Проблеми структурування релігії і визначення її поняття. Емоційне надолуження, міфотворчість, нормотворчість, інституціалізація, сакралізація – складові елементи релігійної діяльності
релігія світоглядний міфотворчість віруючий
Теоретичний аналіз передбачає аналіз не тільки каузальний, а і системний, структурно-функціональний. Каузальний аналіз релігії розглядає її як наслідок, творіння, форму культуротворчості, а людство – як причину, творця. Структурно-функціональний аналіз передбачає дослідження релігії або як складової частини – елемента більш загальної системи – суспільства, взаємодії релігії з іншими елементами системи – економікою, політикою, наукою, мораллю, правом, мистецтвом, філософією, або як самостійної системи з притаманною їй внутрішньою структурою. Під запозиченим з математики поняттям функції в соціології розуміють ту роль, яку виконує досліджуване явище, у нашому випадку – релігія, у відтворенні системи, її функціонуванні та розвитку, забезпеченні її стабільності. Дослідження ролі, яку виконує релігійна система у функціонуванні та розвитку більш загальної соціальної системи – суспільства і становить зміст проблеми соціальних функцій релігії.
Серед соціальних функцій релігії виділяють такі як світоглядна, інтегруюча, регулююча (ціннісно-орієнтаційна), компенсаторна. Базовою функцією релігії є функція комунікативна, функція спілкування. Саме на грунті спілкування формуються культура, всі функції релігії. Релігія залучає індивіда до накопиченого життєвого досвіду віруючих на основі сформованих у спілкуванні норм, цінностей, ідеалів. Вона схвалює, підтримує або засуджує поведінку людей, орієнтує їх, об’єднує або роз’єднує, проголошує легітимним суспільний лад або заперечує його. Формування та реалізація соціальних цінностей забезпечується їх сакралізацією. Релігія компенсує безсилля та самотність віруючих, психологічно підтримує їх, обіцяє їм справедливість, безсмертя, свободу, викликає впевненість у собі. "Прийдіть до мене всі знедолені та обтяжені і я заспокою вас", - кличе і обіцяє Ісус. В чому саме полягає компенсаційна функція релігії можна уявити, ознайомившись із змістом молитви Франціска Асізьского (ХІІІ ст.), одного з святих католицької церкви, засновника чернецького ордена францисканців. "Приєднай мене, Господи, до волі Твоєї, до любові Твоєї, до миру Твого! Даруй мені заронити любов у серця тих, хто злобствує, принести благодать пробачення тим, хто ненавидить, установити згоду ворогуючих! Даруй мені освітити істиною заблудлих, зміцнити віру тих, хто має сумнів, озорити світом розуму Твого тих, хто перебуває у темряві, даруй мені підтримати надією тих, хто перебуває у відчаї, одарити радістю тих, хто перебуває у скорботі… Зроби мене, Господи, не шукаючим втіхи для себе, а прагнучим дати її іншим…, не коханим, а закоханим! Про ці милості молю Тебе, Боже, бо віддаючи, ми одержуємо; забуваючи про себе – себе знаходимо; пробачаючи інших, знаходимо собі пробачення; Вмираючи – воскресаємо у життя вічне!"
Чи притаманна релігії пізнавальна функція? Так, хоч вона і підпорядкована вже розглянутим функціям. Пізнання відбуваються не тільки в науці. Існують позанаукові, донаукові форми пізнання світу, наприклад, буденна свідомість. Пізнавальні моменти містять в собі мистецтво, мораль, релігія, політична ідеологія, право. Про наявність у релігії пізнавальної функції свідчить те, що під впливом наукових та філософських знань релігія, хоч і повільно, або деміфілогізується, або одні міфи замінює іншими.
Узагальнює життєвий досвід віруючого його світогляд. Релігія переконує у тому, що якби життя тяжко не складалось, воно має сенс. У світ людини релігія може вносити і співчуття, любов, милосердя, і ненависть, жорстокість, нетерпимість, фанатизм. Перетворити безглуздий світ у розумний – в цьому об’єктивно полягає "мета", точніше функція релігійного світогляду.
Соціальні функції релігії визначають її структуру. Структурування релігії стає проблемою тому, що в залежності від ставлення до релігії, оцінки її соціальній ролі пропонується і різне рішення проблеми. З урахуванням того, що релігія виникає для задоволення перш за все суспільних, організаційних, практичних потреб, сакралізації соціальних цінностей, в релігії доцільно виділити такі структурні елементи, як емоційний, міфологічний, ціннісно-нормативний, культовий, організаційний.
Усі сфери діяльності людини пов'язані з емоціями, але в жодній із них, навіть у мистецтві, емоції не відіграють такої ролі, як у релігії. І хоч релігійні емоції вплетені в релігійні уявлення і релігійні дії, для розуміння різниці між релігією та наукою доцільно виділити такий самостійний структурний елемент релігії як емоційний. Загострена емоційність релігії пояснюється причинами, якими вона породжується. Якщо ідеал науки – "не плакати, не сміятися, а розуміти", якщо наука прагне елімінувати з результату пізнання суб’єктивне, відокремити пізнавальний об’єкт від суб’єкта, що пізнає, то релігія – це "серце безсердечного світу", "дух бездушних порядків". У релігії "вщухає весь біль почуття".
