12.3. Екзархати. “Устав про управління Російської Православної Церкви” на Архиєрейському Соборі, що відбувся в 1989 р., був доповнений главою VII (“Екзархати”).
В основі об’єднання єпархій Російської Церкви в Екзархати лежить національнорелігійний принцип. Рішення про створення і найменування Екзархатів, а також про їхній розпуск, відповідно до доповненої редакції “Уставу”, приймаються Архиєрейським Собором з наступним затвердженням на Помісному Соборі. На чолі Екзархатів стоять Екзархи.
Відповідно до додатково внесеної глави VII “Уставу” єпархії, що знаходяться на території України, склали Український Екзархат Московського Патріархату. У 1990 р. Української Церкви дарована була незалежність, однак вона залишилася в лоні Російської Православної Церкви, власне кажучи будучи автономною Церквою, хоча цей термін і не згадується в “Томосі” про дарування незалежності. Патріарший Екзарх всієї України носить титул митрополита Київського і Галицького.
Єпархії, що знаходяться на території Білорусії, складають Білоруський Екзархат – Білоруську Православну Церкву, на чолі якої стоїть митрополит Мінський і Слуцький, Патріарший Екзарх всієї Білорусії.
У межах Екзархату вища законодавча, виконавча і судова влада належить Синоду Екзархату. Він очолюється Екзархом і складається з п’яти, включаючи Екзарха, членів – правлячих єпархіальних архиєреїв. Синод Екзархату підзвітний Священному Синоду Російської Православної Церкви. Робота Синоду Екзархату регламентується правилами, якими керується Священний Синод. При цьому враховується регіональний характер Синоду Екзархату. Його постанови входять у силу після їхнього підписання, але остаточно затверджуються Священним Синодом Російської Православної Церкви.
До обов’язків Синоду Екзархату входять: турбота про втілення в життя визначень і постанов Соборів і Священного Синоду в межах Екзархату, обрання і пропозиція на твердження Священного Синоду Російської Православної Церкви Екзарха й архиєреїв Екзархату, представлення архиєреїв Екзархату для участі в роботі Священного Синоду як тимчасових членів, затвердження настоятелів та ігумень монастирів на території Екзархату, рішення богословських, богослужбових, дисциплінарних, пастирських і церковно-адміністративних питань, звертання з посланнями до пастви Екзархату, а в необхідних випадках і до співвітчизників за кордоном, справи духовної просвіти, катехізації, місіонерства, планування підготовки кадрів духовенства і їхній розподіл, спостереження за діяльністю духовних шкіл Екзархату, рішення питань церковновидавничої діяльності, турбота про стан архітектурних пам’ятників і старожитностей, що знаходяться у віданні Церкви на території екзархату, спостереження за пенсійним забезпеченням заштатних кліриків і церковних працівників.
Синод Екзархату може організувати комісії для вирішення задач, що стоять перед ним. Секретар Синоду, що є одночасно управляючим справами Екзархії, призначається Синодом Екзархату. Синод призначає також керівників інших установ, що можуть бути створені в Екзархаті. Синод Екзархату приймає апеляції на рішення єпархіальних церковних судів.
Очолює управління Екзархатом Екзарх, ім’я якого підноситься за богослужінням у всіх храмах Екзархату. Він скликає Синод Екзархату і є його головою. Екзарх стежить за правильним проходженням справ у канцелярії Синоду і за точним виконанням прийнятих постанов; представляє Екзархат у Священному Синоді Російської Православної Церкви як його постійний член.
До обов’язків Екзарха входять: підтримка єдності єпископату, спостереження за виконанням архиєреями Екзархату своїх обов’язків, представлення архиєреїв, кліриків і мирян до Патріарших нагород, нагородження кліриків і мирян церковними нагородами, вирішення непорозумінь між архиєреями без формального судочинства, розгляд скарг на архиєреїв, відвідування єпархій Екзархату, начальницьке стеження за діяльністю установ екзархії, звертання з посланнями до єпископату, кліру і мирян Екзархату, повноважне представництво Екзархату перед державною владою, відповідальність за екуменичні та міжрелігійні відносини на його території.
Знову створені Українські і Білоруські Екзархати певною мірою відтворюють древні Екзархати, очолювані Архиєпископом, що проіснували недовго, будучи проміжним етапом на шляху до створення більш великих помісних утворень – Патріархатів.
13.1. Утворення парафій. У перші два століття історії Християнської Церкви не було парафій у сучасному значенні слова. Усе богослужіння здійснювалося в міській церкві єпископом у співслужінні пресвітерів, дияконов і церковнослужителів. Такі церкви влаштовувалися в катакомбах, на цвинтарях, у приватних будинках. В епоху гонінь християнські громади існували майже винятково в містах. Недарма латинське слово “paganus”, що спочатку позначало сільських жителів, набуло значення “язичник” – “поганий” (по-слов´янски й по-українськи).
