То була його Доля.
Купив він риби, взяв копійку здачі, відійшов на сім кроків, сів і торгує. Поторгував, порахував гроші, а в нього стало вже шість карбованців, і ще є. Він ще купив риби... І як почав роз'їжджати по ярмарках, то так розбагатів, що записався в найперші купці. І згадав він: «Є, — каже, — в мене десь жінка і діти, — поїду заберу їх». Приїхав у свою слободу, зупинився в брата на квартирі, розпитує, як той живе, а сам не признається. «Та що, — каже той, — було нас два брати, тільки-но другий — волоцюга, такий-сякий, хтозна-де й подівся; та хоча б ще сам пропав безвісти, а то взяв у мене конячину — й ту не знати де перевів». — «Що ж — у нього й жінка була?» — «Аякже! Покинув її тут з дітьми, то вона стала тютюном пробиватися, та так просмерділась, що я вже й не пускаю її до себе». — «А чи не можна гукнути її? Я б цим нещасним пожертвував що-небудь, для спасіння своєї душі». — «Як на те ласка ваша, то можна... Підіть-но, наймити, гукніть ту табашницю!»
Приходить жінка, стала коло порога, вклонилася. — «Чого ви, братику, мене кликали?» — «Хто там тебе кликав? Це ось чоловік захотів пожертвувати тобі на бідність». А той і каже: «Де твій чоловік?» — «А Господь його святий знає: пішов кудись на заробітки, та щось і не чути про нього; а я сама з дітьми тютюн сію — тим і годуюся». — «А діти живі?» — «Дяк/вати Богові — живі». — «Ну, все це добре... Що ж, ти так і не впізнала мене?» — «Ні, — каже, — паночку, звідки ж я вас знаю?» — «А я ж, — каже, — твій чоловік!» — «Що ви, Господь з вами, глузуєте з мене!» — «Та ні ж бо! Ось отак і так ми жили, ось те-то й те-то в нас було». — «Правильно!» — каже жінка і впізнала, нарешті, його.
«Ну, — каже чоловік, — поїдемо тепер зі мною!.. А ти, брате, вибирай собі якого завгодно коня з моєї трійці... »
Брат же собі й гадає: «От він пішов тоді з дому злидарем, а тепер зробився таким багатирем; чи те буде, коли я піду зі своїми тисячами!» Відразу ж розпродав усе, переїхав до міста, понабудовував домів, лавок, купив тисяч на двадцять краму, записався в купці — торгує. Поторгував рік, підрахував, — лишилось тільки тисяч десять; наступного року — лишилося вже тільки п'ять тисяч, а там тисяча... та так перевівся, що врешті-решт пішов до брата жити.
Долею не завжди можна заволодіти мирним шляхом іноді доводиться в таких випадках діяти досить рішуче і навіть круто, як свідчить про те, наприклад, така оповідь, почута селянином, який повідомив її, у Бердянському повіті.
Жили собі колись два брати — один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього — бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п'ять чи там за шість*.
В 70-х роках, поки ще не набули широкого розповсюдження жниварські машини, в Бердянському повіті ціни косарів під час збирання пшениці (жнив) сягали 5—6 крб. на день, а жінок-в'язальниць і загрібальниць — 3 крб.
Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, — той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже: «Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, може, й нам дасть чого-небудь». Пішли. Багатий брат питає: «А що — скінчив уже з десятиною?» — «Т« скосив, — відповідає, — у снопи пов'язав, тільки не позносив». — «Е-е, — каже багатий брат, — це вже не робота! Зараз же складай у копи!» І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось вже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді:
«Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій — спасибі йому — нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, впала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться, а нивою, де він косив,ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: «Господи! Хто ж це такий ходить, що нібито боїться до мене підійти? Ану запитаю — що воно таке?.. Слухай! Хто ти?» — «А я, — каже, — Доля твого брата». — «Що ж ти тут блукаєш?» — «А збираю колосся і в снопи їх втикаю, щоб жоден не пропав». — «Ех, Господи! — подумав бідний брат: — як би мені впіймати її та дізнатись, де моя Доля?»
