Ніщо так не може зашкодити єдності Церкви, як вплив політичних процесів. Проникаючи всередину церковного життя, політика шкодить її і ділить віруючих на «правих» і «лівих», «помаранчевих» і «біло-синіх», прихильників «східної» і «західної» цивілізаційних моделей, що аж ніяк не сприяє їх консолідації.
Варто підкреслити, що держава не може бути цілком компетентною в питаннях віри. Усе, що може запропонувати сучасна держава в цій сфері, - це релігієзнавча експертиза. Навряд чи хтось ризикне стверджувати, що колоквіум релігієзнавців, нехай і найвидатніших, може визначити, яка віра є істинною, а яка - ні. Історія сповнена прикладів, коли навіть візантійські імператори, які виросли в лоні Православної Церкви, приймали іншу віру.
Церковні розколи надзвичайно послабляють Церкву, перешкоджаючи її суспільній місії. На тлі розколів серед православних процвітають харизматичні рухи в Україні, люди відвертаються від Церкви і йдуть у секти. Більше того, з кожним роком стіна, що розділяє православних, стає вище й потужніше, отже незабаром суспільство сприйматиме наявність в Україні кількох православних церков як норму.
Справді, з великим ступенем імовірності можна припустити, що вдосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви сприятиме приєднанню до неї автокефальних груп. Однак це не вирішує проблеми єдності Церкви в Україні через те що значна кількість представників єпископату, духовенства та мирян у нашій Церкві не готові до цього.
Беручи участь у дискусіях навколо поняття автокефалії та майбутнього Православної Церкви в Україні, ми спостерігаємо дві суперечливі позиції. З одного боку, дехто стверджує, що автокефалія є руйнівною для церковної єдності. Однак така точка зору, за умови доведення її до логічного завершення, означає, що між Помісними Православними Церквами, які мають автокефальний статус, не існує церковної єдності, а це докорінно суперечить Православному вченню про Церкву. З іншого боку, існує думка, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб вирішення української церковної проблеми. Ця позиція – не менш нерозважлива. Автокефалія не може бути знаряддям для досягнення консолідації Церкви — вона може бути лише результатом наявного загальноцерковного консенсусу. До того ж, як свідчить історичний досвід, похаплива автокефалія може спричинити подальші розділення усередині Церкви.[6]
Зрозуміло, що, коли має місце протистояння в суспільстві на релігійному ґрунті, держава не може залишатися байдужою, оскільки це загрожує її стабільності. Та неприпустиме втручання політиків у церковні справи. Адже розкол українського православ'я виник саме внаслідок вторгнення політичних стихій у церковне життя.
Будь-які спроби механічного об'єднання канонічної Української Православної Церкви з розкольницькими групами без покаяння в гріху розколу приречені на провал. Православний світ не підтримає таку штучно створену церкву, а на Україні почнеться новий виток конфліктів між одновірцями.
Тому необхідно спробувати знайти такі можливі шляхи вирішення проблеми об’єднання церков, які б не призвели до знехтування церковних канонів та просто не погіршили ситуацію.
Якщо проаналізувати документи УПЦ від часів Харківського Архієрейського Собору, то можна побачити, що позиція єпископату УПЦ з проблеми канонічного статусу нашої Церкви цілком відповідає позиції киріархальної Церкви.
По-перше, обговорення проблеми канонічного статусу має відбуватися виключно у богословській площині, уникаючи будь-якої політизації цього внутрішньоцерковного питання.
По-друге, оскільки більшість кліриків та вірних УПЦ сьогодні задоволені нинішнім статусом УПЦ, ми переконані, що розглядати питання його вдосконалення потрібно лише у контексті подолання розколу в українському православ'ї.
По-третє, проблема вдосконалення канонічного статусу УПЦ та механізм її вирішення має бути погоджена киріархальною Церквою з православною повнотою.
Обгрунтування одержаних наукових результатів
Отже, можна зробити такі висновки: Сучасний стан православ’я в Україні - складний і заполітизований. Зокрема, політики намагаються використати Церкву у своїх інтересах. Склалося, що православ’я в Україні не однорідне і представлене кількома гілками. Церковний розкол не сприяє єдності та згуртованості українського суспільства, а також спричиняє внутрішні конфлікти між представниками різних православних течій в Україні.
Виходячи з цього, для послаблення протистояння між конфесіями і мінімізації конфлікту в контексті українсько-російських відносин у даний час доцільним було б з боку держави:
• забезпечити у повному обсязі дію Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», його подальше удосконалення;
• унеможливити спроби самочинного захоплення храмів і майна або передачі його конфесіям представниками органів влади з порушенням чинного законодавства України;
• у випадках претензій конфесій на одні й ті ж святі місця, храми, релігійні центри, культове майно тощо утримуватись від передачі вищезгаданого будь-якій з конфесій до узгодження питань між конфесіями;
• уникати примусу конфесій на почергову відправу богослужінь;
• блокувати спроби будь-яких політичних сил використати релігію як чинник у політичній боротьбі;
• не наполягати на об’єднанні конфесій в єдину Церкву і набутті нею автокефалії;
• стимулювати ведення постійного переговорного процесу між конфесіями; уникнути проголошення автокефалії УПЦ державою, оскільки це може відповідним чином відбитися на ситуації у світовому православ’ї, стані українсько-російських відносин, взаєминах України із зацікавленими державами і завдати шкоди країні.
Література:
1. Анисимов В. Политика и ничего более // Радонеж. 1996. N 33 (44).
2. Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.
3. Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.
4. Итоговые документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) // Православная Москва. 1997. N 7 (103).
5. Лоза А. Чи iснуе Украiнська Православна Церква Киiвський Патрiархат? // Православний вiсник. 1996. N 1. С.43-55. (укр.).
6. Определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 6. Официальная часть. С.XI-XII.
7. Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Священного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4. Официальная часть. С.6-7.
8. Пресс-конференция Святейшего Патриарха Алексия // ЖМП. 1992. N 7. Официальная часть. С.XI-XII.
9. Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.: "Русские огни". 1994. т. 1-2.
10. Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис про церковний розкол на Українi. Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).
11. Цыпин В., протоиерей. История Русской Православной Церкви. 1917-1990: Учебник для православных духовных семинарий. Московская Патриархия. Издательский дом "Хроника", 1994. 254с.
12. Як це сталося? //Урядовий кур'ер. 1995. 20 июля (укр.).
[1] Визит Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II на Украину // ЖМП. 1990. N 12. С.14-18.
[2] Из выступлений участников Архиерейского Собора Русской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 7. С.11-20; N 8. С.3-8.
[3] Скурат К.Е. История Поместных Православных Церквей. М.: "Русские огни". 1994. т. 1-2.
[4] Послание Патриарха Московского и всея Руси Алексия II и Священного Синода Русской Православной Церкви митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету и епископату Украинской Православной Церкви // ЖМП. 1992. N 4. Официальная часть. С.6-7.
[5] Итоговые документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви. Акт об отлучении от Церкви монаха Филарета (Денисенко) // Православная Москва. 1997. N 7 (103).
[6] Украiнська автокефальна церква: Iсторичний нарис про церковний розкол на Украiнi. Свято-Успенська Почаiвська Лавра. Почаiв: 1995. 32с.(укр.).