З ростом числа християн одна єпископська церква вже не могла вміщати всю міську громаду. У середині III століття в найбільших містах імперії, таких, як Рим, Олександрія, Антіохія, Ефес, Коринф, крім головної кафедральної церкви, влаштовуються й інші храми, біля яких для молитви збираються віруючі, які живуть поблизу. Єпископи призначали в такі церкви особливих пресвітерів та інших кліриків. У канонічних джерелах найбільш раннє згадування про парафіяльну церкву на чолі із пресвітером знаходимо в 6-му правилі Гангрського Собору: “Якщо хто крім Церкви осібно збори збирає, і, нехтуючи Церкву, церковне творити хоче, не маючи із собою пресвітера з волі єпископа, нехай буде під клятвою”.
У IV столітті, особливо після видання Миланського едикту, всюди з’являються християнські храми в сільській місцевості. Збільшення кількості таких храмів викликане було масовим навертанням язичників у християнство; майже всі язичницькі храми перебудовувалися у християнські церкви й освячувалися. Крім того, нові церкви будувалися державною владою, сільськими громадами, приватними землевласниками на землях що належать їм: християнські храми споруджувалися на місцях, освячених мученицькою кров’ю і святими мощами. У всіх таких храмах здійснювалися суспільні богослужіння; подавалися Святі Таїнства, а отже, служили клірики на чолі із пресвітерами. Громада віруючих, які моляться в одному храмі, складала парафію (по-грецьки – paroikia). Правда, спочатку цим словом позначалася міська громада на чолі з єпископом, тобто єпископія (єпархія), хоча за кількістю віруючих такі єпископії були дійсно ближчими до сучасних парафій, ніж до єпархій. Тому словом “paroikia” у канонах позначаються як громади, очолювані єпископами, так і парафії у власному значенні слова.
Про повсюдне існування таких парафій свідчить 17-е правило Халкидонського Собору: “По каждой епархии, в селах, или предградиях сущие приходы, должны неизменно пребывати под властию заведывающих оными епископов...” Даючи тлумачення цьому правилу, Вальсамон писав: “Деякі стверджували, що тут правило говорить не про парафії, а про інші права, що належать єпископії кожної області. Але це невірно, як видно з кінця правила, де мовиться, що в містах, які цар знову заснував чи заснує, він може встановлювати що йому завгодно стосовно єпископських прав: “Но аще же царскою властию вновь устроен будет град: то распределение церковных приходов да последует гражданскому и земскому порядку”.
Лише в VI столітті вперше на Заході слово “paroikia” почало переважно вживатися для позначення парафії в нашому розумінні. Звідти це слово перейшло в сербську мову: “парохія”, тобто парафія. Парох – парафіяльний священик. Греки ж називають нині прихід – enoria. Коли мова йде як про єпископську громаду, так і про парафію, у канонах уживається також слово “ekklhsia” – “церква”. У багатьох випадках, як і в російській мові, це слово означає “храм” (kuroioikon).
Служіння парафіяльного пресвітера поширюється на одну парафіяльну громаду. Свої пастирські обов’язки він виконує як особа, уповноважена на те єпископом, однак ці його повноваження носять не тимчасовий, а постійний характер і вручаються через таїнство рукоположення, що завжди здійснюється із призначенням того, хто хіротонісується, на визначене місце служіння. Абсолютне рукоположення безумовно забороняється 6-м каноном Халкидонського Собору: “Решительно никого, ни во пресвитера, ни во диакона, ниже в какую степень церковнаго чина не рукополагати иначе, как с назначением рукополагаемого именно к церкви градской, или сельской, или к мученическому храму, или к монастырю. О рукополагаемых же без точного назначения, Святый Собор определил: поставление их почитати не действительным, и нигде не допускати их до служения, к посрамлению поставившаго их ”.
Єпископ завжди є вищим пастирем усієї своєї єпископії, але це не означає, що він може свавільно перешкоджати парафіяльним священикам у виконанні покладених на них обов’язків, без законних підстав переміщати їх чи позбавляти місця. У межах парафії парафіяльний священик має повноту пастирської духовної влади. Без його відома ніякий священик зі сторони не має права здійснювати церковні служби в його парафіяльному храмі. Духовна влада парафіяльного священика поширюється на всіх православних християн, що є постійними членами церковної громади, а також тих, що тимчасово перебувають на території парафії.
Згідно із 38-м правилом Трулльського Собору, визначення меж парафій здійснюється відповідно до адміністративного розподілу: “Отцами нашими положенное сохраняем и мы правило, гласящие тако: аще царскою властию устроен будет град или впредь устроен будет град; то гражданским или земским распределениям да следует и распределение церковных дел”. Суперечка про межі парафії може виникнути в тому випадку, коли відсутні відповідні письмові документи. Однак тридцятирічний термін давності існування меж визнається достатньою підставою для визнання їхньої законності і без наявності документів підтверджує права парафії на ту чи іншу територію (17 прав. IV Всел. Соб.). Відповідно до тлумачення Вальсамона на 1-й титул 30-ю главу “Номоканона”, для заснування парафії потрібно достатня кількість парафіян, щоб вони могли утримувати храм і парафіяльного священика.