Звідтоді як тільки «москалям» накажуть вирушати в похід, одразу ж надворі таке діється, що й не сказати: влітку — дощ, град, буря, моква; а взимку — замети та хуртовина. Отак Господь покарав «москалів» за святого Петра (Гайсинський повіт).
Деякі риси великоросів спричинили до того, що в українських легендах названо дітей від змішаних шлюбів (українця з великороскою або великороса з українкою) не людьми, а «перевертнями» і позбавлено їх блаженства у потойбічному житті. Коли ми з'явимося на той світ, говорить легенда, записана в м. Куп'янську, — то за «москалів» буде святитель Микола, а за нас (українців) — Юрій. І ось, коли йтиме «москаль», Микола скаже: «Мій!» — і візьме собі; а коли йтиме наш, то його візьме Юрій. Коли ж ітиме «перевертень», Микола скаже: «Це — мій!» А Юрій собі скаже: «Ні, мій!» І почнуть вони сперечатися. А тоді вирішать: «Аніж нам через нього сперечатися, віддамо його краще чортам!» Та й проженуть «перевертня» в пекло. З цього погляду «перевертнів» прирівняне до недовговічних «жидів-вихрестів» (в народі вони мають назву «шишимітів»), про загробну долю яких легенда, записана в с. Мартинівці, розповідає таке. Вихрестився десь один жид; вихрестився, він, та недовго після того й пожив — дуже швидко помер. От і пішов він до святого Петра, щоб той відімкнув йому рай. Глянув на вихреста Петро та й каже: «Не відімкну я тобі раю, тому що не прийшли ще до мене списки, про тебе, що ти перейшов у християнську віру; йди собі; до Мойсея». Пішов вихрест до Мойсея. «Прийми мене, Мойсею, — каже, — до себе: я — твій». А Мойсей відповідає; «Ні, не прийму я тебе до себе, тому що ти вже викреслений з наших списків». Зійшлись тоді Петро з Мойсеєм і стали раду радити. Думали вони між собою, гадали й вирішили віддати вихреста чорту. «То як же це воно буде? - спитав вихрест. — «Було б раніше вихрещуватися!» — сказав Петро. — «Було б не вихрещуватися, — сказав Мойсей, — то й був би в мене!» І так бідолаха-вихрест не потрапив ні до Петра, ні до Мойсея, а й понині в чорта воду та дрова до пекла возить.
Великороси загалом називають українців «хохлами», бо вони раніше носили чуби на голові, «індиками» — за їхню гадану нетямущість, «мазницями», бо вони раніше чумакували і, маючи постійно справу з дігтярками, вічно були в дьогті. «Москалі» вважають «хохлів» брутальними, впертими і недоумкуватими. Вони всіляко намагаються обдурити «хохла», випросити в того що-небудь і взагалі поживитися за його кошт, за що після самі ж із нього насміхаються й називають «хохлацкой харєй» і «хохлом-мазніцей». Зійшовшись з «хохлами», «москалі» звичайно кажуть: «Хохол-мазніца! Давай дризніться!» Ті відповідають на це: «Давай, москва-кругла — на чотири вугла!» А ще великороси звуть українців «чортовою головою», причому українська легенда, записана в Куп'янському повіті, предобродушне дає ключ до пояснення походження цього прізвища.
Господь зі святим Петром ходили по землі. Якось ідуть вони повз очерет, а там — ґвалт. Господь і послав Петра дізнатися, чого там лементують. Святий Петро повернувся й каже: «Там чорт із хохлом билися, а я й помирив їх: голови їм постинав». Господь каже: «А нехай тебе, який бо сердитий! Зараз же піди й понадівай їм знов голови!» Промовив це, й сам пішов далі. Святий Петро повернувся та за поспіхом схопив чортову голову й надів на «хохла». З тих пір і стала на «хохлі» чортова голова.
У невеличкій книжечці, виданій Празьким Товариством «Slavia», під заголовком «Narodni pohàdky і povesti» на стор. 139, під № 41-м вміщено аналогічну оповідь — «Rubovana baba».
Коли Ісус зі святим Петром ходили світом, побачили вони одного разу понад шляхом бабу, що билася з чортом. Оскільки Ісус Христос не міг стерпіти такого безладу на землі, то сказав святому Петрові: «Дивись, як там б'ються ці двоє безбожників. Іди їх розборони». Святий Петро виконав наказ; та не встиг повернутися до Христа, як ті знову зчепилися. Петро, за наказом Христа, знову спокійно їх розборонив. А вони зчепилися і втретє. Тоді Петро, повернувшись, щоб їх порозганяти, так розлютився, що вихопив меча й повідрубував обом голови. Ця запальність Петра не сподобалась Христу, і Він дорікнув апостолові за те, що той не послухався Його наказу. «Тепер іди й притули кожному трупові його голову: вони знову приростуть». Святий Петро пішов та, хапаючись, переплутав голови й приставив чортові бабину голову, а бабі — чортову. Звідтоді баба в дружбі з чортом, отож — де він сам нічого не може вдіяти, туди вже посилає бабу.
