Запріг бідний брат коня, приїхав додому й каже: «Ану, Злидні, — поїдемо в ліс!» Вилізли Злидні з-під печі (а було їх там аж дванадцятеро), посідали на воза й поїхали. Приїхали в ліс. Бідний випряг коня, пустив його пастися, а сам зрубав грубий-прегрубий дуб, розколов його до половини та й каже Злидням: «Братики, голубочки! Поможіть мені розколоти це дерево!» — «Як же, — питають, — станемо ми тобі допомагати, коли в нас і сокири нема?» — «Ви, — каже, — без сокири. Позакладайте усі руки в цю щілину по самі лікті й давайте з усієї сили роздирати дуба. Зробили Злидні так. А бідний брат вибив обухом клинці, а обаполки так і збіглись докупи й защемили руки всім Злидням. Тут як здіймуться буря та завірюха, як стали вони вивертати дерева з корінням — таке розходилося, що й Господи! Одне дерево впало на воза розтрощило його в друзки, вщент; друге вбило коня; бідний брат сам ледве ноги виніс із лісу. «Ну, — каже він, ще слава Богу, що мене хоч самого не вбило! Щоб вони пропали, прокляті Злидні!» Приходить він до брата та й стоїть, бідолашний. — «А що ти тут стоїш? — питає той. — Чи не зламав, бува, воза в лісі?» — «Ох, — одказує, — якби тільки воза!» — «А то що ж? Може, й коня вбив?» — «Ох, якби ж тільки на коні окошилось!» — «То ти, може, і воза поламав, і коня вбив?» — «Ох так, братіку!.. ох так, рідненький!..» Стоїть бідний та й мовчить лише; а той лає його та проклинає за віз і за коня... Лаяв-лаяв, а потім і каже: «Поведи мене в ліс, — я хоч подивлюсь, як це ти там мудро впорався». Повів його бідний в ліс, на те місце, де він кинув Злидні. Побачили Злидні багатого брата, і так же його благають, так молять, щоб визволив їх з неволі! «Виручи нас, чоловіче! Виручи нас, голубчику! Випусти нас, соколику!..» Як почали просити, як почали просити — та так уже добре, та так жалісливо, що багатий брат зглянувся над ними: забив у дуб клинці — оба полки розійшлися. Злидні повитягали руки та й кажуть йому: — «Ну, чоловіче, ти визволив нас, то тепер забирай же усіх до себе додому!» — «Що ж ви за люди?» — питає. — «Ми, — відповідають вони, — Злидні». — «Е-е- е, — каже, — коли вже ви Злидні, так цур вам і пек вам: нащо ви мені здалися?» — «Ні, — кажуть, — чоловіче, якщо вже визволив, то забирай тепер усіх нас до себе додому». — «Не хочу!» Як мовив він «не хочу!», то усі Злидні й кинулись до нього на шию. Рознімав він їм руки, рознімав — нічого не вдіє! Так і пішов він із Злиднями додому. Ввійшов до хати — Злидні й посипались на підлогу, і з того часу стали жити в багатого брата. Бідний брат розжився після того, як спекався Злиднів, а багатий став ще біднішим, ніж раніше був його брат.
Іноді бідняк від Злиднів звільняється тим, що кидає їх, подібно до німецьких кобольдів, до річки, як це видно з оповіді про «Веселих Злиднів», яку наводить п. Максимович в російському перекладі його видання «Три сказки и одна побасенка». Іноді, подібно до французького Бося, ховає їх у боклаг і закопує в землю, як це видно з оповіді, записаної в Маріупольському повіті, котра містить доволі строкату суміш українських народних вірувань.
На краю однієї слободи, якраз від степу, жили два брати — багатий і бідний. Ось бідний прийшов якось до багатого й сів собі за стіл. Багатий одразу ж прогнав його, кажучи: «Іди геть з-за столу: краще піди на тік та позганяй граків!» Пішов бідний брат і давай зганяти. Граки позлітали, а один шуліка (з породи коршаків) — то злетить, то знову сяде. Втомився він, ганяючись за шулікою, і давай його сварити. А шуліка й каже: «Не жити тобі, чоловіче, в цій слободі — тут тобі не буде ні щастя, ні долі, а йди краще в іншу». Пішов бідний брат додому, забрав дітей, жінку й сяку-таку одежину з манаттям і поплентався в іншу слободу, повісивши через плечі боклаг. Йдуть вони та йдуть дорогою, а Злидні (наче водяні пухирці, чи що) причепилися до бідного брата й кажуть: «Куди ти нас несеш? Ми від тебе не відчепимось, тому що ти наш». Ось дітям захотілося пити, і він звернув з дороги до річки. Набрав у боклаг води, а потім позапихав туди Злиднів, заткнув кілочками та й закопав з водою на березі. Пішли вони далі. Йдуть та йдуть, коли перед ними — слобідка, а на краю її стоїть пустка — хазяї вимерли з голоду. Вони й поселилися там. Сидять якось раз у хаті, і раптом чують — хтось гукає з горища: «Зсади! Зсади!» Бідний брат вийшов у сіни, взяв мотузку й поліз на горище. Зирк — а там козенятко з ріжками (то був чорт). Бідний брат налигав козеня й хотів було легесенько спустити його з горища. Тільки-но доніс до драбини, а гроші так і посипались у сіни. Зліз він з горища і ну їх збирати; набрав дві скрині. Тоді й переказує через людей братові, щоб той ішов до нього жити. Братові переказали, а він собі міркує: «Мабуть, їсти нема чого, то він і кличе». Звелів напекти паляниць і пішов. Приходить, а брат йому й показує одну скриню грошей, потім другу. Так і пойняли заздрощі багатого. Брат каже йому: «В мене ще є гроші, закопані в боклазі, біля річки: коли хочеш, візьми їх собі». Той не схотів і гостювати та чимдуж до річки, та за боклаг. Тільки-но відіткнув його, а Злидні звідтіля й вискочили і вчепилися за нього: «Тепер ти наш!» — кажуть. Приходить він додому, коли все, яке було, багатство його погоріло, а на тому місці, де стояла хата, лишилися самі лиш головинки. Оселився він після того в тій землянці, де раніше жив його бідний брат разом із Злиднями.
