Але праця єпископа П. Тарнавського в Софіївській парафії тривала не довго, позаяк він зустрів значний опір в громаді, через що він вирішив залишити парафію, отримавши в 1924 р. від державних партійний структур Михайлівський Золотоверхий монастир у м. Києві, який й став головним осередком УПЦ Братства "ДХЦ".
Отже, протоієрей М. Мороз як голова ВПЦР, протоієрей К. Янушівський, як заступник голови та секретар Ради, єпископи В. Бржосньовський та П. Тарнавський як прибічники діяльності М. Мороза разом поповнили і зміцнили ряди в Братстві "Христової Церкви Працюючих", яке під час реєстрації (8 лютого 1924 р.) отримало вже іншу, відому нам назву Братство "Діяльно – Христова Церква". Майже через рік до них приєднались єпископ М. Ширяй, протоієреї Т. Хомжа та В. Пшеничний. Митрополит УАПЦ В. Липківський якось зауважив, що "найближчою причиною єднання їх в Братство "ДХЦ" послугувало, мабуть, незадоволення тим, що їх не обрано до складу ВПЦР". 13
Інституційно та організаційно зміцнившись та маючи у своєму складі трьох єпископів, Братство розпочало вшанування своїх активних діячів. Згідно з церковними Канонами, ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які становлять її Архієрейський Собор (обрання трьох єпископів обґрунтовується тим, що в разі смерті одного з них двоє можуть хіротонізувати новообраного єпископа). 14 Таким чином, в колишньому Михайлівському монастирі м. Києва, на підставі постанови Ново – Миргородщини (Зінов‘євщина) - зборів від 11 грудня про обрання протоієрея Т. Хомжі на єпископа Зінов‘євщини, - ствердженою постановою Президії Ради ВУРС "ДХЦ". "21 грудня, а потім поширеним Пленумом тієї ж Ради, 24 грудня відбулась хіротонія Всечесного Т. Хомжі на Єпископа Ново – Миргорода й Зінов‘євська Всечесними Єпископами М. Ширяєм Ніжинським, П. Тарнавським Київським, В. Бржосньовським Білоцерківським в присутності членів Ради Спілки Братських Об‘єднань" при головуванні єпископа П. Тарнавського. 15 До речі, в цьому ж монастирі відбулась хіротонія й протоієрея "ДХЦ" В. Пшеничного на єпископа Миколаївського та Херсонського.
Отже, хіротонія Т. Хомжі на єпископа "ДХЦ" Ново – Миргородського та Зінов‘євського була здійснена згідно з Канонами Української православної церкви трьома єпископами "ДХЦ".
Як же складались взаємини вказаних діячів між собою? На відміну від членів ВПЦР, які після року існування УАПЦ ніяк не могли поділити між собою церковну владу, братчики досить мирно між собою уживались. Винятком, була лише позиція колишнього голови ВПЦР протоієрея М. Мороза, який був фундатором та головою Ради "ДХЦ". Так, пропрацювавши в Братстві майже сім місяців, М. Мороз був зневірений у діях "побратимів". "Підписуючи та реєструючи статут Братства "ДХЦ", - зазначив в своїй заяві М. Мороз, - я мав на меті виключно реалізацію потреби УАПЦ в виданні часопису. Дійсно, в сучасний момент, дозвіл на видання українського церковного часопису під назвою "Церковне Життя" одержано на ім‘я відповідального редактора протоієрея К. Янушівського. Але те негативне відношення, яке виявив редактор і більшість членів Ради Братства на своєму засіданні від 1 серпня 1924 р. до запропонованого мною проекту плану ідейного і господарчого керування виданням "Церковне Життя" цілковито підірвало в мене віру в можливість нормального задоволення таким ладом потреби УАПЦ в церковному часописі. Тому, я цим сповіщаю Раду Братства "ДХЦ", що я не маю моральної змоги брати участь в виданні часопису "Ц. Ж" і через це виходжу зі складу Братства "ДХЦ." 16 Таким чином, протоієрей М. Мороз залишив справи не тільки в Братстві, а й в УАПЦ загалом, переїхавши на Одещину.
Своє бажання залишити справи в Братстві "ДХЦ" з особистих причин виявив єпископ Миколаївський та Херсонський "ДХЦ" В. Пшеничний був запрошений Церковною Радою м. Коростеня на церковну службу до Архієпископа С. Орлика, про що останній мав повідомити митрополита В. Липківського. Через те, В. Пшеничний подав заяву до ВПЦР від 23 листопада 1925 р. в якій він сповістив, що "вийшов зі складу Братства "ДХЦ" і рахую себе членом, як і до цього часу рахував, хоча у Братстві належав до УАПЦ". 17 Усвідомивши при цьому, що його заява ігнорується, 18 грудня 1925 р. Пшеничний надіслав аналогічного листа до ВПЦР, в якому нагадав, що 30 листопада цього року він збирався припинити працю в "ДХЦ" та перейти в лави УАПЦ. Але, зустрінувшись з митрополитом, єпископ дізнався, що В. Липківський не отримував ніякого повідомлення від архієпископа Орлика. Окрім цього, досить вороже до єпископа Пшеничного поставились члени Ради які взагалі не хотіли вітатися з ним. Тому, зрозумівши, що він є абсолютно не бажаною особою в ВПЦР, архієрей вирішує відновити працю в Братстві: "І так, моя думка про шукання спільного шляху між членами вільної думки і думками Князьків Церкви - була пустою мрією, а через це, я цією заявою анулюю подану заяву до ВПЦР про залишення праці в Братстві "ДХЦ". 18 Загалом, що стосується вище вказаної особи, то згідно з іншими даними, він взагалі розмірковував над тим, щоб покинути релігійну справу та займатися цивільними справами.