Нарешті, великороси кличуть ще «хохлів» на глум «мазепою», кажучи, для пояснення цього прізвиська, що коли «начальник» їхній Мазепа зрадив «свого царя» і потім був зловлений, так його ніби стратили галушками, які він, як справжній «хохол», дуже любив. Для страти приготували 12 галушок: 11 п'ятипудових і 12-ту — семипудову. Поставили Мазепу на майдані, на підвищенні, й почали подавати йому ці галушки на великих залізних вилах прямісінько в рот. З'їв він 11 галушок благополучно; коли ж подали останню, найбільшу, то Мазепа не в змозі вже був проковтнути її і, мовивши: «Не треба!» — сконав.
Основна, так би мовити, легенда про походження «хохлів» і «москалів», записана в Куп'янському повіті, розповідає таке. Коли ще не було на світі «хохлів» і «москалів», Бог послав якось Петра й Павла на те місце, де тепер Москва. Прийшли вони й стали робити — Петро «хохлів», а Павло — «москалів». Петро робив «хохлів» з пшеничного тіста, а Павло «москалів» з рудої глини — тому вони й руді. Наробили й поставили сушитися на сонці. Петро й каже:
«Ходімо, брате Павле, до ріки руки мити». А Павло відповідає: «Іди, Петре, сам, а я свої руки й так обітру». — «Ну, коли ти не підеш, то гляди ж, аби чого не сталося з нашим народом». Павло чудово знав, що його людей ніхто не займе, а тому пішов собі в затінок й ліг подрімати. Де не взявся собака, і давай нюхати людей. Понюхав «хохлів», зразу розібрав, що вони з тіста, і ну їх їсти. Приходить від ріки Петро, зирк — «москалі» стоять, а «хохлів» нема! Коли дивиться — собака підняв лану на груди «москаля», а «з грудей» його й стала глина стікати: через те «москалі пузаті». Тоді Петро як розженеться враз, як ухопить собаку за хвіст, а собака як дремене полями на Україну! Петро як потягне його дрючком по ребрах, а собака як стрибне через ярок — і... став там «хохлацький» хутірець. Тут Петро й лишився, а собака сховався в лободу (Chenopodium album L.), і... утворив там цілу «слободу». З тих пір і почали «хохли» жити по хуторах та по слободах.
Литовцям також відомий мотив творення людей з пшеничного тіста. Записана в Шавельському повіті легенда про походження мужиків і бояр розповідає таке. Коли Госнодь Бог створив людину з глини, тоді й чорт (veines), бажаючи показати себе тямковитіше (iszmintingesniu) за Бога, зліпив людину з пшеничного тіста (nulipe zmogy ist teszlos kvientiniu miltu) і поставив своє творіння, щоб до решти вдихнути йому життя. Собака, пробігаючи мимо, з'їв людину. Чорт страшенно розгнівався і схопив собаку за хвіст. Собака з переляку миттю захворіла на понос й випустила із себе творіння чорта в тому самому вигляді, в якому воно вийшло з його рук (pratrido ir iszsziko tan velno darba, toki patkaip jis buwo nulipes). Від цієї людини, зліпленої чортом з пшеничного тіста, походять усі нинішні бояри; а від людини, створеної Богом з глини, походять мужики (Dabar nog szito zmogaus, padarito isz teszlos, paeina visi bajorai; о nog zmogaus nulipito isz molo, kurin Dievas sutvere, paien visi muzikai). Слід зауважити, що нині литовці самі себе звуть zmogus, zmonez — людиськами, мужиками, на відміну від євреїв (zidas), бояр (bajoras), німців (voketus), латишів (latvis) та ін.
Друга легенда, записана в тому ж Куп'янському повіті, розповідає, наче «хохли» й «москалі» походять від звичайних людей. Ішов якось полем Христос і святий Петро, а назустріч їм їде весільний поїзд. П'яні поїжджани стали глузувати з них. Один п'яний викаблучувався і казав Христу й Петру: «Чого ви, бродяги, тут швендяєте? Ви повинні займатися хліборобством, а не шататися по світу без діла!» Святий Петро каже Христу пошепки: «Цій людині бути хохлом — хліборобом: він вік оброблятиме землю». — «Роби з ним, що хочеш», — відповів Христос. Другий п'яний гукає, глузуючи: «Чого ви тут тиняєтеся? Бач — навіть черевиків у вас нема: вам би тільки личаки в'язати, а не вештатися по чужих весіллях!» Святий Петро й каже: «А цій людині бути москалем, і він в'язатиме личаки й ходитиме в личаках». Третій п'яний уже й лика не в'яже, а тільки як зареве: «Ве-е-е!» Святий Петро й каже: «Цьому бути ведмедем». Звідтоді від першого п'яного, який кричав на Христа та на святого Петра, пішли «хохли», від другого — «москалі», а від третього — ведмеді.
Хоч легенди й говорять, що «хохол» створений з благородного пшеничного тіста, однак вони аніскільки не приховують найголовніших недоліків українського племені. От що, приміром, розповідає записана в Старобільському повіті легенда про «хохлацьку» впертість і грубість, що ввійшли в прислів'я. Багато років тому в одного пана було двоє кріпаків слуг — «москаль» і «хохол». «Москаль» був людиною ледачою й хитрою, а «хохол» — працелюбною й простою, але надто вже грубою і впертою. Ось панові й спало на думку виварити ці недоліки зі своїх слут. Зробив він великий казан, поклав туди «москаля» і «хохла» і звелів кухарю варити їх цілий рік. Коли минув рік, прийшов пан і питає кухаря: