Чорнобиль (Artemisio Vulgaris L.) каже: «Я від чорної хвороби»; терлич (Gentiana Amarella L.) гукає: «Я — талісман кохання» і т. ін. Козак засміявся. Татарин здогадався, що козак уже все знає, й, прагнучи звільнитися від суперника в знахарстві, відпустив його на волю. Козак повернувся на батьківщину і став тут знаменитим знахарем.
До цього треба додати ще й те, що сучасна обрядова обстановка знахарських прийомів, отже, й самі замовляння, ввібрали в себе дуже багато християнського елементу і таким чином набули вигляду псевдо-християнського заклинання. У Канівському повіті записано таку «знахарську молитву», яку знахарі й знахарки неодмінно читають після кожного шептання: «Ослаби, остави, одпусти, Господи, нам гріхи наші вільні й невільні, все нам прости, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Богородице Діво, радуйся, благодатна Мати Маріє, Господь із Тобою, благословенна Ти Жона, як Ти породила Христа і Спасителя і Спаса душам нашим. Хрестителю Христів, тобі подано було молити за нас. Під Твою милость прибігаємо, Богородице Діво, єдиночистая і благословенна. Небесний Царю, віру затверди, язик ворогові укрути, добре сохрани перед цею братією, крім праведних, яко благий Бог і Чоловіколюбець. Амінь».
Відповідно до погляду на хвороби як на напад на людину духів пітьми спочатку й лікування їхнє полягало в замовлянні, зверненому до сонця, до багаття і взагалі до яскравого світла й поєднаному з молитвою загнати ту чи іншу хворобу у нетрі, болота й пустелі, де нема ні людей, ні звірів. За християнської доби звертання до сонця та інших джерел світла замінено було звертанням до різних святих угодників, яким дана була згори, за житієм, благодать зцілення відомих хвороб, або ж на яких, з тих чи інших причин, народна фантазія перенесла відповідні властивості бога Сонця й Вогню. В Канівському ж повіті, між іншим, записано «знахарську молитву», щоденне читання якої береже від захворювання на будь-яку взагалі хворобу: «їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шостом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» — «їду до народженного, молитвяного раба Божого виганять оцим шостом і святим хрестом хворобу (таку-от) в очерета, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не поють,де сонце не світить...» — «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу виганяй, і Я тобі буду в допомозі. Амінь.»
В оповідях, подібних до цієї, звертає на себе увагу та обставина, що відання чудодійних і цілющих властивостей трав повідомляється людині то безпосередньо самими зміями, то після того, як людина скуштує їхнього м'яса. Без сумніву, на такі оповіді справила вплив біблійна розповідь про зваблення Єви дияволом, що ввійшов у змія, який зветься наймудрішим з-поміж звірів, плазує біля самого коріння трав і є символом диявола.
Звертання саме до святого Юрія про попередження будь-якого взагалі захворювання пояснюється, очевидно, тим, що на великомученика Георгія, як відомо, перенесено народом за християнської доби риси язичницького весняного бога Сонця.
Замовне лікування хвороб доступне далеко не кожному, бо для цього вимагалося найвище знахарство, найвище знання таємничих сил природи й цілющих властивостей трав, яке звичайно передається з роду в рід. Так з'явились знахарі й знахарки.
У Великороси більше значення в житті простого народу має чаклун, знахар. На Україні ж знахар поступається гілкою першості перед знахаркою. Знахарем або знахаркою, за народним повір'ям, можуть бути власне лише ті, хто народиться й буде відлучений від грудей у понеділок, через що знахарі й знахарки звичайно «понеділкують» (постяться) у понеділок.
Як у деяких місцевостях України, так і в літературі дуже часто плутають знахарів і знахарок, що займаються лікуванням, із знахарями й знахарками — чарівниками, ворожбитами й ворожками (про них мова попереду) і подібними до них пройдисвітами та явними ошуканцями, що користуються темнотою народною. Але така плутанина є принаймні грубим непорозумінням: власне знахарі й знахарки намагаються робити саме лиш добро людям і всіляко протидіють чарівникам та подібним до них злим геніям простого народу.
Самий початок знахарства, лікування хвороб шептанням, легенда з циклу «Обходів апостольських» бере від Спасителя, до того ж благодатний дар цей Спаситель дає саме старій жінці, котра потім навчила цього мистецтва інших старих жінок.
Жила одна стара, — розповідає легенда (записана в Канівському повіті), — та така бідна, така вбога, що не лише їй нічого було їсти, але ніде було їй, нещасній, навіть переночувати: бувало, де застане її ніч, там вона і засне. Ось спить вона якось десь під тином, коли раптом йде дорогою Сам Господь і з ним два апостоли — Петро й Павло. Глянув Господь під тин — лежить якась стара. Господь і питає її: «Чого ти, жінко добра, лежиш тут? Невже ж у тебе нема зовсім притулку?» — «Ні, — каже, — чоловіче добрий. Так ось я й живу і вдень і вночі, як бачиш». От Господь і порадив їй: «Зараз, жінко добра, приїдуть сюди за тобою в повозі: бачила — там лежить багатий пан при смерті, хворий. То ти пошепчеш, і він дасть тобі за це багато грошей». Може, й не вміла вона Богу добре помолитися, а тут раптом їй Господь так дав, що вона зразу ж пізнала, як треба «і шептать, і обмовлять, і примовлять». Господь з апостолами приходить потім до того пана, що лежав при смерті, й каже: «Пошли ти коней за тією старою, котра лежить у такому-от селі під тином, то вона тобі відволодає твою хворобу». Послав він повіз, привезли ту стару до пана. Тільки-но вона водою його скропила, пошептала, чи як її вже Господь напоумив — панові одразу ж легше стало, зробився він такий радий та веселий і все дякує старій... Минув, може, тиждень чи два після того. Пан одужав зовсім й відпровадив стару додому, ще й винагородивши її при цьому й грішми, і хлібом, і всім-всім, чого лиш вона забажала. Стара все це взяла, поїхала додому, та з тих пір тільки вже з шептання й жила; та інших старих жінок навчила того, «що їй Сам Господь Бог вразумив».
Доля всіма покинутої старої, що стала потім благодійницею людей, мимоволі, за асоціацією, нагадує записану у Васильківському повіті легенду «Від чого тепер старі люди помирають своєю смертю?», що містить у собі ясні сліди найдавнішого побуту. Колись, — розповідає ця легенда, — було так на світі, що старих людей убивали. Постаріє людина, її візьмуть та вб'ють: «Він старий, — кажуть, — нащо він здався? Навіщо його марне хлібом годувати?» От один син і пожалів свого батька: замість того, аби вбити старого, син сховав його в льох і потайки від усіх носив йому туди їсти. На той час послав Бог голод; поїли люди весь хліб, помололи й поїли навіть і той, який залишили було для сівби. Приходить той син до батька та й каже: «Ось тепер уже я вас, тату, вб'ю: їсти нічого. Тепер уже й мені самому доведеться з голоду помирати». — «Ні, синку, — каже батько, — ти мене не вбивай, а зроби-но ось що. Піди виори десятину поля, розкрий хату, посічи ту солому, яка в стрісі, та й посій: може, на той рік вродить хоч на насіння». Послухався син, посіяв січку на десятині. Аж уродив хліб, та такий густий і гарний, який рідко буває і доброго року! Побачили люди, що на тому полі вродив такий гарний хліб, прийшли до господаря й питають: «Що ти посіяв? Де взяв насіння, коли ні в кого на селі не було вже й зернинки?» — «Що ж, — каже, — люди добрі, нічого більше правди таїти: я свого старого батька не вбив — жаль мені його стало, а сховав його в льох, щоб люди не знали, та й годував його там. Коли послав це Господь на нас, грішних, кару, поїли весь хліб, так що ні в кого в засіках не залишилось ні зернинки, а тут наспів час сівби, пішов я до батька. А він мені й каже: «Розкрий, синку, хату, посічи солому зі стріхи на січку та й посій». Я так і вчинив: зорав нивку й засіяв її січкою. А тепер ось і вродило, слава Богу: вистачить і мені, буде й іншим». — «Не вбиватимемо й ми своїх батьків, — може, й нам вони коли-небудь стануть у пригоді». З тих пір й повелося, що старі люди стали помирати вже своєю смертю.
Демонічне значення багатьох хвороб з плином часу було забуте народом і лишилось лиш у знахарських замовляннях. Про такі хвороби ми й не говоритимемо. Але деякі хвороби й понині народ інакше й не уявляє собі, як в образі цілком певних істот. Це лихоманка, холера, чума і почасти гостець.
Загалом усі українські лікувальні замовляння, як і великоруські, головним джерелом своїм мають так звані «ложні», або апокрифічні «молитви», які були складені за зразком церковних молитов, але із значною домішкою давньоміфічних поглядів і різноманітних наступних народних забобонів. В українських замовляннях від лихоманки, яка називається ще пропасницею і поганкою*, хвороба ця уособлюється то в образі Іродової доньки Трясавиці, то в образі 77 Іродових або зміїних доньок, то в образі 12 красунь і т.ін., то — як, приміром, в Київській губернії — вважають її просто нечистою силою, причому пропасниць налічують стільки, скільки на землі вір (є «пропасниця жидівська» і т. ін.). У Харківському повіті лихоманку уособлюють в образі огидної, зморшкуватої, кістлявої старої, яка обирає собі межи людьми жертву й потім починає м'яти й трясти її, кидає в жар та холод тощо. Очима її не побачиш, але одержимі лихоманкою дуже часто бачать її вві сні. У Вінницькому повіті лихоманку уособлюють навпаки в образі молодої і гарної дівчини, яка може перетворюватися на повітря. Людина, що проковтнула це повітря разом з їжею або якимось напоєм, негайно занедужує.
Якось зустрів чоловік на шляху двох дівчат-лихоманок, які якось випадково зовсім не помітили його. Одна з них і каже: «Я піду до такого-ось багатого пана; він дуже любить пити вино, то я постараюсь, щоб він разом з вином випив і мене». — «А я піду, — відказує їй на це друга, — до такого-ось бідного мужика» — того самого, який непомітно йшов за ними і слухав цю їхню розмову. — «Як же ти це зробиш?» — запитала перша. — «Не турбуйся, — відповіла друга, — я дуже добре знаю думки того чоловіка: ледве він переступив поріг хати, та як закричить до своєї жінки: «Жінко! Вари галушки, тому що мені дуже їх хочеться!» — і з першою галушкою він неодмінно проковтне й мене». Чоловік, коли повернувся додому, справді дуже захотів галушок. Коли галушки були потім подані на стіл, він першу галушку взяв і кинув у зарані підготовлений мішок і зав'язав його мотузкою. Упіймавши таким чином разом з галушкою й лихоманку, чоловік почепив мішок в димарі, щоб прокоптити лихоманку. Довго висіла лихоманка в мішку, і довго через те не було її між людьми. Та ось того чоловіка стала чомусь дедалі більше й більше розбирати цікавість — що ж сталося з лихоманкою? Розв'язав він необережно мішок, і випустив лихоманку.