Славіна Інна Віталіївна
Співвідношення релігії та духовного досвіду з сучасним раціоналізмом
Питання про духовний досвід настільки поширене і вимагає такої глибини розуміння, що неможливо вичерпати його всесторонньо, оскільки воно торкається всіх сфер життя. У даній проблемі можна відмітити лише головні його аспекти, необхідні для досягнення тієї великої цілі, яка дасть нам щастя, велич і наблизить нас до божественного.
Перш за все нам потрібне відчуття божественного і та віра, яка витікає з цього почуття. Той, хто прагне стати на духовний шлях, повинен мати віру та впевненість у існуванні Божого начала. Кожен з нас знає в певній мірі з досвіду, що означає відданість,- творча відданість якомусь ідеалу чи особі. На духовному шляху відданість необхідна, вона по суті властива людській природі. До життя потрібно відноситись критично, вивчати явища, зважувати їх і формувати про них думку, але деякі речі ми просто сприймаємо на віру. В житті завжди доводиться комусь або чомусь довіряти. І цілком зрозуміло, що необхідна певна доля віри - віри справжньої і надихаючої. Людина, зосереджена на собі, завжди дбаюча лише про себе, не може і близько підійти до «священних воріт» віри. Але в цьому і є наше нещастя, і цим ми самі звужуємо коридор нашого світогляду. Якщо ми хочемо бути молодими,- а на духовному шляху необхідно бути молодим,- ми повинні відчувати закоханість в Божественність та віру в духовного вчителя.
Бути учнем, для того, хто лише наблизився до цього процесу, який відкриває багатосяжні горизонти, дає розуміння самого відношення до життя. Людина стає ніби мініатюрним відображенням в світі Божественного, світі, - за яким намагається йти і від якого чекає розуміння та спокою. На цьому шляху нам необхідні певні якості для прогресування вперед.
Перш за все, ми повинні бути чистими - фізично та морально, що і буде слугувати першим етапом прогресування вперед. Також чистота думки: не обманювати, не злословити. Ми не досить володіємо своєю мовою, але це одна з найважливіших умов, яка потрібна учневі. Потім знову таки контроль над розумом і тілом. Також важливою якістю є простота. Ми повинні бути майже блаженними, тобто настільки простими, щоб нічому не надавати значення, ніколи не ображатися, не засмучуватися, рахуватися зі всіма, але собі не приділяти особливої уваги. Важливо мати відкритий розум, сильний, широкий, готовий вивчати будь-яке явище спокійною та врівноваженою думкою. Мабуть найважливішим аспектом є відмова від матеріальних цінностей. Необхідно бути чистим «контейнером» вмісту знань.
В свій час Дж. Арундель сказав: “Відносно релігій мені хотілося б сказати дві
думки; по-перше, нам потрібно поверутися до Великого Засновника Релігії, або іти вперед до Нього. Не важливо хто саме цей Засновник, - чи Христос, чи Будда, Магомет чи Шрі-Крішна. Але кожна людина, що належить до тої чи іншої релігії, повинна намагатися підійти ближче до її Засновника. Постарайтесь усвідомити Його як живу Сутність і жити тим життям, яким Він живе до цих пір. Кожна людина вільна вважати, що її віра особисто для неї краща від всіх інших, але вона не має права говорити, що ця віра є краща ніж всі інші; кожен повинен сповідувати свою релігію”. (1)
В християнстві, в його глибинах, які є в Євангелії та у практичному досвіді християнства, пізнання істини залишається невідірваним від самої Істини. Шляхи пізнання прокладаються та йдуть схожими дорогами як у християнстві, так і у практиці індуїзму.
Тут не має критичного відношення до пізнання, яке ми зустрічаємо у богословів пізніших часів. Прагнення до пізнання не є фанатичним аспектом релігійного знання; тут накопичується досвід, отриманий від поступального руху пізнання, визначаються і рекомендуються різні способи, які полекшують досягнення бажаного стану свідомості, визначаються умови, без присутності яких пізнання не може відбутися. Зокрема, це умова попередньої роботи людини над собою, попереднього очищення та заспокоєння всіх духовних і розумових рухів. І якщо є різниця між досвідом християнським і ведантичним в широкому змісті, то він відрізняється у відсутності в християнському, зокрема, в православному досвіді, “наукової” обробки всіх знань, які назбирались за віки в цій області. Можна сказати, що християнство уникало наукової класифікації явищ, що відкривались на попередніх стадіях усвідомлення, побоюючись їх.
Результатом таких побоювань стало відчутне приниження значення розуму і його місця в божественній сфері життя людини. Ведантичні вчення не боялися можливостей розуму і не боялися давати чіткі описи різних станів свідомості, пов’язаних з детально розробленою класифікацією явищ, що зустрічаються на перших етапах пізнання. Схема цих поглядів може бути викладена наступним чином: стани душі пов’язані і залежать від стану тіла.
