Незабаром після смерті Соломона настав кінець «золотого віку» Ізраїльського царства У 933 р до н.е. єдине Ізраїльське Царство, яке проіснувало 120 років, було поділене на північне Царство – Ізраїль, яке утворили 10 колін (племен), і південне Царство – Іудею зі столицею в Єрусалимі, яке утворили плем'я Іуди і Веніаміна Таким чином, теократичне Ізраїльське царство, яким керували царі – помазаники Яхве, зазнало поразки «Мініатюрне царство Боже» перестало існувати 9 правлячих династій Північного царства (933-722 рр. до н.е. ) не визнавали культу Яхве і встановили єгипетську релігію поклоніння «золотим тільцям» Це царство було зруйноване у 722 р до н.е. Ассирією.
В Іудейському царстві за весь період його існування (933– 606 рр. до н.е. ) була одна правляча царська династія – рід Давида Проте і в цьому теократичному царстві, де зберігся центр поклоніння Яхве – Єрусалимський храм, збудований Соломоном культ Яхве постійно занедбувався і перемогу здобував язичницький політеїзм – поклоніння «іншим богам», а не Яхве.
Історія Іудейського царства – це постійні двірцеві перевороти, правлячих еліт та іудейської верхівки, постійна боротьба і перемога політеїзму над монотеїзмом Культ Яхве відновлювався жорстокими акціями винищення пророків і служителів «іншим богам» Досить простежити картину винищення 450 пророків і жерців Ваала та 450 жерців Астарти (Перша книга царів, 18 розділ) Вражає підступність і жорстокість, з якою «помазаний цар Яхве» Єгу винищує весь рід царя Ахава і всіх служителів Ваала, хоча згодом і сам став «служити Ваалам» (Друга книга царів, 10 розділ) Не менш вражаючою масштабами релігійної чистки є державно-релігійна реформа іудейського царя Йоси (Друга книга царів, 23 розділ) Культ Яхве насаджувався і зберігався жорстокими репресіями і пролитою кров'ю.
Зруйнування вавилонським царем Навуходоносором Єрусалимського храму – центра поклоніння Яхве, знищення Іудейського царства і полон іудейської правлячої еліти – царів, князів, аристократів, священиків, левітів, який продовжувалося 70 років, – це кара Яхве за порушення договору і служіння «іншим богам» Яскраві описи злочину «обраного народу» і кари за цей злочин знаходимо у пророчих книгах, зокрема Ісайї 1 11-17, Єреми, 5, 7, 11 розділи. Знищення Іудейського царства, зруйнування храму, вавилонський полон (606–537 рр. до н.е.) зумовили необхідність перегляду картини історичної долі давньоєврейського народу Цьому присвячені створені в період після вавилонського полону Перша і Друга книги Паралипоменон (Хронік). У цілому, збігаючись зі змістом книг Самуїла і Царів, ці хроніки надають додаткові відомості і багатьом подіям надають нового освітлення Ідея історії давньоєврейського народу як втілення волі Яхве проводиться тут ще наполегливіше.
Отже, історія Ізраїля й Іудеї, викладена у комплексі історичних книг Суддів, Самуїла і Царів, являє собою опис взаємовідносин Яхве і його «обраного народу» Головним у діяльності іудейських царів епохи побудови храму до реформи Йоси є жорстока боротьба проти політеїзму і утвердження монотеїзму Біблія характеризує діяльність царів саме з точки зору «угодного» чи «неугодного» їхнього діяння в очах Яхве потурав служінню «іншим богам» чи боровся з ним, виконував договір з Яхве чи ні Процвітання або ж нещастя створеної Давидом і Соломоном теократичної держави безпосередньо пояснюються мірою відповідності волі Яхве – спочатку племінного Бога «коліна» Іуди, а потім єдиного і одного лише Бога євреїв.
І все ж кари Яхве за порушення угоди не бралися до уваги. І вже після полону, в процесі відбудови Єрусалиму і храму, Ездра і Неемія вдаються до жорстоких заходів етнічної чистки, об'єктом якої був не простий єврейський люд, а священицька верхівка в самому відновленому Єрусалимському храмі – центрі поклоніння Яхве (Єздри, 9 і 10 розділи, Неемії 13: 15–30).
6. Книги повчальні, поетичні, філософські
До повчальних насамперед належать Притчі Соломона. Різні теми обговорює Соломон: сутність і природа мудрості та розуму, взаємовідносини подружжя та батьків з дітьми. Він змальовує ідеал трудящої та господарської людини і лінивця, марнотратника. Розмірковує над мірою лиха від надмірного вживання вина і «тенет блудниці», в які потрапляє недосвідчений юнак. Різні життєві ситуації стають об'єктом «мудролюбства» або ж філософствування автора притч, які не втратили своєї актуальності й нині.
Поетичні книги – Псалми і Пісня над Піснями. Авторство першої приписують царю Давиду, який був музично обдарованим і склав більшість пісноспівів, вихвалянь на честь Яхве, поклавши їх на музику.