Мотив замикання Злиднів шляхом хитрощів у ті чи інші місця й зокрема в різноманітні посудини властивий досить багатьом оповідям Сходу і особливо Заходу — з тією лиш різницею, що місце Злиднів в цих оповідях посідають нечисті духи. Спільне джерело оповідей такого роду, на думку Н. Н. Дурново, в єврейських талмудичних оповідях про владу Соломона над бісами. Від євреїв вони перейшли до арабів і залишили відбиток в арабських казках «Тисяча й одна ніч», а також варіюються в індійських оповідях. Давня Русь одержала легенду про замкненого біса, з одного боку, з Візантії, з іншого — із Заходу, внесла її в деякі житія святих (наприклад, Авраамія Ростовського, Іоанна Новгородського та ін.) і розпорошила серед багатьох легендарних переказів і казок демонологічного змісту. Зокрема, на наведені нами українські легендарні оповіді про Злиднів справили, цілком імовірно, досить сильний вплив «Повесть о авве Логгине, закрестившем беса в чаше с водой», «Повесть о старце, просившем руки царской дочери» і головним чином — житіє святого мученика Конона Ісаврійського, тим паче, що це останнє збереглося, між іншим, у малоруському збірнику XVIII сторіччя, що належав професору М. І. Соколову, українською мовою.
Майже в усіх без винятку народів у найдавніші часи під впливом спільного поетичного світогляду, що характеризує собою первісний ступінь розвитку людини, склався такий погляд на хвороби, переважно — внутрішні, що вони походять чи просто від нападу злого духа, чи опосередковано — через ослаблення вогню життя, потьмарення, забруднення його. Ворогами життя і здоров'я як людини, так і тварин є духи пітьми, які під різними найменуваннями живуть по темних і брудних місцинах, в яругах, в болотах, у лісах, під землею, під піччю і т. ін. й звідси, за тих чи інших сприятливих обставин, проникають у тіло людини, мучать і терзають її і врешті-решт доводять до смерті. Вірування в демонічне походження й значення хвороб серед інтелігентних класів населення, можна сказати, остаточно вже витіснене здоровим науковим поглядом на них. Але не можна того ж сказати про середні й нижчі верстви населення навіть найкультурніших націй. Надто глибоке коріння пустило воно й серед українського простолюду, що й понині дуже часто ще значно охочіше звертається в недугах до своїх доморослих знахарів і знахарок з їхніми таємничими обрядовими нашіптуваннями та магічними ліками, ніж до вчених представників медицини. Живучості цього вірування й міцної усталеності авторитету знахарів і знахарок сприяє й містична таємничість обстановки, що так невідпорно діє на малорозвинену людину, й суто органічний зв'язок знахарства з народним світоглядом, і справжнє знання деякими знахарями й знахарками таких властивостей трав, коріння й подібних ліків, які й дотепер невідомі патентованій науці. Як ми бачили вже з попереднього нарису, саме одержання людиною знань про лікарські властивості різноманітних трав народна фантазія огорнула у форму зворушливої поетичної легенди.
Легенда про перебування «одного з руських людей» у неволі в песиголовців. На додаток до цієї легенди наводимо зміст її варіанта, записаного також у Харківській губернії. Один солдат мучився у полоні. Під страхом смерті йому заборонено було доторкатися до їжі, приготованої начебто з гадів. Не послухався бранець, скуштував цього їдла — і одразу ж став розуміти мову тварин і рослин. Узяв він тоді на стайні коня й кинувся тікати. Тільки-но виїхав у чисте поле, до нього почала промовляти кожна травинка. Кожне зело оповідало йому про горе людське, і від чого воно може порятувати. Розчулений бранець їхав собі, їхав та все слухав. Бачить — росте коров'як (називають і Yerbascum Thapsus L., Verbascum phlomoides L., і Datura Strumonium L., і нарешті, Onopordon alatum L.). Під'їжджає до нього, думаючи: «Оця бур'янина вже ні до чого не придатна». Та й хотів було наїхати на неї. А коров'як сказав: «Не наступай на мене; я — також корисне зілля: я допомагаю від гелі (грижі). І всі трави, таким чином, виявились корисними.
Досить близький до цього варіанта й варіант, записаний у Вінницькому повіті. Якось, під час набігу кримських татар, потрапив один козак у полон. А там потрапив він до татарського знахаря. Поїхав він якось із знахарем у ліс, щоб трави збирати. Надвечір татарин упіймав змію, зварив її у десятьох водах, покришив і сів тоді нею вечеряти. Козак і собі з'їв шматочок змії. На зворотному шляху козак раптом чує гомін усіх степових рослин.