“Парафіянами, – згідно з “Уставом”, – є особи православного сповідання, які зберігають живий зв’язок зі своїм парафіяльним храмом”. Членами парафіяльних зборів можуть бути клірики і повнолітні миряни, які не перебувають під церковним чи цивільним судом. Головою зборів за своєю посадою вибирається настоятель парафії. Право скликати парафіяльні збори належить настоятелю разом із парафіяльними зборами. Рішення приймається парафіяльними зборами більшістю голосів, а у випадку рівності голосів перевагу дає голос голови. До кола обов’язків парафіяльних зборів входять збереження внутрішньої єдності парафії та “сприяння її духовно-моральному зростанню”, відповідальність за збереження майна парафії, турбота про стан храмового співу, затвердження річного бюджету парафії, вишукування засобів на потреби парафії. Парафіяльні збори вибирають із числа своїх членів парафіяльну раду і ревізійну комісію.
Парафіяльна рада є виконавчим органом парафіяльних зборів і підзвітна їм. Вона складається з голови, його помічника та скарбничого, які обираються з кліриків чи мирян терміном на 3 роки. Головою ради може бути обраний і настоятель парафії. Парафіяльна рада несе відповідальність за збереження храму і церковного майна, розпоряжається коштами парафії, виконує рішення парафіяльних зборів. Офіційні папери парафії підписують настоятель і глова парафіяльної ради. Якщо ж це одна і та ж особа, то папери підписує ще скарбничий. Банківські рахунки і взагалі всі фінансові документи підписуються гловою парафіяльної ради та скарбничим.
До складу ревізійної комісії, яка обирається парафіяльними зборами на 3 роки, входять голова і 2 члени. Обов’язки комісії, згідно з Уставом, наступні: проведення ревізій наявності коштів, контоль за законністю витрат, правильністю ведення прибуткововитратних книг, за зняттям кружок із пожертвами, нагляд за станом церковного майна, щорічна інвентаризація цього майна.
IІ. ВИДИ ЦЕРКОВНОЇ ВЛАДИ
15.1. Три види церковної влади. Подібно до того як подвиг Засновника Церкви Христа Спасителя з’явився виконанням трьох вищих служінь: Пророцького, Первосвященицького і Царського, так і церковна влада, похідна від волі Глави Церкви, духовна за своєю природою, за змістом своїм складається у праві релігійного вчення (potestas magisterii), праві релігійного освячення (potestas ministerii) і праві управління (potestas jurisdictionis). Влада і право управління становить переважний предмет нашої дисципліни – канонічного права. Вчення і богослужіння становить предмет інших церковних наук, але канонічні підстави церковного вчення і богослужіння, їхня регламентація церковно-правовими актами повинні бути розглянуті і в каноніці.
15.2. Влада вчення. Єдність Церкви заснована і на єдності віри, яка сповідується Церквою, віри, дарованої в Одкровенні і береженої у Священному Переданні; за дотримання Передання в його неушкодженій чистоті несе відповідальність вселенський єпископат, який врозумляється Святим Духом, і все Тіло Церкви – церковна повнота. При виникненні непорозумінь із богословських питань, які хвилюють церковний народ, Церква Христова через свій єпископат, а у виняткових випадках через Вселенські Собори, з’ясовує незрозумілі питання у світлі непорушних і незмінних Істин Одкровення, у дусі Священного Писання та Передання і формує своє незаперечне і непогрішне рішення з важких питань віровчення. Це рішення не є новим догматом і новим вченням, а тільки викладом Апостольського передання стосовно нових питань, поставлених у церковному житті. Так видавалися догматичні віровизначення на Вселенських Соборах.
Щодо недоторканності догматичних істин, даних в Одкровенні по надхненню Святого Духа на Вселенських Соборах, Ефеський Собор у 7-му каноні висловив своє визначення: “Після прочитання цього, святий Собор визначив: нехай не буде дозволено нікому вимовляти, чи писати, чи складати іншу віру, крім визначеного від Святих Отців, у Нікеї граді, що зібралися зі Святим Духом. А котрі дерзнуть складати іншу віру, чи представляти, чи пропонувати тим, хто хоче навернутися до пізнання істини, або від язичества, або від іудейства, або від якої б то не було єресі; такі, якщо є єпископи, чи належать до кліру, нехай будуть вільні, єпископи від єпископства, і клірики від кліру: якщо ж миряни, нехай будуть віддані анафемі. Так само, якщо єпископи, чи клірики, чи миряни з’являться мудрствующими, чи навчатимуть тому, що міститься у представленому від пресвітера Харісія викладі про втілення Єдинородного Сина Божого, або мерзотним і розбещеним Несторієвим догмам, які при цьому і брехливі: нехай підпадуть під рішення цього святого і Вселенського Собору, тобто єпископ нехай буде вільний від єпископства, і нехай буде низложений; клірик подібно нехай буде вигнаний із кліру; якщо ж мирянин, нехай буде відданий анафемі, як сказано”.
