3.8. Рівність помісних Церков. Відповідно до канонів, всі Патріархи визнають рівними між собою. У дійсності однак Римські єпископи, що засвоїли собі разом із
Олександрійськими й Антіохійськими Патріархами титул пап, вже з VI сторіччя починають заявляти претензії на владу над усієї кафоличною Церквою, обґрунтовуючи їх уявним верховенством Первоверховного апостола Петра, “князя апостолів”, як його називають на Заході, над іншими апостолами. На Сході, який завжди залишав за Римськими єпископами першість честі та вбачав у них захисників і охоронців Православ'я, домагання на верховенство в Церкві не викликали ніяких церковно-правових наслідків, а от західні церкви поступово, одна за одною, справді опинилися в юрисдикції пап.
Особливо стійкий опір папським домаганням чинила Африканська Церква; Карфагенський Собор включив у свої правила “Послання до папи Римського Келестина” (424 р.), яке ввійшло в усі зводи правил. У цьому посланні Собор відкидає право Римського папи приймати апеляції на судові постанови собору африканських єпископів. Але після навали вандалів – аріан – знекровлена Африканська Церква була змушеною шукати захисту в папи. Проте на Сході (до Халкидонського Собору) до першості прагнули Олександрійські єпископи. Заслуги свв. Афанасія та Кирила в захисті Православ'я, тісний союз Олександрії з Римом, що установився з часів св. Афанасія, високий авторитет олександрійської богословської школи, що перевершувала за своїм науковим рівнем усі інші християнські школи імперії – живили амбіції Олександрійських пап. Але осуд і низложення глави Олександрійської школи Діоскора Халкидонським Собором поклало кінець цим домаганням, що не здійснилися.
З кінця IV століття на перше місце висувається Константинопольський Патріарх. Завдяки політичному значенню столиці Константинопольський Патріарх, до якого першого з усіх єпископів звертався імператор, здобув істотні переваги перед іншими грецькими Первоієрархами. Він одержав статус посередника між імператором та іншими
Патріархами. З´являючись у столицю, Олександрійський, Антіохійський чи Єрусалимський
Патріархи могли представлятися царю тільки після попередньої доповіді в Патріарха Константинополя. За єпископами Нового Рима Халкидонський Собор визнав право приймати апеляції на митрополитів Патріархату: “Якщо ж на митрополита області єпископ, чи клірик, має невдоволення; нехай звертається чи до екзарха великої області, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай позиває” (прав. 9). Наприкінці VI століття, з часів св. Іоана Посника, Константинопольські первоієрархи засвоюють собі титул Вселенських Патріархів, проти чого марно протестував папа Григорій Великий. Ще більш виразно значення Константинопольських Патріархів як первоієрархів Грецького Сходу, подібних до Римських Патріархів латинського Заходу, проявилося після того, як область Іллірика (що займала Балканський півострів), у якій переважало грецьке населення, разом із грекомовною у ту епоху Сицилією, імператором Левом Ісавром були вилучені з юрисдикції Рима та передані в керування Константинопольським Патріархам.
Значення інших східних патріархів, підірване христологічними єресями, коли більша частина населення Єгипту та Сирії відпала від Православної Церкви, а потім і арабським завоюванням цих країн, зменшилось до крайності. Константинопольський Патріарх дійсно залишився єдиним духовним главою всього християнського Сходу. Ці історичні обставини дали привід для винаходу візантійськими каноністами ще однієї безпідставної теорії. У тлумаченні на 3-є правило II Вселенського Собору Аристин писав: “Однакові переваги й однакова честь з римським єпископом повинен мати і єпископ Константинополя, як і в 28му правилі Халкидонського собору зрозуміле це правило, тому що це місто є новим Римом і одержало честь бути містом царя та синкліту. Тому що прийменник “по, після”
(meta) тут позначає не честь, але час, подібне до того, як якби хто сказав: “після тривалого часу” і єпископ Константинополя одержав рівну честь з єпископом Римським” Заперечуючи проти такого надуманого тлумачення, Зонара відзначав: “Деякі думають, що прийменник “по” означає не применшення честі, а порівняно пізнішу появу цього встановлення. Але 131-а новела Юстиніана, що знаходиться в п'ятій книзі Василик, титулі 3-му, дає підставу інакше розуміти ці правила, як їх і розумів цей імператор. У ній мовиться “Постановляємо, згідно з визначеннями Св. Соборів, щоб Святійший папа древнього Рима був першим із всіх ієреїв, а блаженнійший єпископ Константинополя, Нового Рима, займав другий чин після Апостольського престолу древнього Рима та мав перевагу честі перед всіма іншими”. Отже, ясно видно, що прийменник “по” означає применшення і зменшення. А інакше і неможливо було би зберігати тотожність честі щодо обох престолів. Тому що необхідно, щоб при піднесенні імен предстоятелів їхніх один займав перше, а другий – друге місце, і в кафедрах, коли вони зійдуться разом, і в підписаннях, коли в них буде потреба”. Із Зонарою в усьому згодний і Вальсамон. Однак у “Кормчій Книзі” одержала відображення точка зору Аристина. У тлумаченні “Кормчої” сказано: “А коли каже правило, ... не про те говорить, якоже римському честі більше бути, але про сказання часу це сказане є. Якоже бы некто, якоже се рек во многих летах равныя чести римскому епископу и Константина града епископ сподобися”.
