зображення цієї богині. Зображення Мокоші дійшли до нас на рушниках: богиня стоїть під відкритим куполом святилища з піднятими в гору руками. Жінка з піднятими руками зображується в християнських храмах. Нагадують Мокошу і Оранту статуетки скіфських богинь.
Образ Мокоші був поширений серед багатьох слов’янських народів і пов’язана з культами води, плодючості і родючості землі. Виступаючи богинею плідності, вона опікувалась також вагітними жінками, допомагала у пологах тощо. У першому тисячолітті н. е. , коли у суспільстві дедалі більшої ваги набирали соціальні чинники, виразно простежується тенденція д о перетворення Мокоші на богиню-берегиню окремої сім’ї, будинку, сімейного вогнища і достатку. Не випадково образ мокоші часто пов’язується з вівчарством і прядіння. Можна зробити висновок, що Мокоша перейняла багато рис від різного роду божеств і духів епохи неоліту, коли прядіння і ткацтво мали яскраво виражений сакральний характер. За народними переказами, щ о дійшли до наших днів, первісне ім’я Мокоші – Мати Коша. В цьому – відгомін культу жінки-матері часів матріархату, коли порядкувала серед роду, в громаді общині мудра, досвідчена жінка, яку всі називали Матір’ю. Вона лікувала приймала пологи, визначала обов’язки кожному, навчала рукоділлю, куховарінню тощо. Мокоша, в уявленнях праукраїнців, пряла нитку людської долі, визначала майбутнє сім’ї тощо. У християнстві Мокошу замінила Параскева-П’ятниця.
Одна з найдавніших язичницьких богинь –Лада, богиня гармонії в природі, в шлюбі, мати-годувальниця Світу. Немовля на її голові було уособлення світла, а яблуко в руці містило ту ж ідею, що і яйця Латони в римській міфології.
Я. Головацький порівняв Ладу з індійською богинею Бговані, Кибелою Фрігії. В українських веснянках до Лади звертаються так: „ Благослови мати, ой мати Ладо, мати, весну закликати”. Лада, в уявленнях слов’ян, --мати близнят: Лелі (Дани)—втіленої води, і Полеля – втіленого світла. Богиня-мати, яка народила основні першопочатки світобудови і астрального культу—вогонь і воду, була і початком Всесвіту. Вона несла в собі першопричини буття. Лада і боги-близнюки Леля і Полель були запозичені зі Скіфії і носили ті самі, щоправда, дещо видозмінені імена: Латона і Діана, Аполлон. Обрядову пісню „ а ми просо сіяли, Ой, Див, Ладо, сіяли, сіяли ” О. Потебня датував ще добою вед. М. Максимович, вивчаючи українські міфи про Ладу, ототожнював її з Золотою Панею—матір’ю бога Сонця.
На території України зберігся фольклор, що передає доісторичні міфи про войовничу вершницю Дану-Дойну :
Ходить Дойна понад воду,
Питається Дойна броду.
Не трапила Дойна на брід,
А трапила Дойна на слід,
Дев’ять коней потопила,
На десятім сама сплила.
Заплакала Буковина,
Що ця Дойна сама сплила.
Розглядаючи варіанти наведеної пісні, С. Семчинський вважає молдавське і румунське ім’я Дойна запозиченням українського імені Дана. Він пише, що українська Дана зберігає праіндоєвропейську Дану і що це ім’я продовжує повну традицію, що сягає доісторичних часів.