У синодальну епоху майже всі справи, що розглядаються єпархіальним судом, навіть без подачі апеляцій, підлягали ревізії і затвердженню Святійшим Синодом. Винятки становили лише справи у звинуваченнях духовних осіб у таких провинах, за які належало лише дисциплінарне покарання, шлюборозлучні справи по осуду одного з подружжя до покарання, зв’язаному з позбавленням усіх прав стану, а також розлучення через безвісну відсутність селян і міщан, і справи про розірвання шлюбів дружин без вісті зниклих чи узятих у полон військовослужбовців нижчих чинів. Така надцентралізація, звужуючи владу єпархіального архиєрея, суперечила канонам. Нині єпархіальні архиєреї більш самостійні, ніж у синодальну епоху, у здійсненні своєї судової влади.
За нині чинним Уставом про управління Російської Православної Церкви церковним судом першої інстанції є єпархіальна рада. Устав надає єпархіальному архиєрею затвердження стягнень церковного суду (ст. “в”, гл. VI).
Згідно зі ст. 32 (гл. V Уставу), “Священний Синод судить: а) у першій інстанції розбіжності між двома чи більше архиєреями, канонічні провини архиєреїв, б) у першій і останній інстанції справи проти кліриків і мирян – відповідальних співробітників синодальних установ – за порушення ними церковних правил і службових обов’язків, в) в останній інстанції канонічні провини священиків і дияконів, котрі покарані судами нижчої інстанції довічною забороною, позбавленням сану чи відлученням від Церкви, г) канонічні провини мирян, довічно відлучених за ці провини від Церкви судами нижчих інстанцій, д) усі дела, передані єпархіальними судами”.
Суду Архиєрейського Собору в другій інстанції підлягають розбіжності між архиєреями і всі судові справи, передані Собору Священним Синодом. Архиєрейський Собор правомочний також у першій інстанції розглядати догматичні і канонічні відступи в діяльності Патріарха.
Другою судовою інстанцією за обвинуваченнями Патріарха є Помісний Собор, який у другій і останній інстанції судить також усі взагалі справи, передані йому Архиєрейським Собором для остаточного рішення.
25.1. Покарання для мирян. Злочин тягне за собою покарання. Особливість покарань, що застосувуються духовними судами, будь то єпископський суд чи таємний духівника, полягає в тому, що головна мета їх не у відплаті і навіть не в захисті церковного народу від злочинних дій, а у лікуванні хворобливих станів душі самих грішників. Покаяння так і називається в канонах – “лікування” (Вас. Вел. 3, Григ. Нісськ. 8, Трулл. 102).
Покарання для мирян і духовних осіб в Церкві мають різний характер. Як пише професор А.С. Павлов, “суть церковних покарань полягає в тому, що порушник церковних канонів позбавляється всіх або деяких прав і благ, що знаходяться у винятковому розпорядженні Церкви. Звідси і спільна назва цих церковних покарань: відлучення (ajorismos, excommunicatio). Воно може бути або повне, що полягає в цілковитому виключенні порушника з числа членів Церкви (anaJema, excommunicatio major), або неповне, коли винний позбавляється тільки деяких прав і благ, які знаходяться в церковному розпорядженні.” Великим відлученням, анафемі, піддають тільки за найтяжчі злочини: єресь, віровідступництво, святотатство. Велике відлучення полягає в цілковитому виключенні злочинця з Церкви. Але й анафема все-таки не втрачає характеру лікування, бо вона не є нескасовуваною карою. Якщо грішник, підданий анафемі, розкається у вчинених ним злочинах, то він не може бути немилосердно відкинутий Церквою. Згідно із 52-м Апостольським правилом, “аще кто, епископ, или пресвитер, обращающагося от греха не приемлет, но отвергает: да будет извержен из священного чина. Опечалевает бо Христа рекшаго: радость бывает на небеси о едином грешнице кающемся”.
Коментуючи це правило, Вальсамон пише: “Немає гріха, що перемагає чоловіколюбство Боже. Чому Господь і приймає всіх, хто кається і навертається від зла до добра. Бо для спасіння грішників Він зійшов із неба та сказав: “Бо Я прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння”. (Мф. 9, 13). Отже, єпископ чи пресвітер, який не приймає тих, хто навертається таким чином, але подібно до Новата, зневажає їх, повинен бути позбавлений сану, бо противиться волі Бога”.
Але древні канони вимагають від того, хто розкаявся, щоб покаяння його було очевидним, не лицемірним, і цілковитим. Мале відлучення пов´язане було у Древній Церкві з публічним покаянням. У ІІІ столітті в Церкві, особливо рано в Понтійському діоцезі, виробився постійний порядок зворотного прийняття до церковного спілкування грішника, схожий із тим, як поступово, проходячи через ступінь оголошених, приймалися до Церкви ті, що наново увірували.