Як бачимо, мали місце випадки виходу із Братства її активних членів. Єпископ Пшеничний став церковним ворогом для ВПЦР, після того як він приєднався до складу Братства. Інших випадків внутрішньоцерковного конфлікту серед вказаних релігійних діячів нам не відомі. Припускаємо, що конфліктогенний чинник міг бути присутнім серед членів парафій – філій Братства.
Згідно з архівними джерелами, Українське православне церковне Братство "Діяльно – Христова Церква" функціонувало на терені п‘яти губерній України : Київської, Подільської, Чернігівської, Катеринославської та Одеської. Побутувала також думка про те, що подільська парафія "ДХЦ" с. Іванківці "відходить з Проскуровщини і прикріплюється до Шепетівщини". 19 Тобто, Шепетівка відносилась до Волинської губернії. Майже аналогічна інформація існує й про діяльність братської філії на Коростенщині. Але достовірними архівними джерелами про діяльність парафії "ДХЦ" на Волині ми не володіємо. Згідно з адміністративно – територіальним поділом УРСР 1 серпня 1925 р. було ліквідовано всі губернії.
Філія Братства функціонувала й поза межами України. Так, у м. Оренбургі (Урал, Росія) функціонувала громада "ДХЦ" яку очолив І. Ковтун (уродженець з України). 20 Єпископ Миколаївський та Херсонський В. Пшеничний намагався закласти парафії на території Молдавії, свідченням чого є лист від громади с. Кошар. 21 Наскільки йому це вдалося - наразі не відомо. Маємо інформацію, що громада с. Кошари спричинила "рішучий опір" "діяльному" єпископу Пшеничному та намагалась зробити усе можливе аби завадити йому організувати там "братські парафії". 22
Протягом 1926 – 1927 рр. члени УПЦ Братства "ДХЦ" поступово згортають свою діяльність. Подальша їх доля вирішувалась вже на Великих Покровських Зборах УАПЦ (жовтень 1926 р.), Великих Микильських Зборах УАПЦ (11 – 13 травня 1927 р.) та на Другому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі УАПЦ (жовтень 1927 р.). Приєднавшись до складу ВПЦР УАПЦ, деякі члени колишнього Братства "ДХЦ" продовжили свою єпископську працю у вільних церковних округах УАПЦ. Так, єпископ колишньої білоцерківської філії "ДХЦ" В. Бржосньовський на протязі 1927 - 1930 рр. очолював Дніпропетровську округу УАПЦ, а після Надзвичайного Собору * УАПЦ 1930 р. продовжив працю в УПЦ. Архієпископ М. Пивоваров продовжив свою працю в Кам'янецькій окрузі УАПЦ (1927 – 1929 рр.). У 1928 р. М. Ширяй опікувався вже Роменською та Прилуцькою округою УАПЦ. 23 Єпископ П. Тарнавський з особистих переконань та амбіцій, взагалі залишив УАПЦ. Доля єпископів В. Пшеничного та Т. Хомжі нам не відома.
Таким чином, можна підсумувати, що на протязі 20-х років ХХ ст. на ґрунті автокефального руху, виокремилось так зване Братство "Діяльно – Христова Церква", члени якого були вихідцями відомої церковної інституції Української Автокефальної Православної Церкви. Сукупність внутрішніх та зовнішніх причин спричинило їхнє згуртування у православному церковному Братстві, яке еволюційно пройшло шлях з 1920 р. та протягом 1924 – 1927 рр. охопило вже територію західної, центральної, північної та південної частини України.
Справжня братська єдність, яка роками будувалась між ними на міцних принципах взаємної довіри та поваги, досить позитивно відобразилась на внутрішніх стосунках в складі Братстві. Через те в середині інституції практично не виникало проблем, пов‘язаних із боротьбою за сфери впливу (на відміну від ВПЦР УАПЦ), висвяти у вищий церковний стан тощо.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:
1. Пилявець Л. Хрещениця ДПУ. З історії Діяльно-Христової Церкви // Людина і світ. – 1992. - № 5 - 6. – С. 26 - 29; Клос В., диякон. Михайлівський Золотоверхий собор – осередок "Діяльної Христової Церкви" (1924 – 1927 рр.) //www. prytyska.kiev.ua/content/view/216/28/; Ігнатуша О. Видавнича діяльність Братства "Діяльно – Христова Церква" (1924 – 1927 рр.) // Історія релігій в Україні. Тези повідомлень VII Міжнародного столу (Львів, 12 – 14 травня 1997 року). – Львів, 1997. – С. 82 – 83; Киридон А. "Собор єпископів України" та "Діяльно – Христова Церква" як вияв оновлення церковного життя в умовах утвердження тоталітаризму // Історія релігій в Україні : Праці Х – ї Міжнародної наукової конференції (Львів, 16 – 19 травня 2000 року). – Кн.. 1. – Львів : "Логос", 2000 р. – С. 198 – 203;
2. Статут і протокол Живої Церкви на Україні про заснування парафій // Центральний Державний Архів Вищих Органів влади і управління України (далі ЦДАВО). - Ф. 3984. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 2;