На підтримку домагань Константинопольських ієрархів на верховенство в Церкві у другій половині XI століття був виконаний грецький переклад підробленої дарчої грамоти Костянтина Великого папі Сильвестру, насправді складеної в Римі не раніше початку IX століття. За змістом цієї грамоти Римський єпископ виявлявся не тільки духовною главою, але й мирським володарем Італії та всього Заходу. У Константинополі втрату цих переваг Римського папи, що розуміються, звичайно, не так широко, пов'язували не стільки з відпаданням Рима від Вселенського Православ'я, скільки з переміщенням столиці, царського скіпетра, зі старого Рима до Нового Рима. Константинопольські Патріархи не претендували, звичайно, на світську владу в імперії, але спиралися на цей фальсифікат у відстоюванні своїх домагань на верховенство в Церкві. Хоча, звичайно, на більш серйозному і глибокому рівні канонічного мислення Константинополь не доходив до кваліфікованої папістичної теорії. Всі ці своєрідні вимисли відображали не більше ніж тенденцію. Провідне значення Константинопольського Патріарха на Православному Сході не тільки збереглося, але навіть зросло після падіння Константинополя в 1453 р. Завойовник Ромейської держави Мухаммед II визнав Патріарха Геннадія Схоларія главою всієї “райї” – християнських підданих Порти – не тільки в духовному, але і в цивільному відношенні. Константинопольські Патріархи одержали в Османській імперії статус етнархів. Досить характерна і така обставина: Порта вступала у зносини з Патріархом через міністерство іноземних справ
Подібно до вищої церковної влади у древніх автокефальних митрополіях, у Патріархатах церковна влада здійснювалася в єднанні Первоієрарха – предстоятеля із собором єпископів Але оскільки регулярні збори єпископів таких великих областей, якими є патріархати, пов'язані були з великими утрудненнями та незручностями, вже в період Вселенських Соборів при патріарших кафедрах утворилися постійні собори, чи синоди єпископів. Слово “синод” означає Собор, але в російській мові воно почало вживатися у значенні “малий собор, що постійно діє”. Особливу важливість серед них мав, звичайно, Константинопольський синод ендимуса (sunodoV endhmousa). Він збирався з митрополитів і єпископів, що приїжджали в столицю у справах своїх Церков, і часом проживали в ній роками. Завдяки цьому Патріарх повсякчас мав можливість зібрати достатню кількість архиєреїв для прийняття соборного рішення. Після падіння Візантії, коли до Патріарха із синодом перейшла і цивільна влада над православними підданими Порти, до синоду були включені і представники мирян – фанаріоти, що обираються народними зборами.
4.1. Російська Церква як частина Константинопольського Патріархату. До середини XV сторіччя Російська Церква, що одержала свій початок від Грецької, не була автокефальної, а знаходилася в юрисдикції Константинопольського Патріархату. Правда, академік Є.Є. Голубинський, проводячи паралель між основними положеннями міжнародного права і тими нормами, якими керуються помісні Церкви у своїх взаємовідношеннях, писав: “Частна Церква Грецька мала цілком таке ж право підкорити собі частну Церкву Російську, яке право мала б держава Грецька підкорити собі державу
Російську, тобто не мала права ні найменшого і зовсім ніякого”. І протиправна, з погляду
Є.Є.Голубинського, залежність Російської Церкви від Грецької – від
Константинопольського престолу – явище більш пізніше, а раніше Російська Церква була незалежною, автокефальною. “Є підстави думати, – відзначав він, – що спершу справа була не так, а саме, що Російська Церква спочатку одержала було самостійність, чи незалежність”.
Втім, сам учений зауважує: “Наше припущення епізоду автокефалії не має особливої твердості, і ми не наполягаємо на ньому посиленим чином”. Наполягати на первісній автокефалії означало б наполягати на цілковито безприкладному явищі в церковній історії. Ні в давнину, ні в новий час не відомо жодного випадку, коли б новостворена помісна Церква не знаходилася протягом більш-менш тривалого часу (часто протягом сторіч) у канонічній залежності від Церкви-Матері.
Церковне передання, письмові джерела, логіка церковно-історичного процесу однозначно дозволяють говорити про те, що й історія Російської Церкви не являла собою в цьому відношенні виняток. Незважаючи на те, що Русь була незалежною державою з величезною територією, що перевершувала в ту пору розміри Візантійської імперії, і більш ніж з 5-мільйонним населенням (а на той час це чисельність населення великої країни), до середини XV століття вона знаходилася в юрисдикції Церкви-Матері –