Яхве оспівується і возвеличується у Псалмах як «верховний Бог», «грізний Бог», що стоїть вище всіх «інших богів», що він є «найвищий над всіма богами». Тут явно простежується перехід національного іудейського Бога Яхве до статусу найвищого, вселенського, космічного Бога. «Бо великий Господь (Яхве) і прославлений вельми. Він грізний понад богів усіх» (Псалом 96: 4, 5). «Додолу впадуть, впадуть перед ним усі боги!... бо над усією землею Найвищий Ти, Господи, над богами всіма Ти піднесений сильно» (Псалом 97: 7, 9). 150 Псалмів, або ж Псалтир – найзначніша і поширена частина Старого Заповіту. В Україні здавна Псалтир був відомим широкому народному загалу, до нього зверталися поети і письменники, зокрема Тарас Шевченко уґрунтував на ньому низку своїх поезій.
Пісня над Піснями, авторство якої належить царю Соломону, – високохудожня зворушлива поема про кохання і вірність юної Суламіт, яка була взята до царського гарему, своєму коханому, з яким вона доглядала виноградник, пасла овець і кіз, насолоджувалася коханням на лоні природи Суламіт відкидає залицяння царя Соломона і лине подумки до свого коханого «Мій коханий – він мій, я ж – його нехай він цілує мене поцілунками уст своїх » В'язанка натхненних художніх засобів, що відтворюють чари кохання, пронизують всю поему «Уся ти прекрасна, моя подруженько Яке любе кохання твоє, моя наречена Уста твої крапають мед щільниковий, мед і молоко під твоїм язичком, а пахощі одежі твоєї як ліванські пахощі» (Пісня над Піснями, 4 розділ).
У тексті поеми немає жодного звернення до надприродного, відсутня згадка про Господа Вона насичена ніжністю та інтимними втіхами від подружньої любові Саме тому довго не долучали цю книгу до канонічних книг Старого Заповіту Та й, зрештою, включивши й до сакральних книг, надали змісту образно-символічного означення стосунків між Яхве і «обраним народом» Християнська церква по-своєму пояснює цю ліричну поему, як образне відтворення любові «Небесного нареченого – Ісуса Христа» до своєї «нареченої» – церкви Але ж Пісня над Піснями – це велична поема про палке кохання «Я належу своєму коханому, а його пожадання до мене Устанемо рано, й ходімо у сади-виногради Там кохання своє тобі дам» (Пісня над Піснями, 7 розділ).
Філософські ідеї книги Йова і книги Еклезіаста. Трагедія богобоязливого і справедливого Йова розігрувалася на небі (див Йова, 1-2 розділи) Він став заручником у конфлікті Бога і Сатани Серед книг Старого Заповіту вперше і в останнє лише у книзі Йова згадується Сатана, який доступно і вільно спілкується з Богом, кидає йому виклик, вдається до шантажу та інтриг Зло і страждання, завдані Йову, мають небесну санкцію Монологи і діалоги книги Йова зводяться до одного питання чому страждає Йов, який гріх він спокутує, що вчинив він злого, за що карає його Бог Отже, розкривається традиційне пояснювання страждання – за гріхи Але ж їх у Йова не було Отже, філософія книги Йова рефлектує споконвічне питання чому існує зло, чому страждають люди, чому страждають і праведні люди Щоб відповісти на ці питання, потрібно було ввести у фабулу драми Йова такий персонаж, як Сатана-диявол – джерело зла, причина страждання людства Філософія книги Йова спонукає до розміркувань звідки ж взявся Сатана, для чого він толерується Богом, коли ж, зрештою, Сатана буде усунутий зі світової арени Питання гострі і стосуються ролі Бога у драматичній історії людства Саме для цього апологетами Бога висунута була Теодицея – релігійно-філософське вчення, яке ставить за мету довести, що наявність у світі зла не суперечить уявленню про Бога як втілення абсолютного добра Але ж, оскільки Бог є Причиною всіх причин (один із доказів телеологічної (грец. – ціль, вчення) концепції, згідно з якою у світі одвічно існують наперед встановлені цілі й доцільності, заради здійснення яких і відбуваються у ньому всі процеси), то необхідно все ж дотримуватись іншого пояснення наявності зла у втіленні Сатани як антитези Бога, який є втіленням абсолютного добра.
У сакральній історії Старого Заповіту відсутні згадані концепції абсолютного зла і абсолютного добра Концепція договору Яхве з «обраним народом» не потребувала такої аргументації, оскільки діяли дві сторони договору – Яхве й Ізраїль, і будь-яка третя сторона була зайвою Лише у двох–трьох текстах Старого Заповіту в образно-закомуфльованій формі є натяки на Сатану, який був самим Богом поставлений в Едемському раю наставником першої людської пари і який кинув виклик своєму Творцеві, забажавши престол свій «поставити вище престолу Всевишнього» (Ісайя 14 12-14) Таким був заздалегідь підготовлений сценарій.