Підкликав він до себе братову Долю та й схопив її. — «Доле мого брата! Скажи мені, де ж моя Доля?» — «Е! Та ти хіба впіймаєш свою Долю? Твоя Доля — бути купцем». — «То скажи, як знайти мені свою Долю?» — «А ось як, — каже. — Вставай зараз, іди хутчіше додому та поквапся, не гаючись, до міста, аби ще до ранку ти був там. І стрінуться тобі три «панночки» — дві в однаковісіньких сукнях, а третя — в іншій. Коли вони йтимуть, попереду їх гратиме музика, а вони танцюватимуть; і ось та, третя, і є твоя Доля. Ти стань позаду цієї «панночки» та вдар її так, щоб вона впала на землю». — Приходить бідний каліка до міста. І справді — все так і є, як казала йому братова Доля. «Господи милостивий! Я й тепер нещасний, а що ж зі мною буде, як я вдарю таку пані? Доведеться жити в дядьковій хаті (у в'язниці)!.. Ех, нехай буде, що буде!» — сказав він та й двигнув що було сили панночку по вуху! Вона впала, озирнулась і каже: «Е! Знайшов-таки ти мене тут! Ти думав, я нивою ходитиму та колосся збиратиму? Ні, я купцю-ю!» Взяла вона тоді його й повела до себе. А в неї було дві величезні крамниці з товарами. Вона його гарно вбрала, тому що він був геть обшарпаний; наділа на нього нові чоботи і весь одяг, а тоді заходилася навчати його: «Тепер у нас у місті продають з публічного торгу в одного купця два будинки. Поснідаємо зараз та й підемо туди, бо треба поспішати на аукціон. Тільки дивись — виступлять два купці та й почнуть торгувати, а ти виступиш третім. Питатимуть: «Хто що дає за ці два будинки?» Ти не озивайся, мовчи — нехай ті купці свою ціну складають. Один дає дві тисячі, другий — чотири, а як вигукнуть утретє: «Хто більше?» — то ти тоді вже тільки набавляй».
Поїхали на аукціон, і він купив ті два будинки. Прожив у місті років зо три, а може, й чотири, і було вже зовсім забув про жінку й дітей. Та от якось згадав і звелів кучерові, щоб той запріг коней; сів, поїхав у своє село й зупинився біля своєї халупки. «Піди, — каже кучерові, — спитай, чи не пустять нас підночувати?» А слід сказати, що коли він їхав з міста, то набрав з собою всіляких напоїв та наїдків, бо добре знав, що жінка не ївши сидить вдома. Набрав і одежі дітям. Кучер, коли послав його господар, підбіг до халупки й питає: «А що — господар удома?» — «Не те, що не вдома, а хтозна, чи й живий на світі: вже чотири роки, як його вбили чи зарізали». — «А чи не впустиш ти нас, господине, переночувати?» — «Чого ж не впустити? Ночуйте!..»
Купець потім і питає, чи нема в неї чого повечеряти. — «І-і! — відповіла хазяйка. — Сама сиджу не ївши й діти мої голодні!» Скільки купець не розмовляв з нею, а вона так і не впізнала його. Послав купець кучера ставити самовар, той ставив — не ставив, а самовар уже кипить. Посадив купець кучера за стіл, посадив і хазяйку з дітьми, — а вже скільки він цукру того понакладав у чашки, то і — Господи! Випили вони чай. Хазяйка вже так дякує купцеві, так дякує: «Хоч у душі, — каже, — посолодшало, а то діти зовсім було попухли не ївши». Посиділи потім, погомоніли. Купець звелів кучеру внести всі напої та наїдки. Повечеряли. Хазяйка й діти дякують купцю, чолом б'ють у ноги за те, що напоїв і нагодував їх. А він і каже: «Ні, хазяйко, цим лише від мене не відбудешся — я ще з тобою спати ляжу». «Ні, ні, пане, — відповідає хазяйка, — цього вже ніяк не можна, бо як коли-небудь повернеться мій чоловік і дізнається про те, то він мене потовче». — «Невже ти справді не хочеш відмовитися від свого чоловіка? — спитав купець. — Якщо так, то я знайду собі й кращу за тебе». — «Хіба мій чоловік такий, як ви? Мій чоловік бідний і вбогий, та ще й каліка до того ж, а ви — пан». Давай тоді купець показувати різні прикмети, поки жінка, нарешті, не впізнала його; а коли впізнала, він гарно вбрав дітей і каже синові, з яким колись косив у свого брата: «Нумо збігай, синку, до свого дядька, котрий не дав нам і кусня хліба, коли косили в нього. Скучив я за ним — побачитись хочу».