Різні ступені покаяння відображені у 12-му правилі св. Григорія Неокесарійського: “Плач буває поза воротами молитовного храму, де стоячи той, що прогрішив, повинен просити віруючих, які заходять, щоб вони помолилися за нього. Слухання буває в середині воріт у притворі, де грішник повинен стояти до моління про оголошених, і тоді виходити. Бо правило говорить: прослухавши Писання и повчання, хай буде вигнаний, і нехай не сподобиться молитви. Чин тих, що припадають, є, коли той, хто кається, стоячи в середині воріт храму, виходить разом із оголошеними. А чин тих, що купно стоять, є, коли той, хто кається, стоїть разом із вірними і не виходить із оголошеними. Звичайно, є ж причастя Святих Таїн”. Із тексту цього правила ми бачимо, що існувало чотири щаблі покаяння, які послідовно проходив грішник, що кається. Ті, хто знаходився на 1-му щаблі, називалися такими, що плачуть. Вони не допускались у середину храму, але стоячи поза Церквою, із плачем жалкували про свої гріхи та благали тих, що заходили до храму, помолитися за них. 2-ий щабель – ті, хто слухає. Це ті, хто, стоячи в притворі, слухали Священне Писання і проповідь, а потім перед початком Таїнства Євхаристії залишав храм разом із оголошеними. Ті, що належали до 3-го щабля, називалися припадаючими або колінопреклоненними. Вони могли стояти у храмі та допускалися до амвона. Але після випровадження із церкви оголошених та тих, що слухають, припадаючі падали ниць на землю, і єпископ читав над ними молитви, покладаючи на них руки, після чого вони залишали храм. І, нарешті, ті, які знаходилися на 4-му щаблі, що купно стоять чи разом стоять, могли залишатися у храмі до кінця Божественної Літургії, але не допускалися до Чаші та до принесення жертовних дарів до храму. Пройшовши всі щаблі покаяння, грішники, що розкаялися, приймалися до церковного спілкування. У дисциплінарних правилах Св. Василія Великого зберігається розподіл терміну покаяння на чотири щаблі. У своїх канонах у залежності від тягаря гріха Св. Василій Великий визначає їм різні терміни перебування на цих щаблях. В його 75-му каноні, де мова йде про кровозмішення, говориться: “прийшовши до розуміння страшний гріх, три роки нехай плаче він, стоячи біля дверей молитовних будинків і просячи тих, які заходять на молитву, щоб кожний із співчуттям приносив за нього щирі молитви до Господа. Після цього на наступні три роки нехай буде допущений тільки до слухання Писань, після слухання ж Писань та повчань, нехай виганяється ж із Церкви, і нехай не удостоюється спілкування в молитві. Потім, якщо із сльозами буде просити цього і припадати до Господа, із скорботою серця і глибоким смиренням, тоді дадуться йому інші три роки на припадання. І таким чином, коли покаже плоди, достойні покаяння, на десятий рік нехай буде прийнятий до моління з вірними, без причастя: два роки стоячи під час молитви з вірними, нарешті удостоїться причастя святинь”.
Але у древній дисциплінарній практиці терміни перебування на різних ступенях покаяння не мали безумовного та незмінного характеру. Вони могли скорочуватися чи, навпаки, продовжуватися в залежності від стану душі того, хто кається. У 8-му правилі Св. Григорій Нісський із дивною глибиною та точністю формулює це положення: “Во всяком же роде преступления, а прежде всего смотрети должно, каково расположение врачуемаго, и ко уврачеванию достаточным почитати не время, (ибо какою исцеление может быти от времени), но произволение того, который врачует себя покаянием”.
На смертнім одрі всі, що каються, допускаються до Причастя, але у давнину, якщо вони видужували після Причастя Святих Таїн, поновлювали покаянний труд, починаючи з того щабля, на якому застала їх загрожуюча смертю хвороба.
Більша частина дисциплінарних правил, пов´язаних із відлученням від Причастя на різні терміни, належить Св. Василію Великому. Згідно з його 73-м правилом, довільне відречення від християнської віри карається довічним позбавленням Святих Таїн, а відречення через страх тортур – відлученням на 8-9 років (прав. 81). Вільне вбивство тягне за собою, за 56-м правилом Св. Отця, відлучення від Святих Таїн на 20 років, невільне (ненавмисне) – на 10 років (прав. 57), вбивство плоду в утробі – на 10 років
(прав. 8), перелюбство, так само і блуд монаха, карається 15-річним (прав. 60), блуд мирянина – 7-річним (прав. 59), мужеложство і скотоложство –15-річним (прав. 7) і кровозмішення – 20-річним відлученням.
У кінці ІV століття практика покаяння зазнала суттєвих змін. Як писав професор Н.С. Суворов, “…публічне покаяння на Сході вийшло із вжитку, і правила про довгострокові публічні покаяння замінилися в практиці епітимійними правилами покаянних збірників, які отримали пізніше у Східній Церкві широке вживання з іменем Іоана Постника”. Тривалість покаяння скорочувалась, але на заміну цього, від того, хто кається, вимагалося здійснювати подвиги, які йому присувались: посилений піст (сухоядіння), земні поклони, благодійність. Іноді тих, що каються, відправляли до монастирів, де вони повинні були, окрім молитв, посту та поклонів, здійснювати і монастирські роботи. Все це почало називатися епітимією, хоча за первісним значенням слова епітимія (epitimion) (заборона) – це відлучення від причастя.