Другий етап - вироблення стану зосередження на вибраному об’єкті думки. Те саме ми знаходимо і в досвіді святих отців, різниця лише в ступені розробки методів і розповсюдженні практики. Максим Ісповідник називав цей стан “молитвою”. Можна сказати, що молитва - це прагнення помислів до Бога при відсутності будь-якої розсіяності. Таким чином, молитва є не самоціллю, а засобом зосередження розуму в його прагненні до Бога.
Історико-філософські думки народів Європи можна показати як історію поступового та постійного забуття - забуття її першоджерел, в ході якого появу видатних мислителів можна порівняти із спалахом блискавки.
У цьому житті людині не дано побачити Бога, так як за своєю природою вона просто не має здатності до цього. Але все таки людині дано пізнати Бога у Його Діяннях. Проте це не може відбутися за одну ніч, в прекрасному сні. Навпаки, Богопізнання потребує серйозних зусиль, великої і могутньої волі, недопустимої при відсутності чистоти. Нам, людям, дане право подорожувати з ціллю нашого власного самовдосконалення. Саме розвиток потенціалу духовного світу людини, розвиток мислення й волі особистості, приводить до більшої її сталості й незалежності щодо впливів фізичних процесів та соціальної атмосфери.
В 1893 році на Конгрессі світових релігій Свамі Вівекананда почав свою історичну промову про роль духовної культури та роль індуїзму для людства. В які він зосередив увагу на кармі, реєнкарнації, а також проблемі існування зла у матеріальному світі. Свамі Вівекананда детально зупинився на тому, що для вирішення цих питань необхідно звернутися до Бога. Вівекананда відмітив, що Богу слід поклонятися з безкорисним коханням. Така оцінка реальності сягає своїм корінням в глибину історії. Ще в V ст. до н.е. грецький мислитель Парменід прийшов до висновку, що існує лише єдина Сутність, яка не має ні початку, ні кінця, не підвласна змінам та непохитна.
Парменід стверджував, що єдине не може складатися з різних частин, в іншому випадку Воно стане не єдиним. Тому він зробив висновок, що єдине повинно бути абсолютно недиференційованою субстанцією. На це можна заперечити, що будь-яка сфера має внутрішню і зовнішню сторони. Таким чином, будь-якій сфері присутня двоякість, але ніяк не єдність. Ідея абсолютної єдності “чистого монізму” досить захоплююча, але в кінцевому результаті вона приводить до заперечення як пізнавальних об’єктів, так і самого процесу мислення і теоретизування.
В ті часи думка про іконографію як про спосіб вираження неосяжного Абсолюту здавалась досить зручною в практичному змісті. Вівекананда (народжений Нарендранатх Датта) народився в 1863 році, в пору розквіту британського володіння в Індії. Тоді Індія знаходилась під сильним впливом європейського раціоналізму, що виріс з французького Просвітництва. Прихильники перебудов, на чолі з Раммоханом Роєм і Девендранатхом Тагором, заснували товариство “Брахма Самадж”, завданнями якого були реформація індуїзму та його зближення з західною філософією. Для здійснення цих цілей необхідно було вирішити дві проблеми: - проблему розбіжностей, існувавшу між різними релігіями, і - проблему несумісності сучасної науки з давніми релігійними віруваннями.
Тут прийшла на допомогу філософія чистого монізму - адвайта. Адже якщо релігійну іконографію розглядати як сукупність символів, вказуючих на щось неосяжне, то тоді немає ніякої необхідності проводити розмежування між різними системами символів, що відіграють одну і ту ж роль. Таким чином можна згладити всі протиріччя між існуючими релігіями. Базуючись на цих уявленнях, Вівекананда робив особливий наголос на єдності всіх релігій.
Також, якщо допустити, що релігійна іконографія - не більше ніж символізм, то тоді сама по собі зникає проблема конфлікту релігії та науки. Будь-яке становище релігії, що протирічить загальноприйнятим науковим фактам, може бути пояснене як символічне зображення того єдиного, що лежить за межами обмеженої уяви вчених. Вівекананда також вказав на те, що природня простота концепції Брахмана повністю співставлена з тією простотою, яку вчені намагаються осягнути у формулюванні довгоочікуваної теорії єдиного поля.
Важливо дізнатися чи існують якісь альтернативні підходи до вирішення теологічних запитань, породжених сучасним раціоналізмом і багатоманітністю релігійних систем? Щоб відповісти на це запитання, давайте звернемося до життя і вчення Бгактівіноди Тхакура, сучасника Свамі Вівекананди.
Бгактівінода Тхакур (народжений Кедаранатх Датта) народився в 1838 році в Надії (область у Західній Бенгалії). В юності він навчався у англійському коледжі, і ставши юристом, він багато років виконував обов’язки судді в британському магістраті штату Орісса. Він був добре знайомий з релігійними поглядами свого часу. Бгактівінода Тхакур детально вивчав роботи європейських мислителів, і особливий вплив на нього мала філософія відданості Ісуса Христа. Але після детального вивчення Ведичних писань, Бгактівінода Тхакур досяг високого рівня духовності і почав проповідувати ведичну культуру.