Пряме значення канону полягає в забороні самовільного складання символів віри, подібних до того, що був представлений Харісієм. Починаючи із Флорентійського Собору, це правило використовувалося православними полемістами проти додавання filioque, внесеного Західною Церквою в Нікео-Царгородський символ. Єпископ Петро Л’Юїльє показав, що вичитувати в 7-м каноні заборону всякого взагалі нового викладення догматів віри значить надто широко тлумачити зміст правила.
Каноністи 12 століття, які вже застали filioque, не знаходять у цьому правилі основ для того, щоб його відкинути. Проте, не настільки очевидним і формальним чином, як цей, може бути, уявлялося православним полемістам минулого, внесення в символ filioque все-таки засуджується правилом, оскільки воно дійсно з’явилося перекручуванням тієї віри, яку спочатку містила і містить Вселенська Церква, а отже, і “викладом іншої віри”.
Сповідування догматів, безумовно, обов’язкове для всіх членів Церкви. І ця обов’язковість має більш глибоку, ніж тільки дисциплінарну підставу; тому що вірувати інакше, ніж вірує Свята Соборна й Апостольська Церква, означає вводити себе в небезпечний духовний стан; свідомий спротив церковному вченню тягне за собою відторгнення того, хто помиляється й уперто тримається омани, невидимим судом Божим від церковного тіла; а будучи викритим, такий спротив карається відлученням із боку законної церковної влади.
Господь “хощет всем спастися и в разум истины приити”; до віри у Христа покликані всі люди, без винятку. Тому Своїх учнів – апостолів – Христос призвав “проповідуйте Євагнгеліє всьому творінню” (Мк. 16, 15). Проповідь є одним із найважливіших обов’язків учнів Христових, бо, за словом апостола Павла: “Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника?” (Рим. 10, 14). Апостол переконував Тимофія: “Проповідуй слово, настоюй в час і не в час, викривай, забороняй, благай з усяким довготерпінням і повчанням” (2 Тим. 4; 2). 58-е правило Св. Апостолів покладає на єпископів і пресвітерів обов´язок “учити причет і людей благочестю” і загрожує позбавленням сану тим, хто не дбає про те: “Єпископ, чи пресвітер, що не дбає про причет і про людей, і не навчає їх благочестю, нехай буде відлучений. Якщо ж залишиться в цьому недбальстві і лінощах, нехай буде позбавлений сану”. 19-е правило Трулльського Собору вимагає від предстоятелів Церков регулярно проповідувати слово Боже: “Предстоятелі Церков повинні щодня, найліпше ж у дні недільні, навчати весь клір і народ словам благочестя, обираючи з Божественного Писання розуміння і міркування істини...”. А щоб у поясненні Писання не закралися помилкові і довільні думки, правило забороняє переступати “покладених уже меж і передання богоносних отців, і якщо буде досліджуване Слово Писання, то не інакше нехай пояснють його, хіба як виклали світила й учителі Церкви у своїх Писаннях, і цим нехай задовольняються більше, ніж складанням власних слів, щоб за браком уміння в цьому, не ухилитися від належного…”
За словами Зонари, “Св. Отці хочуть, щоб вони (єпископи) вчили не від себе, а від Божественного Писання, і тлумачили його за поясненням Божественних Отців, а не за власним розсудом і міркуванням”.
Повна влада проповідувати в Церкві належить єпископам. Тому канони забороняють посвячувати в єпископи християн, які мало випробувані у вірі і недостатньо розуміють учення Церкви, не знають Писання: “кожному, хто має бути возведений на єпископський ступінь, неодмінно знати Псалтир, нехай так і весь свій клір врозумляє навчатися з нього. Також пильно випробовувати його митрополиту, чи має щирість із міркуванням, а не мимохідь, читати Священні правила, і Святе Євангеліє, і книгу Божественного Апостола, і все Божественне Писання, і чинити за заповідями Божими, і вчити доручений йому народ. Тому що сутність Ієрархії нашої становлять богопередані слова, тобто істинне знання Божественних Писань, як висловив великий Дионисій” (2 прав. VII Всел. Соб).
Вальсамон у тлумаченні на цей канон пояснює порівняно невисокий рівень вимог, пропонованих до начитаності ставленика у Св. Писанні, гоніннями, яким піддавалося Православ’я з боку іконоборців у період, що передував VII Вселенському Собору “Святі Отці, знаючи, що, через єресь іконоборців, дуже багато віруючих огрубіли і частково втікали, і не мали можливості навіть потрапляти на очі людям, сказали, що і всі християни зобов’язуються читати Божественне Писання з випробуванням, але набагато більше архиєреї... Але може хто-небудь сказати: яким чином Св. Отці не сказали, що рукопокладати тих, хто знає Священні Правила, Святе Євангеліє та інше, але тільки тих, хто знає Псалтир і дає обіцянку подбати про вивчення інших?