А було це вночі. Побіг хлопчак до дядькової хати й гукає: «Дядю!» — «А що?» — «Ходіть до нас!» — «А що там у вас?» — «Приїхав батько в бричці, тройкою коней!» — «Хіба що батьковою?» — сміється дядько, та все ж пішов. Приходить, привітався — не впізнає брата в купцеві. «Невже ти мене не впізнаєш?» — питає купець. — «Як же я можу впізнати тебе, коли ти раніше був тяжким злидарем, а тепер став таким багатієм?» Упізнали, нарешті, один одного й давай тоді пити та гуляти. От і почав багатий брат випитувати, як той розбагатів. Купець розповів йому про свою Долю. Тоді брати розпрощалися; купець забрав дітей і жінку і переїхав з ними жити до міста. І нині вони живуть у Бердянську.
Та особливо характерна з багатьох поглядів легенда, записана в Білгородському повіті.
Жив собі один бідний чоловік. Дітей в нього було багато, а хліб усе не родить. От він і каже: «Боже милостивий, Боже праведний! Хоч би мені побачити якось свою Долю, щоб знати, чим зайнятися».
Дров немає, запряг він конячину й поїхав до лісу. Приїхав, поклав конячині сіна, а сам пішов дрова рубати. Рубає дерево, коли чує: хтось поблизу тужить. «Дай піду подивлюсь, що воно таке тужить?» Йде, коли бачить — за гнилим пнем лежить Доля. Підійшов ближче й доторкнувся до неї, а Доля й каже: «Не чіпай мене!» — «Що ж ти таке?» — «Я — твоя Доля». — «А коли ти моя Доля, то скажи, до чого мені рук докласти?» — «Займись, добрий чоловіче, віниками: нарубай берези, нав'яжи пучків та й вези продавати — з цього розбагатієш». Нарубав він дров, одвіз додому, перехопив що там трохи та й знов до лісу. Приїхав, розшукав берізки й давай рубати гілки; здер лико і нав'язав пучків. Привіз їх спочатку додому, а тоді повіз на базар, — так йому не дали навіть стати як слід, — миттю віники порозбирали.... Далі й далі — і дав йому Бог так, що став він купцем, став красним товаром торгувати. А сусіда й міркує собі: «З чого це кум розбагатів?» Приходить до нього. — «Добридень, куме! — привітався. — Скажи, куме, правду: як ти розбагатів?» — «Ех, куме, я б і сказав, та не велено мені говорити». А потім думає: «Ні, вже що Бог дасть, скажу». І розповів усе... Поїхав кум і собі до лісу. Зрубав він дерево — нічого, зрубав друге — нічого; став рубати третє, а воно й каже: «Навіщо ти рубаєш мене? Я не твоя Доля — твоя Доля в лузі на коні верхи сидить». — Що ж мені робити?» — «А що тобі робити?» Піди вкради пару коней — будеш багатим». — «Та я, — каже, — не вмію красти». — «А ти, — каже, — попроси Михаїла Волчанського (щоосені на чудо Михаїла буває ярмарок)». — «Де ж мені його знайти?» — «У пана під хлібним магазином лежить».