Саме тому, що віруючий шукає у релігії задоволення своїх емоційних і інших потреб, його не бентежать і не цікавлять ті протиріччя, що легко виявити, якщо до оцінки релігії підходити з точки зору ідеалів і норм наукової творчості. Християни в різноманітті релігійних почуттів виділяють Віру, Надію і Любов.
У житті всіх людей, незалежно від їхнього ставлення до релігії, ці почуття займають належне місце. Праця, віра, надія, любов повинні бути змістом стосунків нормальної родини. Але релігійні почуття не обмежуються цими трьома. Вони можуть бути збуджені до ненависті, до фанатизму, і тоді за любов до грішника видається його спалення. У почутті страху шукали причину, що породжує релігію, від Демокріта до Б.Рассела. Але мета релігійної міфотворчості полягає зокрема в тому, щоб подолати почуття страху, самотності, безсилля, не дати віруючому впасти у відчай, звільнити місце для віри та надії. Якщо сукупність релігійних емоцій уявити у вигляді піраміди, то почуття страху разом з почуттям безсилля, самотності, безпорадності будуть лише її основою, а вершину піраміди створюють почуття благоговіння, святості, священного.
Оскільки релігія формує сакралізовані авторитети, намагається задовольнити бажання, що реально не можуть бути задоволені, вона приречена у незрівнянно більшій мірі, ніж інші форми людської діяльності, звертатися до міфологічного засобу мислення.
Термін "міф" вживається сьогодні у двох основних значеннях. У вузькому значенні під міфологією розуміють світогляд, властивий лише архаїчному, первісному суспільству та до певного віку дитині, світогляд, який ще не здатний усвідомлювати якісних відмінностей між живою та неживою природою, перетворює дійсність ще виключно у наочно-чуттєвій, образній формі (навіть перші абстрактні поняття виникають тут у такій формі). У широкому значенні поняття "міф" вживається як синонім масової або індивідуальної хибної, помилкової свідомості, несвідомого або свідомого перекручення дійсності, коли масову або індивідуальну свідомість оцінюють з точки зору її істинності.
Оцінка поглядів як міфічних означає, що вони не відповідають вимогам істинності. Оскільки і загальнолюдський, і груповий, і особистий досвід завжди обмежені, а інтереси людей завжди стикались і будуть стикатись, діяльність людини приречена на те, що її необхідною стороною були, є і будуть перекручення дійсності, міфотворчість.
Необхідно пов’язана з ризиком помилок екстраполяція обмеженого досвіду окремої людини, соціальної групи, людства у цілому за його межі неминуче веде до міфотворчості, передбачає її. Тому судити про суспільні епохи по їх самосвідомості, а про окрему людину або соціальну групу по тому, що вони самі про себе думають – значить залишатись у полоні ідеологічних міфів. Кожна людина, зокрема та, якій належить вирішальна або значна, роль у формуванні будь-якої суспільної організації та її ідеології, в певній мірі залишається міфом не тільки для інших, а навіть для себе.
Адекватну оцінку особі не можна дати без врахування епохи, об’єктивної ситуації, в якій вона вимушена діяти та особистих якостей тих, хто сприяв або заважав реалізації її намагань. Хоч міфи мають місце не тільки в релігії, а і в науці, наука та релігія відрізняються своїм ставленням до міфів. Наука намагається звільнитися від міфів, хоч вона цього ніколи не досягне. Ідеологія взагалі, релігійна зокрема, навпаки, намагається зберегти міфи, але невблаганний процес деміфологізації вимушує її шукати замість застарілих міфів нові. Оскільки метою науки є пізнання, істина, ідеали науки передбачали і завжди будуть передбачати елімінацію, усунення усього, що не притаманне об’єкту пізнання.
Дифузія науки та ідеології, зокрема науки та релігії, деміфологізація релігії під натиском науки, підхоплення віруючими наукових міфів не повинні бути підставою проти теоретичного розмежування науки та релігійної ідеології. Таке розмежування – не примха дослідника, а лише констатація реальних відмінностей соціальних функцій науки та ідеології, науки та релігії. Ця відмінність знайшла свій вираз зокрема у тому факті, що релігія виникає задовго до виникнення науки. На відміну від науки в міфології, як і у буденній свідомості та мистецтві, суб’єкт та об’єкт діяльності залишаються злитими, невідокремленими, колективні уявлення або індивідуальні переносяться на зовнішній світ.
Релігійна міфологія – це один із проявів творчого, практичного ставлення людини до світу, тобто людина в ній бачить світ не таким, яким він дійсно є – схрещенням безособової, несвідомої, безцільної необхідності та випадковості, а таким, яким хотілось би, щоб він був, перетвореним відповідно до незадоволених потреб та інтересів.
До релігійної міфотворчості віруючих спонукає не тільки обмеженість знань, а перш за все усвідомлення своєї дійсної несвободи, бажання позбавитись її, необхідність створення авторитетів. Світ, в якому не залишається місця для Бога-Отця чи Божої Матері, які здатні вислухати віруючого та домогти йому, не влаштовує його. В такому світі він залишається один на один з ворожими йому силами, самотнім, і існування такого світу він з більшою чи меншою впевненістю заперечує. Міфотворчість є засобом сакралізації.